— Чому ви питаєте? — у голосі на іншому кінці телефону звучала величезна підозріливість.

Я терпляче пояснив ще раз від початку, що працюю над імовірним поновленням старої справи, а тому хотів би поговорити з кимось із слідчих, які тоді займалися розслідуванням.

— А звідки ви знаєте, що люди, яких ви назвали, були слідчими у тій справі? — підозри в голосі ніяк не розсіювалися.

— Бо я ось зараз сиджу над матеріалами тієї справи. Згадані імена взяті з документів.

— Ми не надаємо приватних адрес чи номерів телефонів співробітників поліції, — вперто торочив своєї голос.

— Послухайте, я вже казав, що телефоную з адвокатської контори стосовно однієї карної справи. Ви ж мені й надали слідчі матеріали, усе відповідно до кримінального кодексу та інструкцій. Тож я міг би просити допомоги…

— Даруйте, але це неможливо.

— Наскільки я знаю, ті слідчі вже давно не працюють у поліції, більшість з них на пенсії, але ж можна…

— Перепрошую, — вибачився голос, слухавку поклали.

Я вилаявся і взявся за пошуки в інтернеті.

У моєму списку значилося сім прізвищ. То були прізвища, які я вишукав у результаті ретельного вивчення матеріалів справи. Вони регулярно фігурували під час розслідування, а тому можна було припустити, що їхні носії працювали понаднормово під час розслідування убивства Анни та Сірі. Сім пересічних норвезьких прізвищ. Справі налічувалося двадцять п'ять років, і ніщо в документах не вказувало на вік слідчих. Хтось міг померти. Хтось міг виїхати з міста. Ці люди могли тепер бути будь-де. Першим я спробував розшукати Едварда Карлсена. Пошук дав мені двадцять дев'ять результатів. Лише троє мешкали поблизу, решта — по всій країні. Я важко зітхнув і засів за телефон.

Під кінець робочого дня я був стомлений, зневірений і розчарований. Сюнне зазирнула з-за одвірка й з виразу мого обличчя усе зрозуміла.

— Зовсім нікого не знайшов?

— Чому ж, знайшов. Двох. Один працює у поліції Будьо, інший — на пенсії за інвалідністю. Мені детально розповіли, як він покалічив спину в бійці з якимсь психопатом десять років тому.

— А деталі в справі?

— Жодних, — Сюнне нічого не сказала, тільки вичікувально підняла брову, тож я продовжив: — Нічого не вдалося довідатися, бо ніхто нічого не пам'ятає.

— Мають пам'ятати… то ж була голосна справа.

— Звісно. Саму справу вони пам'ятають, але ніхто не пригадує, скільки сторонніх людей було тоді на Вестьой, не пам'ятають, чи розмовляли або хоча б чули щось про двох туристів. Надто багато часу спливло, дрібниці стерлися з пам'яті.

Сюнне зітхнула.

— Цього варто було сподіватися. А решта п'ятеро слідчих?

— Можливо, їх просто нема в телефонному каталозі. А може, померли, хтозна…

— У цих двох ти не поцікавився, де тепер працюють їхні колишні колеги?

— Що ти маєш на увазі?

— Поліцейські часто стежать за просуванням на службі своїх колишніх колег, хіба ні? Якщо самі не знають, то принаймні знають, де шукати. Та хоч сам зателефонуй якомусь старому приятелеві, запитай, чим займається той чи той спільний знайомий…

— Я про це не подумав.

Сюнне променисто всміхнулася.

— Що б ти без мене робив, Мікаелю!

Того, з травмованою спиною, звали Нільс Скааре. Він був привітніший за іншого, тож я спершу зателефонував йому, пояснив, у чому моя проблема.

— Назвіть прізвища, — попросив він.

Я зачитав свій список.

— Останнього зі списку зовсім не пригадую. Тобто прізвище пам'ятаю, але не можу пов'язати з обличчям. От дивина, правда? Давній колега, а цілком вимело з пам'яті…

Я з ним погоджувався — справді, дивина.

— Що з рештою?

— Їх пам'ятаю. Навіть знаю, де двоє з них тепер працюють.

— Ви б не могли роздобути мені…

— Але вам потрібний Ґюннар Скейє. Він тоді був керівником слідчої групи. Чоловік має легендарну пам'ять. Якщо хтось і може вам допомогти, то хіба він.

— Де його знайти?

— Не зовсім певний… Цілком можливо, він вже вийшов на пенсію. Гадаю, так воно і є. Але я, звісно, роздобуду вам номер телефону.

— Було б чудово!

— Дайте мені ваш номер мобільного, може, зумію стати вам у пригоді.

Розділ 40

Ґюннар мешкав в одному з тих маленьких, затишних, майже сільських районів міста, де всі або родичі, або добрі знайомі. Але з часом там проклали дороги, пустили пороми, набудували мостів. Упродовж кількох років острови навколо міста трансформувалися з традиційних поселень у спальні райони з супермаркетами й новими комунальними спорудами, молодіжними клубами й старечими будинками, і райські куточки втратили свою душу. Ґюннар Скейє мешкав у кварталі, де всі будинки були різними й водночас дуже однаковими.

Мила, пухкенька жінка — на вигляд їй можна було дати десь років шістдесят — відчинила двері й заперечно похитала головою у відповідь на моє запитання, чи вдома її чоловік.

— Його немає. Пішов на дитячий майданчик з Тер'є, нашим онуком. Малий сьогодні в нас. Це недалеко, на нашій вулиці.

Дитячий майданчик був сумним і непоказним, як і решта житлового кварталу, сірий, запилюжений, занедбаний, хоча мав би бути порівняно новим. Маленький хлопчик самотньо бавився у пісочниці. Посеред майданчика стояв худорлявий, стрункий чоловік, запхавши руки глибоко в кишені шкіряної куртки.

Пронизливо скрипнули, різонувши вухо, завіси хвіртки. Чоловік обернувся.

— Ґюннар Скейє? Я — Мікаель Бренне. Ваша дружина сказала, що ви тут.

Ґюннар Скейе мав сиве, коротко підстрижене волосся — так стрижуться зазвичай американські літуни, — зморшкувате обличчя й міцний потиск руки.

Хлопчик у пісочниці підвів голову, почувши наші голоси. Я привітався до нього й усміхнувся, але він лише серйозно глипнув на мене, а тоді знову взявся до своїх розкопок у піску.

— Ви ж, напевно, розумієте, я не зможу поділитися з вами інформацією, яка не підлягає розголошенню, хай навіть я давно на пенсії, — попередив він.

— Звичайно, але, гадаю, тут проблем не буде.

— Якої справи це стосується?

— Арон Сьорвік. Убивство двох дівчат.

— Анна і Сірі. Так, пригадую. Подвійне вбивство не щодня стається, — Ґюннар крекнув. — Що вас цікавить?

— Я представляю інтереси Арона Сьорвіка. Просто, щоб ви знали. Моїм завданням є з'ясувати, чи існують підстави для перегляду справи.

— Гм, я зауважив, що така практика стає популярною, — сухо мовив чоловік.

— Тільки не кажіть, ніби розслідування було проведено бездоганно, і помилки бути не…

Він урвав мене помахом руки, нетерпляче й трохи роздратовано.

— Ні, ні. Усі роблять помилки, навіть ми. Навіть поліція. Але більшість, переважна більшість засуджених норвезькими законами за скоєння важких злочинів, винні. Хоча з газет можна іноді припустити, що буває і навпаки.

— Я знаю, — мовив я. — І погоджуюся з вами. Але це не заважає…

— Погляньте на цю забуту Богом місцину, — Ґюннар Скейє обвів широким жестом навколишній краєвид — низькі, обчухрані кущики, що тулилися, шукаючи прихистку, під каменями; пожухла трава, іржаві зарості вересу, — обрамлений сірим небом і сірим морем. — Холодне, пронизане вітрами, неприкаяне. Ми переселилися сюди, щоб бути ближче до дітей. Онуки, розумієте… дешева земля, власний дім. Ми завжди жили в міському помешканні, а тут моя стара розмріялася, як гарно було б копирсатися у своєму садку. Але ж нічого не росте на цьому проклятому вітрі!

Я трохи помовчав, чекаючи на продовження, але він більше нічого не сказав.

— Арон Сьорвік, — почав я знову, але Ґюннар удруге мене урвав.

— Арон Сьорвік був, з біса, дивним типом.

— Це не конче свідчить про його вину.

— Ні, не конче. Але він винен.

— Звідки така впевненість?

Ґюннар Скейе підніс пальця до носа.

— Я розслідував сотні, ні, тисячі кримінальних справ, Бренне, і допитав більше злочинців за свій вік, ніж можна собі уявити. Є звідки брати досвід. Арон Сьорвік винен. До того ж, він зізнався.