То була виснажлива праця. Не тільки тому, що вибрати з води мокре вітрило й прив'язати його до фальшборту важко фізично, більшість своїх сил я витрачав на те, щоб втриматися на палубі. Це було схоже на гарцювання на дикому, необ'їждженому коні, який скажено галопує і кидається на всі боки, намагаючись скинути з себе вершника. А ще мене несамовито нудило. Морська хвороба не діймала, доки я міг бездіяльно стояти й дивитися уперед на розбурхане море, та щойно нахиляв голову, намагаючись зосередитися на тому, що робив, нудота підступала до самого горла. Я працював, пітнів, мерз і блював. Штивна, ковзка, непіддатлива парусина відчайдушно виривалася й лопотіла на вітрі. Пальці закоцюбли від холоду так, що я ледь не вічність витрачав на зав'язування звичайного вузла. Не знаю, скільки часу все тривало.

Коли вітрило було врешті-решт надійно прив'язане уздовж борту, я знеможено опустився на палубу, прихилився спиною до поруччя, обійнявши обома руками леєри, звісив униз голову; від самої лиш думки, що треба поворухнутися, мені ставало зле. Я чув, як гукає Франк, але не розумів слів, підвів очі — він махав мені, щоб я повертався до кокпіта. Я кивнув, підняв догори розчепірені пальці руки.

— П'ять хвилин, — крикнув я, виразно вимовляючи слова.

Франк зрозумів і теж кивнув у відповідь.

Минуло трохи часу, мені попустило. Я обережно став на коліно, відчепив страховку, підтягнув під себе одну ногу, готовий перетнути ті кілька метрів мокрої, слизької палуби. Вітрильником вже не так шарпало, відколи згорнули переднє вітрило. Франк підняв угору долоню, даючи знак почекати. Йому ліпше було видно ситуацію, ніж мені. Він пильно придивлявся до моря, усе ще не опускаючи долоні, а іншою рукою автоматично керуючи стерном. Я чекав, чекав. Не зводив очей зі щогли. До неї було зо три метри.

Рука махнула мені, губи ворушилися, Франк щось вигукував.

Мені здалося, він кричить: «Давай! Давай!» Я рвонув уперед, зігнувшись, як спринтер, який бере прискорення на старті. Зробив крок, потім — другий, ось-ось мав опинитися у безпеці. Простягнув руку, щоб ухопитися за щоглу заледве за двадцять сантиметрів від мене, як палуба пішла з-під моїх ніг. Я невагомо завис у повітрі. Перш ніж встиг збагнути, усвідомити, що трапилося, перш ніж устиг налякатися, темні води зімкнулися над моєю головою.

Я був у морі сам. Час до часу хвилі накривали мене, але не часто. Рятувальний жилет тримав на поверхні, мною кивало, наче ґумовим каченям. Ще кілька хвилин я бачив щоглу яхти, а потім вона зникла з очей. Щоразу, опиняючись на гребені хвилі, я витягував шию, намагаючись побачити яхту або біле шумовиння прибою біля берегів якогось з островів чи принаймні скелі. Але навколо лише вирувало море й завивав вітер, женучи свинцево-сірими водами довгі пінисті буруни.

Помалу я починав розуміти, що загибель мені загрожує не від утоплення. Задовго до того, як потонути, я замерзну на смерть. Спершу холод пронизав фізичним болем. Перший шок перехопив подих і майже паралізував. Потім я відчув, як пече шкіра. Палючий біль проникав дедалі глибше, наче до кісток пропікав, а тоді помалу почав відпускати. Я подумав, що, певно, звикаю до студені, однак швидко збагнув, як помилявся. Крижана вода поволі крала моє життя. Інстинкт самозбереження подав мені імпульс страху, та ненадовго, страх змінився якоюсь затуманеною апатією.

— Рухайся! — велів я сам собі. — Треба плисти. Не завмирати ні на мить. Чуєш, Мікаелю! Пливи або помреш!

Я спробував послухатися голосу розуму. Повернувся спиною до хвиль, загрібав руками, молотив ногами. Змах руками, ще один. Відчуття просування уперед не було, я наче стояв на місці. Я вмовляв себе, що це не має жодного значення, головне — намагатися плисти, знову й знову.

Та я немов роздвоївся. Одна моя частина, зціпивши зуби, боролася за життя, а інша стояла осторонь, спостерігала. І оцей інший Мікаель Бренне глузливо й погордливо посміхувався зі своїх відчайдушних зусиль, мовляв даремно стараєшся, а може, це нагода позбутися усіх проблем, уникнути приниження у суді, забути кривдне падіння у прірву від блискучого адвоката до підсудного.

Змахи рук, молотьба ногами дедалі більше втрачали на силі, не даючи жодного ефекту. Я невблаганно слабнув, аж доки цілковито ув'яв. Руки й ноги бовталися, мов неживі, у розбурханих хвилях, а змерзле серце билося так повільно, що кожний удар ставав несподіваним.

Розділ 34

Я прийшов до тями в сутінках під рівномірне татахкання дизельного двигуна й не міг зрозуміти, де я. Лежав під купою навалених на мене ковдр, та однаково цокотів зубами, дрижав і трусився, промерзлий до самого спинного мозку. Крижаний холод моря наче увійшов у мене і не збирався покидати моє тіло.

Потім наді мною схилився Франк. Його обличчя видалося безбарвним у примарному світлі. Він підіткнув ковдри під моє голе тіло.

— Скоро будемо на місці, Мікаелю, — мовив він.

Я хотів запитати, як він знайшов мене й куди ми прямуємо, та доки спромігся на слово, його обличчя зникло з-перед моїх очей, я знову залишився сам. Мене, мов загублену душу, носило морем поміж велетенських, наче гори, хвиль, і то було найсамотніше місце на всій землі. Я хотів гукнути Франка, але не здужав, і це мене налякало.

А тоді знову зісковзнув у пітьму, яка поглинула все: і страх, і холод.

Коли ж отямився знову, наді мною схилялося вже інше обличчя. Маґдине. Чутливою шкірою відчував м'яку постіль. Яскраве світло різало очі, а незнайомий голос щось тихо й басовито бубонів. Чиясь рука підняла мою голову, я відчув на язиці гіркий присмак піґулки. До губ піднесли склянку, вода потекла з кутика рота, крихітний струмочок, від якого стало мокро на грудях. Наче немовля або немічний старець.

Холод і тепло. Я тремтів і пітнів, цокотів зубами й парував від гарячі. Судомно намагався вдихнути в легені повітря. Грудна клітина стала тісною і важкою, ніби хтось привалив мене каменюкою. Щоразу, коли я прокидався, Маґда була поруч, сиділа на краю ліжка й читала, я чув шерех від гортання сторінок. Вона пахла ваніллю і квітами.

Якось розплющивши очі, я не побачив Маґди, на її місці сидів Франк. Я відчув його запах ще до того, ж побачив, — змішаний сопух сигаретного диму, поту й алкоголю. Він незмигно вдивлявся мені в обличчя, ніби хотів там щось відчитати. Коли наші погляди зустрілися, Франк відвів очі.

— Привіт, Мікаелю! Як твої справи?

— Уже ліпше, дякую, — прошепотів я. — Дай води…

Франк запопадливо підхопився зі стільця, заметався кімнатою, приніс води, знайшов піґулки, підбив подушки й поправив ковдру.

— Ти мене знайшов. Я гадав, що… я гадав, що це вже кінець.

— Я — теж. То був потужний шторм. У такий шторм майже неможливо побачити людину поміж хвилями. Я й не сподівався тебе знайти, просто курсував туди й сюди, бо не міг покинути пошуки. Але особливої надії, зізнаюсь, не мав. А тоді раптом побачив тебе. Ти, мов неживий, гойдався на поверхні. Лице біле, наче крейда. Я не мав сумніву, що ти мертвий.

Погляд Франка блукав десь далеко, пальці тремтіли, він ніби знову подумки перенісся у шторм. Але я не надто прислухався до його слів. Думав про інше. Бо саме тієї миті, коли втратив твердь під ногами й шубовснув у воду, я бачив перед собою Франка. Бачив, як перекосилося гримасою його обличчя, як різко він потягнув на себе стерно. Ще щось було в його погляді: лють, відчай, щось темне, що змусило мене запідозрити — невипадково я упав за облавок. Франк, по суті, намагався убити мене. Чекаючи смерті в холодній воді, я знав: якщо він зіштовхнув мене зумисне, то це було досконале вбивство, яке ніколи ніхто не розкриє.

Я заплющив очі.

— Мені треба поспати, — прошепотів я.

Коли прокинувся, поруч нікого не було. У кімнаті посутеніло, мене знову огорнув страх.

За день я на кілька годин встав з ліжка, а ще за день вирушив на прогулянку. Чисте, аж прозоре, повітря, яскраві барви. З півночі віяв холодний вітер. Я хапав дрижаки, хоча й убрався в усі теплі речі, які мав з собою. Я поволі брів між маленькими будиночками. Хай ще неміцно тримався на ногах і почувався слабким, прогулянка подіяла на мене підбадьорливо.