— Ви, напевно, хочете побалакати зі мною про той давній злочин, Бренне? Гадаю, саме тому й прийшли сюди, хоча сподіваюся, винесли щось корисне й для себе з нашого зібрання.

— Маєте рацію, — кивнув я.

— Поговорімо іншим разом. Після проповіді я виснажений і спустошений, — він потер скроні й через силу усміхнувся. Обличчя його трохи осунулося, ніби від нестерпного головного болю. — Боже милосердя, боюся, має свою ціну, і ця ціна щороку стає вищою. Приходьте в будь-який час, лиш не сьогодні.

— Я прийду іншим разом. Одне запитання… Я нині бачив тут пані Віснер. Наскільки мені відомо, ваші стосунки з Рюнаром Віснером не найліпші. Це так?

— Рюнар Віснер погана людина. А тепер вибачте мені, пане Бренне.

Решта вірян вже подалася додому. Після того як пішов Саломонсен, я ще якийсь час постояв на самоті. Надворі було темно, хоч в око стрель, однак на нічному небі прорвалася повсть хмар, поодинокі зірки визирнули з-під них. Вітер набрав потуги, прибій гримів голосніше, та до цих звуків додався ще один — дивне, басовите хурчання, яке я спершу ніяк не міг ідентифікувати. А тоді я збагнув, що то хурчать розтяжки, які втримують молитовний дім, рятуючи його від штормів. Я поклав долоню на металевий трос і відчув, як від нього передалися вібрації тілу.

«Господня лінія електропередач», — подумав я, і сам не до кінця розуміючи, що б це мало означати.

Розділ 31

Зателефонувала Сюнне.

— Як справи, Мікаелю? — поцікавилась вона.

Я зрадів її голосу.

— Привіт, Сюнне! Радий тебе чути!

— Розслідування просувається?

— Постійно виринають речі, про які й слова немає в поліційних протоколах. Маленькі таємниці, які мешканці приберігали для себе. Можливо, вони мають значення, а може, й ні. Але якщо запитаєш, чи знайшов я факти, достатні для судового перегляду справи, то відповідь буде негативна.

— Що ти видобув з Аронової матері?

— Я з нею не розмовляв.

— Чому?

— Ще не їздив до неї і до Арона. Давно треба було це зробити, та я сподівався, що зможу привезти добрі новини, принаймні підбадьорливі. Невдовзі провідаю їх.

Ми ще трохи побалакали, а тоді вона сказала:

— Я бачила сьогодні в суді Рюне Сейма.

— І що?

— Він просив тебе зателефонувати, — Сюнне помовчала якусь мить. — Я так зрозуміла, що вже призначена дата процесу проти тебе.

— Гаразд. Я йому зателефоную, — мені занило в животі, але я намагався говорити легко й невимушено. — Що поза тим?

— Нічого особливого. Телефонував один з твоїх давніх клієнтів, почув, що ти працюєш у мене, і хотів звернутися по допомогу. Ми детальніше розглянемо його пропозицію, коли ти повернешся.

— Чудово. Це гарні новини.

У слухавці я почув, як грюкнули двері, долинула музика, чийсь чоловічий голос сказав щось, чого я не розчув.

— Ти де, Сюнне? Я гадав, ти в конторі.

— Ні, вдома.

— Хто там у тебе розмовляє?

— Свейн.

— Свейн? Акційний консультант з шикарною засмагою?

— Він не акційний консультант. Він працює у валютному відділі одного з банків.

— Ах, вибач, це цілковито міняє ситуацію…

— Не забудь зателефонувати Рюне, — нагадала Сюнне.

Я зателефонував. Судовий процес починався за чотири тижні.

— Тобі невдовзі треба повертатися додому, Мікаелю, — сказав Рюне Сейм. — Суд на носі…

— Скоро буду…

Того дня на вечерю подали відвареного лосося з огірково-сметанковим салатом. Звично мені смакує така страва, але нині я без жодного апетиту штрикав виделкою у тарілці. До вечері я замовив півпляшки доброго білого вина. Воно було мені на смак, наче вода. Тривога згризала зсередини. Достатньо було одного-єдиного телефонного дзвінка з дому, щоб повернути мене до реальності. Кілька днів я метушився і бавився у слідчого, завдання геть не моєї кваліфікації. Вечорами й ночами я потопав, спершу — у коньяку, потім — в обіймах Маґди. І те, і те було способом втечі від дійсності, по суті, безглуздим марнуванням часу з однією лише метою — уникнути конфронтації з моїми справжніми проблемами. Я роздумував, чи не піднятися до себе в кімнату, але там мене підстерігали тільки депресія та золотисто-брунатне бренді. Я замовив іще вина й нікуди не пішов.

Маґда працювала. Час до часу вона поглядала на мене, іноді підходила. Голос і слова звучали нейтрально, зате її стегно на мить торкнулося мого, коли вона схилилася над столиком, щоб прибрати порожню тарілку. Усміхнулася мені, я усміхнувся їй, але якось вимучено і штучно.

Трохи згодом на порозі з'явився Франк. Він перейшов залу й, не спитавши дозволу, гепнувся на стілець біля мене.

— Келих білого? — запитав я, беручи до рук пляшку.

— Ні, дякую, — заперечно похитав він головою. — Не люблю білого вина. Та й червоного не люблю, як на те пішло…

Франк замовив гальбу пива, вихилив її одним духом і махнув, щоб принесли ще. Мені впало в вічі, що він вже щось пив раніше. Очі в нього посоловіли, рот обм'як, рухи некоординовані.

— То що відбувається, Мікаелю? Знайшов свого вбивцю?

Франк говорив надто голосно, відвідувачі, що сиділи неподалік, пооберталися у наш бік.

— Ні. Але я не шукаю убивці. Я не приватний детектив. Моє завдання — перевірити докази, чи тримаються вони купи, чи не вкралася тоді, давно, якась помилка.

— Наприклад? За чим ти, власне, шукаєш?

— Та це може бути все, що завгодно.

— Та ні, кажи чесно, Мікаелю! — Франк перехилився через стіл до мене, говорив з притиском, напористо, як часто розмовляють підпилі люди. Від нього несло пивним перегаром і тютюновим димом. — Не вішай мені локшини на вуха! Не забувай, що я поліцейський! Що ти винюхуєш? Які маєш припущення? І не розказуй, ніби блукаєш навпомацки в темряві!

Я трохи повагався.

— У своїх пошуках я знайшов ще й інших, окрім Арона, людей, як могли мати мотив. Хтось, хто, скажімо, переслідував дівчат або ж ревнував. Класичні мотиви для вбивства…

Франк скривив рота.

— То ти таки шукаєш убивцю!

— Я шукаю ниточки… — з притиском сказав я.

— Убили двох, Мікаелю, не одну. Як це узгоджується з твоєю теорією? Убивця ревнував обох? — голос його звучав глузливо, я тільки знизав плечима.

— Може, одна з них бачила щось або знала…

— Про що ти кажеш?

Я згадав розповідь Стіни про розпучливу закоханість Франка в рідну кузину й про те, що сам він ніколи мені про це не розповідав.

— Я гадаю, мотив для убивства обох дівчат не конче мусить бути той самий, хоч зовні саме так і виглядає. Анна загинула першою, так чи ні? Сірі могла щось бачити або знати щось, що компрометувало вбивцю.

Франк витріщився на мене.

— Це дуже спекулятивне припущення.

Я теж уп'явся в нього поглядом.

— А як бути з нападом на мене? Ти хоч щось з'ясував з цього приводу? Чи може, вважаєш, я одержав по заслузі?

Трохи згодом до нас підсіла Маґда, точнісінько, як першого вечора. Франк вже добряче захмелів, та і я відчув легке сп'яніння. Наш словесний запас трохи вичерпався, це розв'язало Маґді язика, за інших обставин вона б такого не говорила. Франк мовчав, тож Маґда зверталася здебільшого до мене. Вона голосно сміялася, ніби зумисне голосно. А Франк кваснів на очах.

— Послухай-но, — спробував я звернути розмову в інший бік. — Мені треба, щоб хтось мене відвіз.

— Куди? — насторожилася Маґда.

— Хочу провідати Арона. Він не має бажання приїжджати сюди, тож треба відвезти мене туди човном. Знаєте когось, хто може це зробити?

— Я можу, — буркнув Франк, я здивовано глипнув на нього.

— Ти? А я гадав, що тобі геть не кортить бачити його пику…

— А навіщо мені сходити на берег і вітатися з ним? Можу тебе туди доправити, якщо не дуже квапишся. Я маю вітрильника, він не надто швидкий.

— Це далеко?

— Десь з півтора години.

— Гаразд, — погодився я. — Завтра тобі підходить?