— Якщо я не помиляюся, ви розповідали, що рибаки не мають де здавати улов, окрім вашого заготівельного пункту. Це забезпечує вам певну владну позицію?

Віснер стенув плечима. Його вгодоване обличчя розчервонілося від доброї їжі та питва.

— Можна й так сказати, однак це стосується й інших працедавців. До того ж, рибаків зосталося не так вже й багато. Вам ще покласти на тарілку?

— Ні, дякую, я ситий, — відмовився я і повернувся до Віґдіс Віснер. — Велике спасибі за частування. Було надзвичайно смачно. Чудова відміна від харчування в пансіонаті.

Жінка ледь кивнула мені, приймаючи подяку, але нічого не сказала. Пані Віснер була невеличкою на зріст і худорлявою, з прямою поставою, волосся зачесане назад, туго зчеплене на потилиці, так щоб жодна волосина не вислизнула. За всю вечерю вона не зронила й слова.

— Бачу, ви маєте стільки старих меблів й антикварних речей, — почав я з іншого кінця, сподіваючись спонукати її до розмови, та вона лиш стиснула уста й похитала головою, ніби я сказав щось недоречне.

— Більшість речей перейшло до нас від моїх батьків, — підхопив Рюнар. — Моя мати цікавилася мистецтвом, старовинними меблями та всякою-всячиною. Віґдіс далека від земних радощів.

— Я приберу зі столу, — озвалася господиня і підвелася. Я теж встав, щоб їй допомогти.

— Ні, ні, облиште, Бренне. Віґдіс сама впорається. А ми вип'ємо кави й по келишку коньяку, що скажете?

Ми перейшли до вітальні. Віснер наповнив келихи. З кухні долинало дзюркотання води з крана й брязкіт посуду. На мене зненацька накотилися спомини про мою маму. Пригадую, звуки на кухні ставали голоснішими, коли вона сварилася з батьком, звідти лунав такий брязкіт, ніби мама хотіла весь посуд побити. Ті звуки в моєму дитинстві не віщували нічого доброго. Потім мама покинула нашу родину, і батькові довелося самому мити посуд.

— Даруйте, що ви сказали? Я на хвильку задумався.

— Я питав, як ведеться вашому розслідуванню. Щось знайшли?

— Поки що ні, але я працюю над цим.

— Воно видно, — мовив Рюнар, киваючи на моє підпухле, посиніле око. — Я чув про напад. Мене це не дивує. Знаєте, яке ще значення має «fiskevaer», «рибацьке поселення»?

Я запитально глянув на господаря.

— Існує чимало теорій. «Vaer» може означати «місце риболовлі», але якщо копнути глибше, то праскандинавське його значення — «присяга» або ж «обітниця». Вважають, що в прадавні часи рибалки складали присягу, обіцяючи гуртом обороняти своє поселення від зовнішніх ворогів. Вестьой досі є таким поселенням.

— Розумію. Ви натякаєте, що я тут даремно гаю час, ніхто нічого мені не викаже.

Віснер знову знизав плечима.

— Ну, десь так приблизно. Хіба не видно, що саме Арон скоїв убивство? Його ж засудили.

— Ваша правда, — погодився я. — Так було. Я хочу тільки переконатися, що суд виніс справедливе рішення.

Я підвівся, підійшов до вікна, намагаючись розгледіти море, яке, я знав, простиралося десь там, у темряві, натомість бачив лише власне відображення у шибці.

— Ви казали, що не надто добре знали обох дівчат… — обернувся я до Віснера.

— Так воно й було.

— Справді? Я чув інше… Подейкують, ви мали слабкість до малолітніх дівчаток.

— Про що це ви?

Я мовчав, бо не мав жодного конкретного прикладу, крім чуток. Віснер підвівся з фотеля, став переді мною, ще червоніший на обличчі, ніж перше.

— Злісна брехня!

Моє мовчання лише підхльоснуло його.

— Злісна брехня й нічим не підтверджені плітки! Я ніколи не упадав за малолітніми, ніколи не домагався їх, але змушений жити з цим клеймом ось уже тридцять років. Це той клятий проповідник зводить наклепи.

— Проповідник? Саломонсен? — я отетерів. — Навіщо йому пускати плітки?

— У чоловіка не все гаразд з головою! Він фанатик. До його появи ми були цілком нормальною громадою. А тоді з'явився Крістіан Саломонсен, і раптом замало стало вірити у Всевишнього Отця і ходити на святкові відправи до церкви. Тоді почалися молебні, і плачі, і вергання громовиць, і прощення гріхів. Чоловік в усьому бачить гріхи!

— Я щось не розумію…

— Послухайте, Бренне… У мене працювала молодь, так. Молодим це подобалося, бо мали одну з небагатьох можливостей заробити копійку, а ще тому, що мали в мене свободу. Не раз залишалися після робочого дня, сиділи на причалі вечорами, фліртували, музикували, як це властиво юні. Іноді навіть танцювали. Не буду заперечувати, бувало випивали кілька пляшок пива. Я дивився на це крізь пальці, головне, щоб до бійки не доходило. Господи, хлопцям і дівчатам треба час до часу відчувати себе молодими, подуріти, показитися, і щоб їх постійно не контролювали вчителі чи батьки, чи священики. Якщо хочете, я робив громаді послугу. А тоді з'явився Саломонсен! Він вважав мою рибацьку артіль обителлю гріха. Він провадив регулярну кампанію ненависті проти мене! Неймовірно! А це ж мій острів!

— Про кого ви говорите?

Віснер здригнувся. Ніхто з нас не помітив, як до кімнати ввійшла Віґдіс. Рюнар Віснер мовчав, а вона повторила запитання з такою різкістю у голосі, якої я від неї не сподівався.

— Ми розмовляли про Саломонсена, проповідника з молитовного дому, — пояснив я. — Я так розумію, ваш чоловік невисокої  про нього думки.

— Крістіан Саломонсен надзвичайна людина, — мовила Віґдіс Віснер. — Він врятував багато душ, не дав оступитися.

Але, кажучи це, жінка дивилася не на мене, вона не зводила очей зі свого чоловіка, таких чорних та блискучих, наче скляні намистини.

Рюнар Віснер вийшов проводжати мене на сходи. Він поводився ще ввічливо, але куди й поділася його сердечність.

— Я б на вашому місці не прислухався до чуток, — сказав він на прощання. — Вони заведуть вас у глухий кут.

— Дякую за приємний вечір.

— Будьте обережні, Бренне. Надворі темно…

І справді, було темно, подекуди так темно, що я своєї руки не бачив. Головний біль, який жодного разу не нагадав про себе за вечерею, повернувся. Після учорашнього інциденту я вже всього боявся. Від будь-якої тіні чи поруху гілки на вітрі мені пересихало в роті, а серце гупало, мов навіжене. Я думав про Рюнара Віснера. Чоловік, який заперечував своє всевладдя, однак тримав у кулаку життя рибаків і майбутнє Вестьоя. Ґустав — рибак, а отже, людина Віснера. Над цим варто було помислити. А ще я думав про те, як відчайдушно Рюнар заперечував свою надмірну прихильність до малолітніх дівчаток. І про Віґдіс Віснер думав. Жінка справляла враження тихої і заляканої маленької істоти, але я бачив, як люто вона дивилася на свого чоловіка. Нелегко Рюнарові Віснерові жити з дружиною, яка з ненавистю дивиться на нього, як на людину, не гідну християнського прощення.

Я полегшено перевів подих, побачивши червоний вказівник з написом Кав’ярня Вестьой. У вікнах темно, двері замкнені, але цього вечора я не забув ключа. Східці скрипіли під ногами, коли піднімався на другий поверх. Я зайшов до своєї кімнати, зняв пальто. Пляшка коньяку золотаво виблискувала на нічному столику, та я її проігнорував. Тихо скрадаючись, рушив темними коридорами.

Розділ 28=

Після любощів вона зовсім розімліла. Ледь спітніла, ніби вкрита блискучою, тонкою плівкою, лежала поверх ковдри й безсоромно потягувалася, немов велика кішка. Потім перевернулася на бік, підперлася ліктем і задивилася на мене. Ніколи раніше не помічав зеленкуватих плямок у її очах.

— Втомився, Мікаелю?

— Ні, не втомився, думаю. Останніми днями я тинявся селом, розпитував, але ніхто нічого мені не розповів, — я сів у ліжку, підклавши під спину подушку. — Ти ж знала Анну та Сірі. Розкажи мені щось про них…

— Та я нічого суттєвого для справи й не знаю.

— І все ж. Просто розкажи, якими вони були, що любили, чого не любили, як їм велося у школі, щось таке…

— Це тобі допоможе?

— Не знаю, Маґдо, — зітхнув я. — Але образ обох дівчат такий невиразний. Щось тут не так, чогось я не можу намацати, фігуранти у цій справі ніяк не хочуть оживати. Я читаю, безупинно читаю про них, вони ж залишаються неживими шаблонами, кліше. А злочини… — я зам'явся, намагаючись дібрати слова, які б зуміли описати мої відчуття. — Ти ж знаєш, як ми іноді, говорячи про особливо жорстокі злочини, вживаємо слово нелюдський? Нелюдський вчинок або нелюдський злочин?