— Який ти худий, — мовила вона тихо. — Надто худий. Треба тобі більше їсти.

А тоді нахилилася і поцілувала мене.

Розділ 26

— Де це сьогодні Маґда запропастилася? — запитав Франк, озираючись. — Вона зазвичай присутня на сніданку.

— І гадки не маю, — відповів я. — Спить, певно…

Франк нічого на те не сказав.

— Розкажи мені ще раз, що трапилося вчора ввечері, але докладніше цього разу.

Я розповідав, Франк старанно занотовував у своєму блокноті. Час до часу він піднімав руку, перепиняючи мене, щоб встигнути записати мої покази. Двічі уривав мою оповідь запитаннями. Зрештою, згорнув записника, якийсь час мовчки сидів, чухаючи заросле щетиною підборіддя.

— Що про це думаєш? — порушив я мовчання. — Грабунок?

— Грабунок? — Франк зневажливо пирхнув. — У тебе щось украли?

— Я не мав при собі грошей. Могла бути спроба пограбування…

— Безглузде припущення. На Вестьой не грабують.

— Чого такий набурмосений, Франку? Винний не я… Я жертва, а не злочинець.

— Та знаю, але… — зітхнув Франк.

— Але — що?

— Ти знаєш не згірш за мене, що стоїть за цим нападом, Мікаелю. Ти рибалиш у каламутній воді, діймаєш родичів запитаннями, колупаєшся у давніх ранах. Тим, що трапилося учора ввечері, тобі виразно показали, що тут про тебе думають і як ставляться до твоїх копирсань.

— Можливо;.. Або ж хтось боїться, що правда випливе на поверхню.

Франк похнюплено глянув на мене.

— От скажи, ти хоч щось накопав? Знайшов хоч один слід? Маєш хоча б припущення, хто винуватий?

— Ні.

— То чому когось аж так сильно мало б налякати твоє розслідування, щоб відважитися на напад?

Я знизав плечима.

— Не знаю. Мені здалося, що бив Ґустав.

— Ґустав? Рибак?

— Так.

— Звідки таке взяв? Ти ж ніби казав, що був не в стані ідентифікувати нападника.

Я розповів про зустріч з Ґуставом на рибному причалі й про те, як він витріщався на мене вчора в ресторанчику.

— Так, він з тобою не привітався, а ввечері дивився виклично й грізно. І на цій підставі ти вважаєш його своїм кривдником? — Франк похитав головою. — Аж ніяк не незаперечні докази! Але добре, я порозпитую трохи людей і з Ґуставом побесідую, — він підвівся і, трохи повагавшись, мовив: — їхав би ти звідси геть, Мікаелю. Ти мені, мушу визнати, симпатичний, не хотілось би, щоб з тобою якесь лихо приключилося.

Ближче до полудня я подався до крамниці по газету. Надворі потепліло, іноді навіть сонце визирало з-поза хмар. На лавочці перед крамницею сидів Пер Твейт у своєму незмінному зеленому комбінезоні й коричневих рибацьких чоботях. Він голосно засміявся, побачивши мене.

— О, трішки око підбили! Ходять чутки, тебе вночі добряче відмолотили, Бренне! Бачу, це таки правда! Якщо тільки інший парубійко не має ще гіршого вигляду!

Пер знову зареготав. Я кисло усміхнувся.

— Боюся, той інший нітрохи не постраждав…

Огрядна касирка ніяк не відреагувала на мій зовнішній вигляд, хоч і зміряла мене уважним поглядом.

— Ось, ваша пляшка прибула, — тільки й сказала, простягаючи коричневий паперовий пакет з замовленим коньяком.

— А я про нього й забув…

Касирка лиш очі закотила.

Коли я вийшов надвір, Пер кивнув мені, запрошуючи сісти коло нього. Я важко опустився на лавку.

— Якщо ти чув про напад, то, може, чув, хто нападав?

Моє запитання викликало новий приступ сміху. Зуби Пера були коричневими й кривими, одного кутнього бракувало.

— Гадаєш, я б розказав, якби знав? Доніс би на вестьойця на догоду чужакові?

— Знаєш чи ні?

— Ні, не знаю, — потрусив головою Пер. — Про нього чутки нічого не кажуть. Та якщо б знав я, неодмінно б довідався і Франк. О, тоді стережись, пощади не буде! Негідник одержав би, що заслужив.

— Що заслужив? Арештував би його?

— Ми воліємо тут самі собі порядкувати. І, наскільки можливо, не допускати втручання сторонніх.

Якийсь час ми сиділи мовчки. Я міркував над словами Пера. Повз нас йшли до крамниці покупці, віталися з Пером, на мене поглядали зацікавлено, але нічого не казали.

— І що тепер робитимеш? — поцікавився Пер. — Повернешся додому чи як?

— Та ні, не повернуся. Спершу закінчу розслідування.

— Сподіваєшся щось знайти? — іронічна нотка в його голосі розсердила мене, він наче потай потішався.

— Побачимо. Сьогодні йду на вечерю до Рюнара Віснера.

— То ти таки розкопав?

Я розкрив рота запитати, що він має на увазі, але миттю стулив і ствердно кивнув головою.

— Еге ж, він любив дівчаток, той Рюнар Віснер, жодних сумнівів, — вів Пер далі. — Усі хлопи люблять молоденьких, що гріха таїти, але Віснер трохи занадто їх любив. А Віґдіс через те страждала…

Мені розболілася голова. Крім газет, я купив ще знеболювальні піґулки. Вдома проковтнув дві й ліг у ліжко. Коли прокинувся, вже смеркало. Нараз мені сяйнуло, що я весь день не бачив Маґди. Я одягнувся, зійшов униз, але й у кав'ярні її не було. Я знову піднявся нагору.

Перед її дверима на мить завагався, а тоді обережно постукав. За якусь мить Маґда відчинила.

— Привіт! — мовив я і затнувся.

— Привіт! На прогулянку?

— Так, на вечерю до Рюнара Віснера, хотів запитати, як туди йти.

— На південь, у напрямку молитовного дому, звернеш униз до рибацького причалу, і, не доходячи до моря, повернеш праворуч. Його будинок побачиш відразу. Він удвічі більший за будь-який інший на Вестьой.

— Ага, дякую, — я зам'явся. — Може… потім побачимося?

Маґда прикусила губу, я вже не раз бачив, як вона це робить.

— Я не хотів би набиватися, — знову озвався я. — Якщо тобі не хочеться, не біда…

Маґда зашарілася. Я бачив, як червінь заливає її від шиї.

— Я хочу, — відповіла вона з ледь вловною хрипкою. — Дуже хочу…

Вона легенько торкнулася моєї руки, мене ж мов струмом пронизало.

Розділ 27

— Тут, на Вестьой, людське поселення існувало найімовірніше ще з давніх-давен. Можливо, з часів пізнього кам'яного віку.

— Але, певно, аж далеко в давнину рід Віснерів корінням не сягає, — спробував пожартувати я.

— Та ні, хоча жило тут не одне покоління.

— Ви маєте дітей, які успадкують вашу справу? — поцікавився я, та відразу ж пожалкував про слова, які зірвалися мені з язика.

Пані Віснер здригнулася, мов від ляпаса, а її чоловік опустив очі.

— Не маємо, — тихо відказав він.

Зависла гнітюча пауза, проте згодом він наче обтрусився від неприємного запитання.

— У сімнадцятому столітті на всьому узбережжі запанував застій, — оповідав далі Рюнар. — Та вже у вісімнадцятому знову почався розквіт рибацького промислу, давні рибацькі артілі стали приносити прибутки. Мій предок Ґергард Віснер, який з невідомих причин емігрував сюди з німецької Померанії, одержав дозвіл на ведення торгівлі від самого короля. То була гідна стартова позиція, невдовзі він став ключовою фігурою серед купецтва, не лише місцевого значення, але й у Бергені.

— Був нессеконґом?

Рюнар Віснер нахилився, налив мені, не питаючись, в келих іще вина.

— Не зовсім так. Ця система характерна для Північної Норвегії і виникла внаслідок того, що король надавав окремим власникам рибацьких артілей статус привілейованих купців, тобто статус нессеконґа. Нессеконґи мали монополію на збут, що фактично означало повний контроль над місцевими громадами. У нас, у Вестланні, такого тотального контролю, по суті, не було. А ось в районі Мьоре була поширена система примусового здавання улову індивідуальними рибаками власникам артілей, а ті, своєю чергою, встановлювали тверді ціни на рибу, що навряд чи полегшувало життя тамтешнім мешканцям. На наших кресах умови для рибальства склалися сприятливіше.

— Однак рід Віснерів мав усе ж певну владу…

— Мав, звісно, шила в мішку не втаїш. Відчутну владу. Але коли то було… Часи тепер змінилися.