«Справи окей. У мене теж все гаразд», — відписав я.

Напівпорожня пляшка коньяку стояла на підвіконні. Я вирішив перехилити чарчину перед сном. Лише одну.

Розділ 24

У крамниці за касою сиділа та ж сама огрядна жінка. Вона жувала жувальну ґумку й порожнім поглядом дивилася поперед себе. Я взяв пластиковий кошик і поволі рушив між полицями, купив печиво, фрукти й мінеральну воду. Три літні жінки сиділи на лавочці поблизу каси. Коли я підійшов до каси, розмова урвалася, жінки мовчки мене розглядали. Одна з них сказала щось іншій, але так тихо, що я не розчув.

— Можна через вас замовити алкоголь? — поцікавився я у касирки. — Чи треба самому їхати на суходіл?

— Чого б ви хотіли?

— Пляшку коньяку.

— Можна, звісно, але коньяк прибуде лише завтра вранці, поромом. Як ваше ім'я?

Коли я розрахувався й обернувся іти геть, одна з трьох бабусь стала мені на дорозі. Дві інші визирали їй з-за плеча. Дивилися вони вороже.

— Це ви той Бренне?

Я кивнув, чекаючи, що буде далі.

— Досить вже допікати людям!

— Перепрошую?

— Припиніть мучити тутешніх мешканців, кажу я…

— Я нікого не…

— Ви приходили до Сольвейґ. Вона сама не своя була після тих відвідин, бідолашна. Невже ви сорому не маєте? Усі знають, що вона мов розум стратила після смерті Сірі. То вірить, що її дівчинка жива, то плаче. А останнім часом і зовсім повередилася головою. Сором вам! — голос жінки зірвався на пронизливий вереск, щоки вкрилися червоними, гарячковими плямами.

— Я не міг знати, що… — почав я, але мене вмить заглушив триголосий хор.

— … встид!

— … приїхати сюди й зворохобити давнє горе!

— … дошкуляти порядним людям!

Двері відчинилися, і високий брюнет вступив просто в гущу обурених, галасливих фурій. Він здивовано витріщався на розлючені обличчя жінок, а тоді миттєво запала тиша. Я звернув увагу на чоловікові очі, великі, карі, трохи сумні.

— Що тут відбувається? — запитав він глухим голосом.

— Отче, — почала жінка, яка від початку верховодила, і прихилила коліно. — Цей чоловік ходив до бідолашної Сольвейґ Єнсен, краяв їй серце розмовами про Сірі, а ми…

Чоловік підніс руку.

— Знаю, — мовив він. — Я саме від Сольвейґ. З нею все гаразд, але я хотів би поговорити з адвокатом Бренне, якщо він не проти. Я певен, він нікого не хотів скривдити…

Пастор поклав руку мені на плече, і я охоче дозволив забрати себе до безпечнішого місця.

— Ух! — видихнув я полегшено, коли двері крамниці зачинилися за нами, і вдав, наче витираю з чола піт.

Чоловік не усміхнувся на мій жарт, та в його очах промайнула весела іскорка.

— Так, ці три фурії кого хочеш затуркають, — мовив він, простягаючи мені руку. — Мене звуть Крістіан Саломонсен. Я парох місцевої парафії на Вестьой.

Потиск руки був міцний, парох удався зростом і статурою. Мав бути колись красенем, з правильними рисами обличчя, білими, рівними зубами, темною засмагою. Навіть тепер, попри те, що йому давно минуло за п'ятдесят і сивина торкнулася волосся, мав у собі щось заворожливе.

— Мені дуже прикро за той випадок з Сольвейґ Єнсен, — виправдовувався я. — Я нічого не знав про її нинішній душевний стан, та, як тільки збагнув, у чому річ, перевів розмову на інше. Ми майже не говорили про Сірі.

— Усе гаразд, — заспокоїв мене священик. — Мені розповіли, що ви адвокат і цікавитеся давньою трагедією. Але й ви маєте зрозуміти, що ходите тут по дуже крихкій кризі. Те, що сталося з Анною та Сірі, залишило по собі глибокі рани, які ніколи не загояться. Це стосується не лише близьких, але й усієї громади. Тутешні мешканці, як велика родина.

— Мені казали, — кивнув я. — Та це — моя робота. Я намагатимуся підійти до справи якнайделікатніше, але її треба довести до кінця.

Саломонсен на якусь мить затримав на мені погляд.

— Робіть, як вважаєте за потрібне, — мовив він. — Ви не схожий на безсердечну людину, але іноді можна скривдити, не бажаючи цього.

Раптом мене охопило роздратування — усі, кому не ліньки, вказують, що мені треба робити і чого не треба. Тож замість вернутися до пансіонату, я звернув праворуч і почимчикував до вершини пагорба. Трохи поблукав у вузьких провулках, але невдовзі знайшов потрібну вуличку, дійшов нею до кінця, де на краю села між плющем та підстриженими трояндовими кущами стояв білий будиночок. Жінка, яка відчинила двері, була не набагато молодшою за Сольвейґ Єнсен, зате нітрохи не згорблена, з ясними, притомними очима. Я відрекомендувався.

— Чим можу допомогти? — запитала вона.

— Я репрезентую одну адвокатську фірму. Йдеться про давню справу, про яку б я хотів поговорити з вами. Чи дозволите ввійти?..

— Яка давня справа?

— Це стосується Анни.

— Анни?

Якби я дав їй ляпаса, реакція була б, мабуть, такою ж. Жінка зблідла, потім почервоніла, ніби вся кров нараз відхлинула від обличчя, а тоді хвилею захлиснула знову. Я кивнув, вичікувально дивлячись на неї.

— Моєї покійної доньки Анни? — перепитала вона недовірливо. — Ви хочете поговорити зі мною про Анну? І ви адвокат, кажете?

— Юрист…

З глибини будинку долинув чоловічий голос. Що він крикнув, я не розібрав. Жінка повернула голову.

— Хвилинку, Х'єлю, зараз прийду! — гукнула вона, і знов обернулася до мене. — Мій чоловік… Він не ходить. То кого ви репрезентуєте?

— Адвокатську фірму Берґстрьом, і…

Може, пані Вестьой і була старою, та аж ніяк не маразматичною. Навпаки, доскіпливою, як хірург.

— Я не про те запитувала. Хто ваш клієнт?

Я відкашлявся.

— Арон Сьорвік.

— Арон?

— Так. Я…

— Забирайтеся!

— Пані Вестьой, — боронився я. — Я хотів лише поставити кілька простих запитань…

Проте докінчити речення мені не пощастило, двері хряснули перед самим моїм носом.

Розділ 25

— Саме так, — усміхнувся чоловік. — Це я — Рюнер Віснер.

То був дебелий чолов'яга з рум'яним обличчям і великими, почервонілими руками, які він обтер до білого халата, перш ніж поручкатися зі мною. Побачити іншу, ніж агресія, реакцію, стало справжньою полегшою.

— Мікаель Бренне.

Я зацікавлено роззирнувся навкруги. Заготівельний пункт риби розташовувався в окремій бухточці, далі на південь від самого поселення. Там був величезний причал з іржавим краном, чималий двоповерховий мурований будинок, трохи далі — перекошений старий пакгауз.

— Це ваша вотчина, так?

— Еге ж. Рід Віснерів уже багато століть рибалить тут. Тутешні води багаті на рибу. Тільки завдяки рибі ця громада й існує…

Він вимовив це з такою самовпевненістю і гордістю, ніби цілісінький Вестьой існує винятково з його ласки.

На причалі було чисто й охайно. Ворота складу відчинені. Білі полістиролові скрині складені вздовж стіни, посеред ангара стояв оранжевий палетопідйомник, але жодної активності всередині я не помітив.

— Щось тихо у вас…

— Та тихо… Займатися рибою стає невигідно. Тріска майже зникла з Північного моря, та, незважаючи на це, ціни такі низькі, що заробітку, по суті, немає.

— То підприємство згорнулося?

— Ще дриґається, обсяги тільки зменшилися. Тримаюся за нього радше з сентименту. Рибальством займалося, як уже мовилося, не одне покоління, та й зосталося ще на острові три-чотири рибацькі моторки. Де їм здавати улов, як не в мене…

— А ви вже далі продаєте, у крамниці?

— Укладаємо рибу на лід і веземо до Ганстгольму, до Данії, а там продаємо з аукціону. Однак ціни нестабільні й низькі. Буває, втрачаємо гроші.

— То з чого живете?

Віснер усміхнувся і показав рукою:

— Он там, за мисом, є рибницьке господарство, ще одне — на півдні острова. Вирощування лосося — галузь непевна, є зростання, є спади. Але акціонерне товариство Віснер-Риба AT наростило фінансову основу, щоб протистояти рецесії. На нинішній час таке господарство ліпше за власний грошовий верстат. Маємо ще й інші плани. Он там, на пляжі, я побудую відпочивальні будиночки, стилізовані під рибацькі хижі, насамперед для німецьких туристів. А ще маємо інші сфери бізнесових інтересів на суходолі. Даємо собі раду!