— Так, скидається на те, — відповів я.

Невеличка моторка, обігнувши мис, прямувала до нас. Над водою линуло татахкання двигуна, що працював на малих обертах.

— Та вас, мабуть, більше цікавить минуле, Бренне.

— Ви знаєте, навіщо я тут?

— Звісно, знаю, — усміхнувся Віснер.

— Швидко ж розповзаються чутки.

— Ви навіть не уявляєте, як швидко… Я вже вас виглядав, коли ж з'явитеся…

— О, з чого б то?

— У ті часи тут кипіла робота. Майже всі, хто хотів заробити кілька зайвих крон, працювали у мене в розпал сезону. Анна і Сірі теж часто шукали приробітку. Тож, природно, я сподівався вашої появи.

— І Арон?

Віснер знизав плечима.

— Час до часу, наскільки я пригадую, однак, з мого боку, то більше була благочинність. Арон відрізнявся від решти. Він був тихий та ввічливий, але вкрай не зосереджений. Дуже легко відволікався на інше.

— Яким було його ставлення до Анни й Сірі? Щось особливе помічали?

— Важко сказати. Знаєте, я ніколи не контактував надто близько з молодими. Тоді тут багато працювало люду, я ж здебільшого сидів у конторі. Ні, нічого особливо не помічав.

— А дівчата?

— А що, дівчата?

— Ну, що б ви могли про них розповісти?

— Двоє цілком звичайних дівчисьок, — Віснер розвів руками. — Нічим надзвичайним не вирізнялися, важко пригадати, стільки часу минуло. Анна начеб жвавішою була, Сірі — така собі тиха мишка.

— Ви з ними не спілкувалися ближче?

— Та ні, навіщо? Двоє дівчат з-поміж багатьох охочих заробити якісь додаткові гроші.

Маленький човен поволі підплив до причалу. Рюнар Віснер підхопив швартовий, який йому кинули на берег.

— Привіт, Ґуставе! — гукнув він. — Що сьогодні маєш для мене?

Я глянув униз, у човен, і впізнав чорне волосся і подзьобані рубцями від вугрів щоки войовничого молодика, який не хотів покидати кав'ярні після закриття.

— Привіт! — гукнув я і кивнув, та погляд у юнака був порожній і зневажливий, замість відповіді він лише відвернувся і послав у воду коричневий плювок. Рюнар Віснер був заклопотаний прив'язуванням кормового швартового, тож нічого не помітив.

— Мені треба працювати, Бренне, — повернув він до мене голову. — Як дивитеся на вечерю завтра в мене? Тоді й поговорити зможемо. Не те, щоб я думав, ніби зможу чимсь допомогти у вашому розслідуванні, просто живемо тут трохи ізольовано. Приємно іноді поспілкуватися з свіжими людьми.

За стійкою рецепції стояла молоденька сором'язлива дівчина, яка показувала мені кімнату, коли я тільки прибув на Вестьой. Я замовив вечерю, та як тільки заговорив до неї, вона потупила очі, не відповівши на мою усмішку. Я вечеряв стейком з цибулею, запивав червоним вином. Намагаючись пережувати трохи пересушене й надто цупке м'ясо, роззирався навколо. Вечір четверга, не за горами вихідні, і в кав'ярні сиділо значно більше людей, ніж бувало досі. Єдиний, хто стрінувся зі мною поглядом, був рибак Ґустав. Він сидів за тим самим круглим столиком, що й востаннє, у компанії тих самих галасливих друзяк і з такою ж кількістю порожніх пляшок перед собою. Побачивши мене, виклично уп'явся в мене очима й не відводив погляду, доки я не відвернувся.

Поступово мене почало муляти неприємне відчуття, ніби всі в залі розмовляють лише про мене. Я завважував швидкі погляди, кинуті крадькома в мій бік, і дедалі більше переконувався, що перебуваю у центрі уваги, хоча відвідувачі поводилися так, ніби мене й у природі не існує. Я усвідомлював, мені могло й приверзтися, переконував себе, що в мене параноїдальна реакція — нічого не допомагало. Відчуття було сильне і сумнівів не визнавало.

Пізно ввечері з'явилася Маґда. Мені вона здалася втомленою, під очима залягли ледь помітні тіні, уста мов опустилися донизу. Це зраджувало її вразливість, але не робило менш привабливою. Я усміхнувся. Вона відповіла усмішкою, але була та усмішка якоюсь тьмяною, і відразу відвернулася. Я замовив ще червоного вина, сподіваючись, що воно допоможе мені ліпше спати.

Після одинадцятої кав'ярня почала порожніти. Я вирішив подихати трохи свіжим повітрям перед сном. Надворі було темно й холодно. Навкруги тиша, тільки мої кроки відлунювали в вузьких провулках. Я швидко крокував під гору, аж доки проминув останню хату. Вулиця закінчувалася оглядовим майданчиком. Я підійшов до краю, оперся на поручні. Усе поселення лежало піді мною, мініатюрне містечко зі старими будинками й вузенькими вуличками.

Я вийшов без куртки. Доки рухався, усе було добре, а потім почав мерзнути. Та однаково не квапився повертатись. Я підвів очі від освітлених жител, далі навколо мене царювала безмежна, безпросвітна темрява. На мить мені запаморочилося в голові, і я збагнув, що трохи захмелів.

Я не почув кроків. Я взагалі нічого не чув. Доки голова не вибухнула глухим, жахливим гулом, який, здавалося, ішов зсередини, а не ззовні.

Потім, лежачи на землі й дивлячись знизу вгору на свого нападника, який лише вимальовувався чорним силуетом на тлі ще чорнішого неба, я теж нічого не чув. Ніби оглух і майже осліп. Бачив лише обрис чобота, який блискавично й безгучно, мов совина тінь, наближався до мене. А тоді запала темрява.

Дверний дзвінок дзинчав, певно, усоте, потім я гупав ногами в двері, аж шибки дзеленькотали. Я витер кров з правого ока, відчував, як тремчу від холоду й пережитого потрясіння, і вже готовий був розбити скло, щоб дістатися до замка. Нарешті всередині спалахнуло світло, за дверима майнула чиясь тінь, у шпаринку визирнуло заспане й сердите обличчя Маґди.

— Господи! — зойкнула вона, майже пародійним жестом затуливши рота долонею.

— Даруй! — буркнув я. — Не хотів тебе будити, але я забув ключа…

— Тобі потрібний лікар, — вже вкотре повторила Маґда. — Може бути пробитий череп, таке буває, наскільки я знаю. Катер швидкої допомоги добирається сюди менше, ніж за годину.

— Немає потреби, — відмовлявся я, притискаючи шматину до правої брови. — Крові багато, але це лише поріз.

Іншою рукою я обережно обмацував ґулю на потилиці завбільшки з куряче яйце. Вона була м'якою на дотик, але навряд чи загрожувала моєму життю. Мені не паморочилося у голові, не нудило.

Маґда дивилася на мене з безнадією.

— І як тільки чоловіки можуть бути такими по-дурному безрозсудними!

То було риторичне запитання, я не відповів. Коли перший шок минув, Маґда виявилася і розважною, і енергійною. Вона відвела мене до свого помешкання, посадила в лазничці на табурет, роздягнула до пояса, знявши закривавлений одяг. Тепер вона стояла переді мною.

— Нахили голову трохи назад, — звеліла. — Спробуємо хоч трохи зупинити кровотечу.

Я послухався, Маґда схилилася наді мною. Я бачив, як вона зосереджено водила язиком по губах. На ній був салатового кольору пеньюар. У моїй голові гаряче й ритмічно стугоніло.

— Ой! — зойкнув я, коли вона торкнулася рани.

— Сиди тихо! Зараз подивимося… якби ж то я… Ось так, я стулила краї рани й заліпила їх пластиром. Може, триматиметься… Дай-но, я тебе трохи вмию, бо вигляд маєш — не приведи, Господи!

Я заплющив очі. Чув, як дзюркоче вода в раковині. Відчував, як тепло й ніжно торкається обличчя вологий рушник. Пучки її пальців легко дотикалися до моєї щоки. Я розплющив очі. Поли пеньюару трохи розійшлися, доки Маґда поралася коло мене. Її важкі груди були всього лиш за десять сантиметрів від моїх очей. Теж поцятковані ластовинням. Не тямлячи до пуття, що роблю, я підняв руку й притулив долоню до її щоки. Вона судомно вдихнула, а тоді вмить заціпеніла. Лише жилка пульсувала в шийній ямочці. Наші очі зустрілися, я раптом відчув її запах, теплий, трохи солодкуватий аромат, що навіяв мені думки про тепле море й тропічні ночі. Вона прикусила губу, ніби зважуючись на непросте рішення, потім відступила крок назад, поклала рушник на край зшивальника.

Я розтулив рота, але нічого не встиг сказати — Маґда притулила обидві свої долоні до моїх грудей. Долоні були теплими на дотик.