— А я думав, пристрасть до наркотиків більш властива рок-музикантам, ніж ковбоям.

Франкова погорда була безмежною.

— Де ти був усе своє життя, Мікаелю? І ніколи не чув про Джоні Кеша? Ван Зандт помер, цілковито деградований, першого січня 1997 року, рівно через сорок років після смерті іншої легенди, Генка Вільямса, який теж змарнував своє життя. A Dead Flowers, щоб ти знав, є, властиво, піснею Зандта. Річардс і Джеґґер украли її в нього…

— Ти так гадаєш?

— Голову даю на відсічення. Ось послухай сам! Позер Мік зроду б так не написав. Справжній продукт. Справжнє кантрі!

— Не знаю, хто написав, але пісня добра. Навіть міщух почув би, що добра, — мовив я.

— З біса, добра! — кивнув Франк.

Коли я подякував за каву, він провів мене до дверей і несподівано сказав:

— Ти ж захочеш побачити ще й місце, де вбили Анну. Його не так легко знайти. Як забажаєш, можу провести завтра.

Я очманіло глянув на Франка.

— Хочеш мене провести? Мені здалося, тобі не до вподоби, що я…

— Однаково зробиш те, по що приїхав. Я радо допоможу, лиш би ти швидше з цим покінчив. Зайду вранці після сніданку.

Доки я діставався додому, пішов дощ, я промок до нитки. Маґда сиділа за столиком у залі. Перед нею лежав стосик паперів, які здалеку скидалися на бухгалтерські звіти й рахунки. Вона гризла кулькову ручку, записувала цифри, але підвела голову, коли я увійшов, і всміхнулася.

— Привіт, Мікаелю. Ой, ти мов той мокрий кіт. Надворі аж так спаскудилося?

— Еге ж, мжичка.

— Треба перевдягнутися у щось сухе, щоб не застудитись, — турботливо порадила вона, торкнувшись моєї руки. То був спонтанний, цілком неусвідомлений порух. Я ще минулого вечора завважив, Маґда належить до тих людей, які запросто торкаються інших. Згадалося, які фантазії, пов'язані з нею, забрідали мені в голову вчора. Мабуть, вона прочитала мої думки, бо потупила погляд і ледь зашарілася.

— Побачимось за вечерею, — мовив я.

Однак за вечерею її ніде не було видно. Літня, непривітна жінка стояла за лядою і похмуро приймала замовлення. Коли я запитав про Маґду, вона відбуркнула, мовляв, та взяла вихідний. Того вечора кав'ярня була майже порожня, атмосфера спокійніша. За вечерею я випив пива, ніхто зі мною не заговорював. Нечисленні відвідувачі були зайняті своїми клопотами.

Я піднявся до кімнати, спробував читати матеріали справи, але настрій був не той, я не міг зосередитися. Десь глибоко в підсвідомості знав, що на мене чигають примари минулої ночі. Я вчував їхні голоси, ніби далекий собачий гавкіт, відчував, як вони намагаються протиснутися мені в голову. На дні дорожньої торби лежала пляшка коньяку. Я приніс склянку, наповнив її до половини, відчув, як тепло розливається тілом після першого ковтка. Примари відступили. Голоси змовкли. Я знову наповнив склянку.

Розділ 22

Коли вранці прийшов Франк, я ще тільки пив каву.

— Покавуеш зі мною, перш ніж вирушати? — запитав я.

Франк кивнув і сам приніс собі філіжанку.

— Вигляд маєш кепський, Мікаелю. Банячив учора, га?

Я похитав головою, та миттю ж пожалкував про це. Біль, наче кігтями, уп'явся у скроні.

— Та ні, просто погано спав уночі. Стомлений, ото й усе.

— Як скажеш.

День був тихий, сірий і вогкий. Ніби хмари злягли на пагорби, обтяжені власного вагою, огорнувши весь острів дивовижним, мерехтливим, сутінним світлом. Ми простували дорогою у південному напрямку, та, щойно проминули останні хати, Франк відчинив хвіртку в загороді й повів мене ледь помітною стежкою через пустище. Франк ішов швидко й мовчки, аж доки дісталися найвищої точки острова, і зупинився біля напіврозваленої кам'яної піраміди.

— Весь час планую відновити цю піраміду, — мовив він, підкидаючи ногою камінець, — але, певно, так ніколи й не зберуся, — Франк показав рукою на захід. — Он там море, Мікаелю. Океан…

Я вдихав солонуватий запах і навіть, здавалося, чув ледь вловне шемротіння прибою, але самого океану не бачив. Довколишній ландшафт потонув у тумані та сірій мряці. Франк знову рушив. Схил полого стелився донизу, Франк пружно рухався, перестрибував з купини на купину, з каменя на камінь, я ледве встигав за ним. Ми перетнули болото. Стежка вирівнялася і звернула ліворуч. Потім видерлися на невеликий стрімчак, і я нарешті побачив океан — непорушну, темну гладінь, що губилася в сизому мреві. Стежка бігла на південь, далеченько від берега, через пласкі каменюки. Іти стало легше, але Франк чомусь сповільнив ходу, ніби вагався чи, може, розкаювався, що взяв мене з собою.

— Ще далеко? — запитав я.

Він похитав головою.

— Ні, вже поряд.

Ми дійшли до місця, де каміння утворювало природні сходинки, зійшли вниз і опинилися на величезній пласкій брилі, яка під легким нахилом зводила до води, була гладкою і рівною, наче обідній стіл. Позаду крихітного плато простягалося камінне поле, деякі камені були завбільшки з фотель, інші — розміром з авто. Франк, сівши на один з найменших, заходився скручувати самокрутку.

— Вона загинула тут, — озвався нарешті. — Принаймні тут її знайшли. Посеред цієї брили.

Він говорив тихо, спокійним, буденним голосом, але я бачив, як тремтіли його пальці. Я не знав, що казати в таких випадках. Франкові забракло тютюну, зрештою, він таки спромігся скрутити цигарку, припалив і жадібно затягнувся.

— Її знайшли в самій сукенчині, без пальта. Хоча мала на собі пальтечко, виходячи з дому, — він знову затягнувся, цигарка яскраво зажевріла. — У самій сукенці. Квітаста, тоненька літня сукня. Пальто, мабуть, змило море. У кожному разі його не знайшли. А Анна… її теж могло змити хвилею, і тоді б ніхто ніколи не довідався, що ж з нею трапилось. Це майже неймовірно, що її не забрало море. Того дня дув сильний вітер, море штормило, стояти тут було вкрай небезпечно. Багато років тому на цьому ж місці змило хвилею чотирьох студентів. Вони хотіли подивитися на штормовий океан, але, звісно, навіть не здогадувалися про небезпеку. Хвилі забрали їх.

Я підійшов до краю плато. Вода вимила ґроти в гострих, стрімких скелях. Здавалося майже неймовірним, що хвилі могли сягати так високо, аж до того місця, де я стояв, але не вірити словам Франка не було підстав. Цього дня море було тихе й лискуче, ніби хто олію на ньому розлив, та все ж живе, воно піднімалося й опускалося там, унизу, чмихало й стогнало. За кілька метрів далі хвиля прибою накочувалася на крихітний острівець, а тоді знову важко відкочувалася; острівець виринав з-під води, немов чудовисько з морської безодні. Водяний серпанок, наче дим, сіявся понад гладкою поверхнею. Я раптом здригнувся. Це місце навівало моторош на мене. Я уявив, як Анна лежить посеред брили. Картина будила асоціації з давнім місцем жертвоприношень, місцем, куди приводили на заклання жінок на догоду невблаганним богам.

— Можна піти понад водою, — озвався Франк. — Там, далі, стоїть молитовний дім. Цією стежкою здебільшого користується молодь. Старшим людям зручніше ходити дорогою, хоч це й трохи довше. То що, підемо стежкою до молельні, а назад повернемося дорогою?

— Залюбки.

Франк натужно підвівся і рушив попереду.

— Того вечора Анна йшла звідти, з молельні, — мовив він за якийсь час.

— Що вона там робила? — запитав я, хоч сам знав з матеріалів справи.

— Ходила до пароха.

— Саломонсена?

— Так, Крістіан Саломонсен… Майже все поселення відвідувало ті відправи. Тоді в цих краях прокотилася хвиля відродження духовності. Анна відвідувала уроки читання Біблії чи щось таке, не дуже пригадую. Назад поверталася у сутінках цією стежиною. А тут… тут її перестрів Арон.

— Можливо, — залишив я місце для сумніву. — У кожному разі хтось її таки перестрів.

— Арон. Вона зустріла Арона, — Франкове обличчя посіріло в мерхлому світлі дня, він мав стомлений, пожмаканий, старечий вигляд.