Изменить стиль страницы

— Який це, особливий?

— Звідки ж мені знати. Це ж ви були їй подругою. Може, якийсь потаємний коханий, про якого ніхто не мав знати? Або хтось, хто не хотів її відпускати, ревнував? Будь-хто, Стіно, хто б виділявся на тлі решти закоханих хлопчаків.

— Я не знаю, — завагалася вона знову.

— Будь ласка, подумайте, Стіно. Це важливо.

— Було щось таке…

— Що?..

— Про щось таке вона іноді говорила. Казала, що всі хлопці однакові. Що їм тільки того й треба… ну, того… ви ж знаєте… п…. Саме таке слово й вживала. Ніби немає значення, якого вони віку, добиваються тільки одного, тому спритна дівчина завжди матиме все, чого хоче, якщо тільки вона не надто свята й божа…

— Он як?

— Ага… То я й подумала, може, вона трималася одного, але трохи підстаркуватого. Якщо казала отаке…

— Логічно, — мовив я, а собі завважив, може, не така вже й простачка, ця Стіна, як про неї кажуть, та й пришелепувата зовнішність буває оманливою. — І хто б це міг бути? Здогадуєтесь?

— Уявлення не маю, — похитала вона головою.

Я підвівся.

— Дякую, Стіно! Ви мені дуже допомогли.

Жінка усміхнулася. Вона вже й забула про свою нехіть балакати зі мною, тепер тішилася похвалою.

— Ще щось можете пригадати? Інших коханців, які чимсь вирізнялися? Ви ж Анну знали найліпше. Якщо б вона й довірилася комусь, то тільки вам…

— Навряд. Хіба… хіба її кузен. Він за нею шаленів. Анна розповідала, що він їй проходу не давав, писав любовні листи й постійно дарував якісь дрібнички, — Стіна пирхнула. — Як на мене, так романтично, та, видно, Анна була іншої думки. Його нав'язливість її жахливо дратувала.

— Кузен? Який кузен?

— Вона мала лише одного двоюрідного брата. Франк, певна річ…

— Франк був закоханий у неї? Про це нічого не згадувалося у матеріалах справи…

Стіна пересмикнула плечима, ніби, чого чекати від офіційних папірчиків. Напевно, мала рацію.

— Небагато знали про його закоханість, та й яке це має значення. Франк любив Анну, він ніколи б не заподіяв їй лиха.

Але я знав, так буває не завжди. Ми частіше кривдимо тих, кого любимо, ніж чужих.

Розділ 30

Увечері я подався до молитовного дому. На ліхтарних стовпах і на крамничці висіли оголошення про вечірнє зібрання з молитвою і читанням Біблії. У непроглядній темряві я знову вирушив вузькою звивистою стежкою на південний край острова. Але цього вечора вже не сам. Зі мною у тому ж керунку простували інші люди. Я бачив їхні силуети перед собою, ішли по одному або по двоє між пагорбами, вересовими пущами; ішли нахильці, опираючись вітру, що налітав мокрими шквалами з моря.

Коли я дістався молельні, майже всі були вже там, позаймали свої місця. Двері були прочинені, але я ще мить постояв перед входом, роззираючись. У нічній пітьмі, що дедалі гусла, вгадувалися обриси навколишніх скель. Море простиралося гігантською чорінню, але я знав, що воно там, чув глухе рокотання прибою. Хтось торкнувся моєї руки, і я здригнувся. Озирнувся. Переді мною стояв Крістіан Саломонсен.

— Бренне, — мовив він. — Я очікував вашого приходу, але не сподівався побачити вас на зібранні. Забажали приєднатися до нас сьогодні?

— Мушу зізнатися, я людина не релігійна.

Навколо його уст майнула ледь вловима усмішка.

— У нас знайдеться місце для усіх. Бог для усіх має місце. Увійдете? Ми скоро починаємо…

— О, перепрошую. Звичайно, зайду. Я лише затримався глянути на…

Я обвів рукою горизонт.

— Велична картина, правда? Обличчя Господа, прекрасне й грізне водночас. Тому я й побудував цей дім на самому краю, щоб усе нагадувало про велич Господнього творіння і про те, що ні життя, ні смерть, ані сам Бог живий не є страшними. Але ходімо! Я відчуваю, на мене вже сходить Дух Святий, — мовив він, ніби про найбуденнішу річ на світі.

Я сів на останню лаву. Не знаю, чого я сподівався. Можливо, чогось сумного і трохи печального, що пасувало б до запаху вогкої вовни, який вдарив мені в ніс, коли я увійшов до скромної зали, майже позбавленої прикрас. На дерев'яних лавах твердо було сидіти, зсутулені парафіяни, більшість літнього віку, скидалися збоку на ряди чорних птахів. Не знаю, чого я чекав, але не того, що побачив. Крістіан Саломонсен, один з цих дивних людей, від першої миті полонив, заволодівав зібранням. Він мав вроджений талант. Він міг би стати ким завгодно: політиком, телевізійною знаменитістю, блискучим адвокатом.

Увійшовши, він покрокував просто до подіуму, повернувся обличчям до пастви й надовго завмер з похиленою головою. У залі запала цілковита тиша. А тоді враз підняв голову, розплющив очі, і мене від того погляду, мов струмом пронизало, наче внутрішня сила, яку він випромінював, прицвяхувала мене до лави.

— Ми є у цьому світі, — зронив він тихим голосом. — Ми, обрана Богом паства, ми, що остерігаємося гріха й спраглі Божого нектару, вдячно п'ємо з джерела милосердя, навіть ми є у цьому світі.

Зітхання прокотилося рядами, ніби всі разом затримали подих, а тоді видихнули, видихнули сум і журбу.

— Іноді нам дано відчути вночі легкий подих Господа на наших устах, м'який і лагідний, мов віддих дитини. А іноді Святий Дух сповнює нас по вінця палаючим вогнем, і ми не можемо всидіти на місці, і з грудей рветься гімн торжества й хвали…

— Алілуя! — прокотилося залом, мов грім, аж я підскочив на лаві. Не сподівався такого від цієї понурої, сумирної юрби.

— … і навіть тоді ми є часткою світу.

Нове зітхання, цього разу наче вітерець війнув понад залою.

— Бо хоч наші обличчя і купаються у світлі милосердя, ногами ми погрузли в гріху. У лабіринтах і потаємних закутках наших душ проростають чорні квіти гріха, які живляться не ясним світлом дня, а смердючими випарами гієни. Ми можемо молитися, плакати й благати Господа про милість, але він нас не почує. Бо Господь хоче, щоб ми самі пройшли свої випробування, тому й створив цей світ, а також темінь у людських серцях.

На його обличчі малювалася така незмірна скорбота, що, здавалося, він на межі розпачу, що усе це понад його сили. Стогони зібрання стали голоснішими й виразнішими. «Ой, Господи Боже!» — зойкнув хтось глухо.

Саломонсен не зводив з мене погляду, принаймні так здалося, і раптом здогад сяйнув мені: це про мене він говорить; я є посланим Богом випробуванням, хочуть люди цього чи ні, випробуванням повернення спогадів про горе й утрату. Мікаель Бренне, Божий посланник, хрест, який судилося нести вірянам острова Вестьой. Я спробував сам собі усміхнутися, але нічого з того не вийшло.

Так тривало далі. Крістіан Саломонсен упродовж майже двох годин виголошував проповідь у своєму дивовижному, незвичайному стилі, пересипаючи її образами та метафорами не лише з Біблії, але з літератури та поезії. Він переходив на шепіт і зривався на крик, він насилу стримував сльозу, він тріумфував, ні на мить не випускаючи своєї пастви з залізної хватки. Віряни жили одним з ним життям, стогнали, зітхали й плакали, скреготали зубами. Я бачив, як по зморшкуватих щоках однієї старенької жінки дзюркотом лилися сльози, мов ріки в пустелі, а якийсь чоловік підвівся з лави й возносив хвалу Господеві з таким натхненним обличчям, що майже нічого людського і притомного на ньому й сліду не зосталося. Нараз я побачив Віґдіс Віснер. Зазвичай натягнута, мов струна, і погордлива, вона неймовірно змінилася, відкритий, щирий погляд навпереміну то сяяв радістю, то сповнювався смутку, то вибухав екстазом. Я її ледь упізнав.

А я, цинік, адвокат, затятий атеїст, ніби приріс до лавки. Ні, я не навернувся у віру, у мене не ввійшов Святий Дух, але, висловлюючись фігурально, я відчув себе приєднаним до спільної електростанції, я поділяв почуття людей навколо мене, і ці почуття навпростець живилися з джерела, досі недоступного для мене. Не з надприродного чи божественного джерела, а з отого первісного, глибоко людського, припавши до якого, я відчув спустошеність і потрясіння.

Після тепла в молебній залі нічний вітер гострим ножем увіп'явся в спітнілу шкіру. Я усе ще перебував у дивному стані, піднесений і пригнічений водночас. Дві з трьох жінок, які з лайкою накинулися на мене в крамниці, кивнули, вітаючись. Очі їхні сяяли. Сходами спускалася Віґдіс Віснер. Я вже хотів було підійти до неї, але стримався. Мав ще з нею поговорити, але тепер це було б недоречно. Я почекав, доки вийде Крістіан Саломонсен.