— Смакота, — уже вкотре сказав Даніель, відкушуючи великий шматок від іще одного кусня торта. Черрі нахилилася через спинку його стільця й поцілувала Даніеля в щоку.

— Ти впевнений, що це не пиво покращило смак?

— У жодному разі. Віл та Джоні, до речі, переказували привіт.

— Взаємно.

— Він — Віл — чекає на співбесіду. Якщо пройде, то отримає значне підвищення.

— Тож ви, хлопці, гарно провели час?

— Чудово. — Даніель несподівано усвідомив, що це був один із його рідкісних вихідних. — Ти ж не проти, що я пішов із хлопцями, правда?

— Звісно ж, ні, я була дуже зайнята.

— Правда? — Він схопив її й потягнув собі на коліна, залишаючи присмак шоколаду на її губах.

— Чим же ти займалася? Окрім як заводила нових друзів? — Він потягнувся вниз, щоб підняти цуценя, яке відразу спробувало лизнути його обличчя.

— Руфусе! Неслухняний! — Черрі забрала його. — Ти ж не проти, правда?

— Ні, я вже казав тобі, що він чудовий. Ти ж знаєш, що, зважаючи на те, що я більшість часу проводжу в лікарні, саме тобі доведеться за ним прибирати?

— Я збиралася віддати його на навчання експерту. — Рукою вона обвила його шию. — І відповідаючи на запитання, я планувала дуже особливий день.

— Ага. А мені ти планувала сказати про цей особливий день?

— Звісно. Поки ти думав би, що він буде в січні. — Вона затримала дихання на якусь мить і спостерігала за тим, як він це обмірковує.

— Занадто холодно?

— Медовий місяць на Карибах.

Він кивнув, хороший знак.

— Дуже скоро? Залишилося тільки три місяці?

— Ти й справді хочеш терпіти мої розмови про весілля довше? Я можу розтягнути все на рік, якщо хочеш.

Він розсміявся.

— Ні, дякую.

Їй було приємно продовжувати:

— А ще я знайшла місце. Якщо хочеш, ми можемо почати розсилати запрошення.

— Так, — сумно промовив він.

— Що сталося?

— Ну, ти ж знаєш, батьки розлучаються. Уся ця історія з мамою… Я ще навіть не сказав їй, що ми заручилися.

— Можливо, нам варто піти ще далі, — бадьоро сказала вона, — одружитися десь на пляжі.

— Це б уберегло нас від багатьох суперечок. Швидко, легко, лише ми двоє.

Їй перехопило подих. Тієї миті вона не думала, що він сприйме все всерйоз, але насправді це була фантастична ідея.

— Знаєш, я думаю, ми можемо влаштувати все за кілька тижнів.

— Справді? Звучить чудово.

— Ти зможеш узяти вихідні?

Він засміявся.

— Ти серйозно?

Черрі скривилася.

— А ти ні?

— Ну, не знаю… Я мав на увазі, що ми хочемо, щоб там була родина, друзі, адже так?

Черрі встала з його колін.

— Боже, вибач, я не подумала… Мені здалося, що ми просто базікаємо.

Він пішов за нею на кухню й узяв з її рук тарілку, а потім поклав у посудомийну машину. Тоді переплів свої пальці з її.

— Це тому, що ти думаєш, що моя мама може все зруйнувати?

— Вона точно буде не в захваті. Без сумніву, вона спробує зупинити все.

— Як вона зможе?

Її роздратувало те, що він вважав це несерйозним, тому дівчина відійшла.

— Черрі, зупинися. Вибач. Просто… ти ж знаєш, я кохаю тебе. Ми — ось що важливо зараз. Ця ситуація з моєю мамою… Що ж, упевнений, усе владнається. У нас є три місяці.

— Вона спробує, і ти відштовхнеш мене.

— Дай їй шанс.

— Вона знову щось вигадає. Розказуватиме тобі про те, що я, імовірно, зробила.

— Не думаю, що вона це зробить, ти ж знаєш… — Черрі хмикнула. — …але якщо так, я розберуся з нею.

Черрі обміркувала його слова, чекаючи, поки заспокоїться.

— Знаєш, я сьогодні ще працювала над своїм бізнес-планом. Усе просувається добре. Просто на той випадок, якщо ти думаєш…

Він притягнув її до себе.

— Шшш. Я не думаю, що ти зі мною через гроші, незважаючи на слова моєї матері.

Вона пильно дивилася на нього, перевіряючи щирість, а потім закинула руки йому на шию й обережно поцілувала в губи.

47

Інколи Лаурі здавалося, що в неї їхав дах. Вона точно несповна розуму. Як же вона вклепалася в таке? Лаура не бачила виходу. Страх наступав їй на п’яти скрізь. Вечорами вона сиділа, намагаючись дивитися телевізор, однак не могла повністю зосередитися через суміш тривоги та самотності, котрі наче сиділи на дивані навпроти. Вона ненавиділа можливість бачити темний та мовчазний коридор із того місця, де вона сиділа, тому почала залишати ввімкненими всі світильники над сходами так, щоб було хоч щось, що вітало б її, коли вона вставала, щоб налити собі ще випити чи просто йшла на кухню, думаючи про те, чи варто було щось готувати. Уночі більше, ніж будь-коли раніше, вона усвідомлювала відсутність Говарда й власну самотність у цьому будинку. Лаура почала замикати вхідні двері на всі замки. Спочатку тільки як ішла спати, а потім — щойно повернувшись із роботи. Вона дуже рідко виходила кудись, бо віддавала перевагу безпечній оболонці таксі. Жінка боялася, що за нею стежили. Боялася, не знаючи напевно, стежили за нею чи ні.

Тепер вона піднялася сходами до свого офісу. Ранок понеділка мрякою дряпався в шибки знадвору. Віллоу пішла на кухню, щоб приготувати їй кави. Лаура зайшла до кабінету, увімкнула лептоп, щоб перевірити, чи не надіслали їй план закінчення драми. Її сценаристка пообіцяла його сьогодні, але сценаристи часто обіцяють, та не завжди дотримуються дедлайнів. За кілька тижнів вони розпочнуть зйомки, і Лаура була вдячна за те, що це відволіче її увагу. Її мобільний задзвонив, і вона глянула на ім’я, що висвітилося на екрані, а потім узяла слухавку.

— Елісон.

— Привіт, Лауро.

— Як ти?

— Не дуже.

Стривожена, вона напружено сіла.

— Мені дзвонила виконавиця головної ролі.

У Лаури відразу ж закралися підозри. Чому Джулі зателефонувала на канал, а не їй?

— Боюся, у мене дуже погані новини. Вона отримала пакунок від тебе, так було сказано в записці. Його доставили сьогодні вранці.

Холодні пальці страху пройшлися в Лаури по спині.

— Що в ньому?

Елісон зітхнула.

— Я навіть не знаю, як це сказати. Там було мертве цуценя.

— Що? — прошепотіла Лаура.

— У якійсь коробці. У записці також було сказано про те, щоб вона розкрила цей злочин.

— Господи!

— У неї була істерика. А можливо, якщо подумати, то ще й досі.

— Я подзвоню їй.

— Ні.

— Але мені потрібно…

— Лауро, вона не хоче з тобою говорити. І будь із ким. Вона пішла.

— Що?

— Нам потрібно звільнити всіх.

У дверях з’явилася Віллоу з кавою, але Лаура розлючено вказала їй піти, і дівчина зникла за дверима.

— Зачекай-но… Вона не може просто піти із серіалу!

— Ми можемо позиватися до неї, але думаю, що через отриманий пакунок із погрозою в неї на руках опиняться всі козирі.

— Ми знайдемо заміну.

— Кого? Ти ж знаєш, що проблема в гонорарах акторам. Американці на це не підуть.

— Тож ти скасовуєш серіал?

— Лауро, у нас немає акторки на головну роль. У нас немає серіалу.

Вона почала панікувати.

— Ти повинна дозволити мені поговорити з нею. Я подзвоню їй зараз.

— Вона не відповість, вимкнула телефон. Думає, що в когось може бути її номер… — Елісон затихла, і в повітрі зависла важка тиша.

— Елісон, ти ж знаєш, що я тут ні до чого.

— Звісно, але це не має значення. Хтось відправив їй той пакунок. Ти знаєш, хто то міг бути?

Вона подумала про те, щоб збрехати, але, зважаючи на збитки, зрозуміла, що мусить дати досить вагомі пояснення.

— Це призначалося не Джулі. Гадаю, що це могло бути… мені. Це дівчина, дурне дівчисько, яке оголосило мені вигадану вендету.

— Розумію. Ти дзвонила в поліцію?

Лаура замовкла.

— А ти?

— Джулі хоче зам’яти це. Очевидно, щоб це не просочилося в пресу. Не думаю, що нам потрібна поліція, щоб отримати страховку. — Вона зробила паузу. — Лауро, як та дівчина дістала адресу Джулі?