— О Боже, тепер я почуваюся ще гірше…

— Проте я визнаю, що за столом посадила вас поруч. Не щоб познайомити тебе з кимось, — швидко сказала вона, — мені просто здалося, що тобі могло б сподобатися його товариство. Ні, не так, я не мала на увазі того, про що ти подумала… самотня чи ще щось, просто всі одне одного знали, і я подумала, що для тебе це було б весело — познайомитися з кимось новим.

Лаура з досадою згадала свої ввічливі, відчужені відповіді за вечерею.

— Не думаю, що йому було весело.

Вона очікувала якогось докору, проте Ізабелла зробила глибокий ковток, а потім промовила:

— Переживе якось.

І знову греблю знесло: Лауру затопило полегшення, і їй стало краще. Заради Бога! Це ж смішно. Жінка швидко закліпала, розуміючи, що це надмірна реакція на доброту й таке необхідне через стосунки з Даніелем та трохи через Говарда примирення. Вона не отримала відповіді на листа й починала замислюватися, чи отримає коли-небудь взагалі. А раптом вони не почнуть спілкуватися до Різдва чи Різдво повністю омине їх? А раптом це затягнеться ще довше, на рік чи два? І тоді вони просто зіштовхнуться якось на вулиці. Вітаючись, кивнуть. Можливо, мине дуже багато часу, і вони звикнуть жити одне без одного, але ця думка була така несамовито сумна, що майже змусила її похитнутися й осісти на диван.

— Лауро, усе добре?

Вона ледь чула її голос і відчувала на собі її пильний погляд, тому зосередилася на подрузі.

— Ти здаєшся трохи…

— Якою? — її голос був хриплим.

— Захопленою власними думками. Щось трапилося?

Лаура спробувала всміхнутися.

— Що, наприклад?

— Не знаю.

— Чесно, краще не буває.

Лаура зрозуміла, що Іззі їй не повірила.

— Ти ж знаєш, що можеш поговорити зі мною. Я твоя подруга. Забудь про цю дурну сварку. — Іззі приязно стисла її руку, пом’якшила голос. — Ми з тобою витримаємо будь-що.

Лаура майже це зробила. Те, чого так несамовито прагнула. І думала про те, з чого ж почати. Однак вона надто соромилася цієї брехні й не могла дозволити, щоб хтось інший дізнався про те, що вона накоїла, а ще боялася того, що Іззі може подумати про неї. Лаура глянула на обличчя подруги, щире й приязне, і змусила себе всміхнутися.

— Справді нічого такого.

Іззі дуже уважно глянула на неї, а потім зрозуміла, що її відштовхують. Здавалося, це образило її.

— Гаразд, — промовила вона, і Лаура відчула, що між ними наче зачинилися двері. Їй було ніяково, і вже за мить вона почула свої вибачення:

— Думаю, мені вже варто повертатися. Я ще не годувала Мойсея, — Лаура знала, що Іззі зрозуміла, що це лише відмовка.

Було дуже незручно й сумно, що їй раптом знадобилося піти. Зазвичай, коли вони прощалися, то завжди планували щось на майбутнє: «побачимося завтра», «зустрінемося за обідом у вівторок» чи «я передзвоню тобі з приводу йоги», однак цього разу нічого такого не було.

— Скоро побачимося, — зрештою таки вимовила Лаура вже після того, як коротко чмокнула Ізабеллу в щоку, а потім пішла до шосе, щоб спіймати таксі. Вона вагалася, чи варто їй озиратися, невпевнена в тому, яким буде вираз обличчя Ізабелли, а коли озирнулася, бажаючи всміхнутися їй та втішити їх обох, побачила лише зачинені двері.

Коли вона зайшла до будинку, усередині було холодно й темно. Лаура ввімкнула опалення й пішла приготувати собі чаю, але коли дістала з холодильника молоко, то помітила півпляшки вина й натомість налила собі келих. Вона знала, що алкоголь не вгамує її меланхолійного настрою, але що за чорт. Вона боролася із собою, щоб приготувати щось поїсти, і таки вмовила себе приготувати щось і для Говарда. Це був його перший день після робочої конференції, і він не попереджав, що затримається.

Знайшовши собі заняття, Лаура відчула себе трохи краще й, увімкнувши радіо, почала готувати соус болоньєзе. До того часу, коли вона почула, як із барлогу піднімається ліфт, усе було вже готове. Лаура вирішила, що сьогодні вони могли поїсти на кухні, а не в їдальні. Це було б щось нове, і їм було б корисно посидіти там, де на них не тиснули б давні звички. Коли зайшов Говард, вона вже майже накрила на стіл. Помітивши, чим вона займалася, він зупинився.

— Привіт. Голодний? — бадьоро запитала вона, тримаючи в руках ножі та виделки.

Він глянув на плиту.

— Спагеті болоньєзе.

Говард кивнув і пішов помити руки в раковині.

— Я можу тобі налити?

Говард напружився.

— Може, припиниш?

— Припиню що?

— Так по-дурному прикидатися.

Лаура всміхнулася, щиро здивована, але, очевидно, це роздратувало його ще більше. Потім вона звернула увагу, яким холодним він був, яким злим.

— Ніколи не думав, що ти така…

— Яка?

Він вагався.

— Ница.

Вона була здивована тим, як сильно він іще може її образити. Говард поліз до кишені й витягнув листа, а потім поклав його на стіл. Лаура глянула на конверт. Він був адресований Маріанні Паркер. Вона інстинктивно відійшла. Листи його коханки? Чому він приніс їх додому? А потім придивилася ближче й скрикнула. То був її почерк. Лаура повільно потягла до себе конверт.

— Відкрий. Хоча, звісно ж, ти й так знаєш, що всередині.

Лаура витягла аркуш паперу — іменного паперу, що лежав на її столі, — і розгорнула його.

Люба Маріанно!

Я вже давно хотіла написати тобі це, та все ніяк не знаходила слушного часу. А потім усвідомила, що слушного часу для цього ніколи не буде. Чого я чекала? Що ти станеш порядною й забереш свої чортові пазурі від мого чоловіка? Мені вже остогидло, що мене ігнорують, потішаються наді мною. Ти ница людська істота. Ти просто береш те, що хочеш, навіть не замислюючись, які наслідки від цього будуть для інших. Очевидно, ще й не відчуваєш жодних докорів сумління. Сподіваюся, тебе за це покарають і тебе та твою родину спіткає найгірше. Сподіваюся, з тобою трапиться жахливий нещасний випадок, це буде карма, якщо тебе спотворить.

Це буде справедливо.

Що ж, тепер мені краще. Дещо було варте того, щоб сказати.

Лаура Кавендіш

Вона кинула листа так, наче він роз’їдав їй шкіру на пальцях.

— Я цього не писала.

Говард спохмурнів.

— Присягаюся, не писала, — але почерк був схожий на її.

Потім вона гарячково здогадалася. Її розум був вражений спробами все з’ясувати. Як їй вдалося це зробити? Звідки вона дізналася, як виглядає її почерк? Як змогла його так гарно підробити, а ще де дістала її іменний папір? Лаура бачила, що Говард спостерігає за нею.

— Говарде, це Черрі підробила листа й виставила все так, наче він від мене. — Лаура штовхнула йому аркуш. — Це схоже на мій почерк, але не такий самий. — Раптом вона дещо помітила. — Глянь на «п» та «с», я не об’єдную їх петлею, як вона. Подивися.

Якийсь час він сидів мовчки, і Лаура була впевнена, що він намагався опанувати себе.

— Черрі? Серйозно, Лауро? За мить ти скажеш мені, що вона також відповідальна за кризу на Середньому Сході та глобальне потепління.

— Ні-ні. Ти мусиш вислухати мене. Говарде, десь із місяць тому вона приходила до мене в офіс. Повідомити, що знає мою брехню про Даніеля. А ще вона сказала, що збирається відібрати в мене все. Черрі погрожувала мені. Якимось чином їй удалося дістати папір, адже вона бувала тут, у будинку. — Від цієї думки в Лаури всередині похололо.

— Чому ти не розповіла мені про це раніше?

— Думала, що ти мені не повіриш. — Лаура була впевнена, що Говард не вірив їй і тепер, і це засмутило її. Вона знову глянула на лист.

— Що б там не було, але звідки це в тебе?

— Прийшло сьогодні вранці.

— І просто так сталося, що ти кинув усе й був біля неї, щоб утішити. Я думала, ти мав бути на робочій конференції.

— Лауро, я хочу розлучитися.

Щось стиснуло її серце й зупинило його.

— Що?

— Маріанна йде від чоловіка.

— Як вчасно для тебе.