— Гей! — вигукнув він, коли Лаура зазирнула за ширму.

Вона стояла, схрестивши руки на грудях, і чекала, поки він відповість.

— Пристойності тобі не позичати.

Вона з ніжністю спостерігала за тим, як він одягає шорти й футболку, пишаючись, що її гени створили такого привабливого чоловіка. Звісно ж, Говард теж зробив свій внесок, однак їхній син повністю в матір. Так само високий, з таким самим густим світлим кучерявим волоссям та міцною статурою. Він знав, що вона жадала відповіді, але замість цього нахабно всміхнувся й пішов до ліфта.

Вона зробила різкий вдих:

— Ти не натиснеш ту кнопку.

— Ідеш?

Лаура пішла за ним і зробила вигляд, що сердиться.

— Я витягну це з тебе.

Ліфт почав підійматися.

— О, я можу запросити тебе на пізній сніданок?

Вона підняла брови.

— А про це обов’язково потрібно просити?

Двері відчинилися, і він узяв її за руку та вивів через коридор у відкриту кухню-їдальню з дуба та граніту.

— Просто дозволь попіклуватися про маму.

— Ти ще той підлабузник. Однак перш ніж ми підемо, скажи мені розгадку. Я не можу більше чекати, — наполягала Лаура.

Даніель налив собі з холодильника велику склянку соку. — Я шукав житло. Ти ж знаєш, на той час, коли я почну курс підготовки.

Вона зітхнула.

— Упевнений, що мені не вдасться переконати тебе повернутися додому?

— О, мамо… Окрім вихідних, та й то не всіх, я вже не живу вдома п’ять років.

Так було не тому, що Даніель вів бурхливе життя: він просто насолоджувався усамітненням, як і будь-який інший 23-річний чоловік, і не хотів провести наступні два роки в будинку свого дитинства незалежно від того, був у підвалі басейн чи ні.

— Добре, добре. Отже, ти шукав житло. Увечері?

Він усміхнувся.

— Це була лише зустріч з агентом.

І відразу ж усе стало зрозуміло.

— Дівчина?

— Вона дуже уважна. Точно знає, що мені подобається.

— Дівчина!

— Ти говориш так, наче я ніколи раніше не ходив на побачення.

— Але ця особлива, — рішуче сказала вона.

— Звідки ти знаєш?

— Ну, ти ж із нею провів останні два вечори, чи не так?

— Так…

— А ви тільки щойно познайомилися! Годі тобі, розказуй. Як її звати?

Його веселив її натиск.

— Черрі.

— Ягода! Сезонна, відбірна.

— Що?

— Екзотична?

— У неї темне волосся… — Він підняв долоню, затряс головою. — Не можу повірити, що говорю це.

Лаура стиснула його руку.

— Ні, не зупиняйся, прошу. Я хочу почути про неї все. Звідки вона?

— Тутінг.

— Вона й справді екзотична! Вибач! Це жарт. Тепер я буду серйозною, — Лаура з розкаянням поцілувала його руку. — Скільки їй років?

— Двадцять чотири.

— І вона агент із нерухомості?

— Так. Ну, наразі проходить стажування. Нещодавно почала.

— І вона працює тут, у Кенсінгтоні?

— Вона хотіла продавати чудові й милі будинки. — Він всівся на кухонний стіл. — І вивчала цю місцевість, бажаючи сюди переїхати. Перед тим, як влаштуватися на роботу, Черрі ходила дивитися двадцять сім квартир з іншими агентствами. Як з’ясувалося, вона може говорити про нерухомість та можливих клієнтів з апломбом. — Він засміявся. — Саме це я й називаю сміливістю. А потім… написала досить-таки зухвалий життєпис. Чи щонайменше прикрасила його. Зробила із себе «правильну дівчинку».

Лаура всміхнулася, однак чомусь така поведінка Черрі її трохи насторожила. Хоча це смішно: вона не була її працедавцем і їй до того немає ніякого діла. Вона поплескала Даніеля по коліну тильним боком долоні.

— Ходімо, я думала, ти витягнеш мене на прогулянку.

Він зіскочив додолу й виставив зігнутий лікоть.

— З радістю. — Він хотів пригостити свою маму, піклуватися про неї, до того ж знав, що Лаура, хоч і трохи сором’язливо, любила хизуватися своїм сином, і йому хотілося бути саме таким, як вона про нього розповідала. Вони б посиділи в барі, і Лаура насолоджувалася б взаємним гарним настроєм, і він знав, що йому це також давало б утіху. Він завжди знаходив час, щоб вони могли побути вдвох, особливо відтоді, як зрозумів, що в стосунках між його батьками не було особливої теплоти. Це не було схоже навіть на дружбу; обов’язки батька як партнера у великій бухгалтерській фірмі займали весь його час, тому він мало бував удома, а Даніель хотів хоч трохи зарадити тій самотності, яку — він знав — відчувала його мама. Вони так давно не спілкувалися, і це підсилювало відчуття провини й колючого дискомфорту від іще однієї таємниці. Даніель поки не сказав їй, що сьогодні вони проведуть разом менше часу. Увечері він знову мав зустрітися з Черрі.

Можливо, саме через те, що в дитинстві він мав усе найкраще, Даніель ніколи нічого не жадав, у всякому разі того, що можна було б купити за гроші. Йому оплатили бездоганну освіту, однак він і від природи був розумним — вдале поєднання, завдяки якому він любив навчання, а навчання любило його. Даніель продемонстрував виняткові здібності до науки, від яких його батьки та вчителі були в захваті, особливо після того, як його запросили до Кембриджу вивчати медицину. Окрім того, що Даніель здобував університетську освіту, він із користю проводив і канікули: вчився кататися на лижах і пірнати, пізнавав світ. Його батьки тішилися тим, з яким інтересом та охотою Даніель усім цим займався, однак попри те, що він мав усе, чого може хотіти хлопець, якимось чином йому вдалося залишитися незіпсованим. З непідробною цікавістю хлопець відвідав Велику китайську стіну й був вдячний за комфортний переліт додому першим класом, але, прибувши до Хітроу, замість подзвонити водієві свого батька, щоб той його забрав, Даніель скочив у вагон метро. Його невибагливість стосувалася й одягу: він звикав до речей, і навіть якщо вони вже давно відслужили своє, не розлучався з ними. Приїхавши одного разу з університету, він витягнув із кошика, куди місіс Мур скидала непотріб, пару штанів. Даніель сховав їх, зношені до дірок, у бічну кишеню своєї сумки. Ті штани були його улюбленими, і він нізащо не хотів їх викидати.

Тож він переступив поріг агентства нерухомості на одній із найдорожчих вулиць Лондона, яке продавало найпрестижніші апартаменти, одягнений у вицвілу футболку та шорти з дірками там, де мали б бути кишені.

— Мені потрібна квартира, — сказав і всміхнувся дівчині, яка ввічливо, однак нерішуче підійшла до нього, щойно він зайшов.

— Щоб купити чи орендувати?

— Щоб купити.

Йому вказали на брюнетку, що схилилася над великим блискучим дерев’яним столом, переглядаючи якісь папери.

— Чим можу допомогти?

Коли вона підвела очі й усміхнулася, вітаючись, він відчув, що всміхнувся їй у відповідь, і несподівано пошук житла здався йому значно приємнішою справою. Дівчина мала копицю прямого чорного волосся, яке танцювало навколо її обличчя, варто було їй ворухнутися.

— Я шукаю квартиру.

Її карі очі здавалися бездонними. Було помітно, що вона щось прикидає, потайки розглядаючи його зношені шорти й футболку.

— Скільки спалень? Маєте на думці якесь конкретне місце?

— Дві спальні, — відразу ж вирішив він, міркуючи, що в другій можна буде влаштувати кабінет. Він не мав часу обдумати, що ж саме йому потрібно, оскільки повернувся з Кембриджу лише цього ранку. Тиняючись навколо батьківського дому, Даніель розумів, що його мати, найімовірніше, наполягатиме, щоб він залишився вдома, якщо тільки сам це допустить. Тож найкраще почати першим: було б нечесно давати їй надію.

— Як щодо місця?

Він відчув сумнів щодо того, що тут робить. Поблизу Кенсінгтона та Челсі не було дешевих вулиць, проте деякі були надміру дорогі. Він знав, що не схожий на того, хто може отак просто витратити кілька мільйонів. Теоретично так і було.