Вона швидко проковтнула своє розчарування й відмахнулася від його вибачень, переконуючи сина йти розважатися.

Лаура дивилася на довгий порожній стіл для офіційних прийомів, розрахований на десять осіб, за яким, притулившись з одного краю, зараз сиділи лише вони вдвох; він нагадував їй корабель, що тоне, і несподівано жінка відчула, як на неї накочується хвиля роздратування від того, як дивно вони сиділи, дотримуючись якоїсь мертвої традиції, хоча нікому з них це не потрібно. Вона перевела погляд на чоловіка. Не схоже було, що Говард переймався столом, спекою й тим фактом, що вони більше не розмовляли одне з одним: він підняв окуляри на лоба і, набиваючи рота салатом та молодою картоплею, читав денний випуск «Telegraph». Його не було цілий день, — до цього вона вже звикла, — однак тепер він повернувся і їй хотілося поговорити. Лаура чула дзенькіт його ножа по китайській порцеляні, музику Моцарта фоном та свій голос, що звучав, наче чужий.

— Є щось цікаве?

Він не підвів очей.

— Лише гольф.

Гольф. Вона відчула гірку образу. Це одна з тих речей, якими він дійсно захоплювався. Це і, звісно ж, Маріанна. Лаурі ніколи не було відомо, де він насправді: він завжди казав їй, що це гольф, кожної суботи, неділі, а інколи й у будні, якщо мав змогу вибратися з офісу, але вона знала. Бачила, коли він повертався трохи щасливіший, — це було щастя, яке він відчував, коли бачився з нею. Не те, щоб це було такою вже й несподіванкою: минуло вже двадцять років, відколи Лаура вперше дізналася про його зраду. Місіс Мур перевіряла кишені перед тим, як віддати костюми в суху чистку, і залишила квитанції на кухонному столі. Лаура побачила їх за сніданком, коли Говард уже поїхав на роботу, і їй було достеменно відомо, що вона не отримувала тих квітів так само, як її не запрошували на обід минулої суботи. Звісно ж, спочатку він усе заперечував, але вона знала, і врешті-решт він це визнав так, наче в цьому була її провина.

«Ну, добре, це правда. Тепер ти щаслива?»

Він обрав не ті слова: звичайно ж, вона не була щаслива — її світ щойно розлетівся на шматки, а потім вона дізналася, що це триває вже два роки й що він закохався. Але хай там як, а вона була заміжня, мала на руках малюка й не була готова руйнувати родину. Лаура розмірковувала над тим, щоб піти від Говарда: у неї були певні заощадження, тож із цим проблем би не було, але вона мусила думати про Даніеля. А Говард під час емоційного зриву сказав, що не хоче втрачати свого сина, який тільки-но почав ходити, тож пообіцяв покінчити з усім і повернутися до неї. Однак усе змінилося. Говард тижнями був похмурий, працював допізна і майже не розмовляв, а іронія полягала в тому, що так чи інакше він усе одно не бачив Даніеля. Вони повернулися до звичного способу життя. Він ходив на роботу, а вона виховувала їхнього сина. Лаура звикла до самотності. У дитинстві її оточували численні няньки, поки мати бігала на вечірки, а батько працював. Вона була єдиною дитиною — було б надто незручно мати більше. Лаура прагнула побудувати стосунки з матір’ю, але їй це так і не вдалося, а зараз її батьки вже давно померли. Вирішивши для себе, що Даніель нізащо не буде почуватися покинутим, як колись вона, Лаура поховала біль від зради в корисних для сина речах: секціях, святах, друзях. Їхні стосунки ставали все міцнішими, а Говард почав відчувати себе зневаженим. Йому стало ще важче проводити час удома, і він працював іще більше, але образа продовжувала рости. Відчуваючи себе відстороненим, Говард став жорсткішим до Лаури й критикував її виховання щоразу, коли у вихідні, варто було йому взяти на руки Даніеля, хлопчик починав плакати, бо не впізнавав його.

Потім одного вечора, уже після того, як Даніель вступив до університету, Лаура була вдома, а Говард поїхав вечеряти з кимось.

«Лише дехто з клубу», — сказав він.

Розуміння прийшло раптово, у той момент, коли вона наповнювала чайник: несподіваний, різкий стук серця — і вона впустила чайник у раковину, намагаючись знову вдихнути повітря. Нараз вона усвідомила, хто саме з клубу це був. Тепер, коли їхній син виріс, повернулася Маріанна! А потім згадала, що Говард був із кимось із клубу й минулого тижня, і хоча Лаурі здавалося, що її мозок от-от закипить, вона так і не змогла пригадати, скільки разів таке вже траплялося раніше, і запанікувала. Коли потрясіння від цього відкриття трохи вляглося, вона відчула себе виснаженою та розбитою й зрозуміла, що все це сталося тому, що ті двоє й досі кохали одне одного. Поступово «гольф» став займати всі вихідні, і вона бачила Говарда все менше й менше. Час від часу вона думала над тим, чи слід їй попросити його про розлучення, проте це вже не мало б значення. Хоча вона знала, що Говард був причиною її самотності, від їхнього розриву залишилася б відкрита рана. Тому вона завжди віддавала перевагу тому, щоб зосередитися на чомусь іншому. Даніель дуже довго був центром її життя, і тепер глибоко в душі вона була схвильована тим, що він знайшов когось особливого, когось, з ким вона зможе подружитися.

— Даніель сьогодні знову пішов гуляти.

— Так я й думав.

— Це вже третя ніч підряд.

Говард усе ще не відривав погляду від газети й коротко засміявся.

— Він дорослий чоловік.

Вона придушила розчарування.

— Так, звісно. Він із дівчиною.

Нарешті Говард глянув на неї.

Вона всміхнулася.

— Гадаю, він до нестями в неї закохався. Вони познайомилися лише три дні тому. І відтоді він проводить із нею кожен вечір.

— До чого ти хилиш?

— О, припини, Говарде. Хіба тобі не хотілося б дізнатися, хто та дівчина, до чиїх ніг упав твій син?

— Очевидно, тобі цього хотілося б.

— Можливо, я напишу йому.

— Ти не посмієш, — різко вигукнув він.

Ці слова зробили їй боляче, і Лаура завмерла, тримаючи виделку на півдорозі до рота.

— Я пожартувала.

— Дай йому спокій. Лише тому, що це вперше в його житті, ти не знаєш усіх подробиць. Не лізь.

— Я не лізу, — тихо відповіла вона, і несподівано їй захотілося вийти з кімнати. Лаура поклала свою серветку на стіл і підвелася. Вона вже збиралася віднести тарілку на кухню, коли…

— Ти одержима, — це було несподівано, грубо, — і ревнива.

Вона завмерла.

Жоден із них не сказав більше ні слова, він встав з-за столу й вийшов.

Лаура стояла з тарілкою в руці. Очі пекло від сліз, і не лише через шок від такого звинувачення, а й через те, як він глянув на неї, коли йшов. Це був погляд, сповнений глибокою, гіркою образою. На мить вона сіла, а потім швидко, наче хотіла не дати словам осісти в ній, знову підвелася й пройшла до кухні. Вона знала, що це краще, ніж іти за ним: Говард спустився до свого барлогу, а вона так чи інакше не хотіла з ним сперечатися — настрій був геть не для сварок.

Тарілка дзенькнула об шафку, і тоді її накрили злість та обурення від його слів. Це Говарда не було поруч усі ці роки. Що він знає про те, як багато потрібно, щоб виховати дитину? Усеохопна турбота, коли вони крихітні, недосипання, витирання щічок, рук, задів, столів, високих стільців — витирати, витирати, витирати. Неможливість сходити в туалет наодинці, абсолютне знання, що лише твої обійми зможуть розрадити забій та синці й що ці обійми завжди мають бути доступними, постійна зворотна психологія, гумор, тактика відволікання, необхідні для того, щоб витримати звичайний день із малюком. Він ніколи не мав із цим справ так само, як і зі стражданнями й слізьми, що розбивають серце, коли він не хотів іти до дитячого садочка, чи намагання з’ясувати, у чому ж причина, коли їхній чотирирічний син не зміг пояснити, чому йому так складно заводити друзів. Говардові не доводилося обирати вид спорту, секції, вечірки чи з’ясовувати, як досягти балансу в заохоченні до самостійності так, щоб він не відчував відсутності підтримки, чи як угамувати нічні кошмари після раптової смерті дідуся від серцевого нападу. Що він знає хоча б про щось із цього? Його неймовірна обмеженість викликала в ній хвилю гніву, Лаура налила собі келих вина — і злість відступила. Ніхто, окрім матері, не знав нічого з цього.