Коротке блискуче темно-каштанове волосся спадало на гарненьке личко. А тіло змусило б спітніти будь-якого чоловіка. Вражена її красою, Лаура спостерігала за нею якусь мить. Воно й не дивно, що Даніель утратив голову. Вона раділа за нього, однак… не розуміла, як хтось може так засліплювати. Лаура всміхнулася. Вона була задоволена. Черрі супроводжувала покупця, і Лаура побачила її обличчя, на яке падало світло: молода, рішуча, вольова — вона лякала. Лаура швидко відвернулася. Раптом їй стало ніяково від думки, що це шпигування, і вона по-дурному всміхнулася сама до себе. Лаура пройшла далі, однак образ Черрі не виходив їй із голови.

Лаура звернула на обжиту вулицю, залишаючи метушню позаду. Коли вона проходила повз білосніжні будинки, які сяяли на сонці, та дерева, що інколи траплялися поруч із ними, великодушно даруючи затінок, то зрозуміла, що здивована тим, якою виявилася Черрі. Як же виглядали сьогодні двадцятичотирирічні дівчата? Якою була б Роуз, якби була жива? Уже тоді Лаура знала, що хотіла зробити. Вона рішуче розвернулася й пішла додому.

— Чому ти не запросив її на вечерю?

— Що?

Коли Лаура повернулася додому, то побачила, що Даніель був удома, але спав. Тепер вони сиділи навколо великого обіднього столу й усі троє нахилили голови й підтримували рівновагу. Ані Лаура, ані Говард не згадували про маленьку сцену, що сталася суботнього вечора, до того ж минуло вже вдосталь часу, щоб це трохи забулося, і жоден із них не вважав за потрібне порушувати це питання знову.

— Твоя мати до смерті хоче дізнатися про неї більше.

Лаура ігнорувала Говарда. Вона помітила, що, коли Даніель був удома, її чоловік навіть не читав газету за столом.

— Ми хочемо познайомитися з нею! Ми обоє. Чи не так, Говарде?

— Звісно, — холодно відповів він.

Даніель засміявся.

— Так скоро? Я ж зустрічаюся з нею менше тижня.

— Це не я тисну на тебе, — сказав Говард.

Лаура придушила хвилю гніву.

— Говарде, якщо ти хочеш бачити свого сина впродовж цих канікул, то я б радила тобі мати трохи більше ентузіазму. Він уже раз відмахнувся від нас, пам’ятаєш?

— Мені варто хвилюватися з цього приводу? — запитав Даніель.

— Дуже хвилюватися, — відповіла Лаура. — І щось мені підказує, що ти проводитимеш із Черрі ще більше часу, аж доки ви обоє не зникнете… — вона шумно зітхнула, — …тому було б дуже гарно познайомитися з нею.

Даніель кивнув.

— Маєш рацію.

— Зателефонуй їй.

— Зараз? Звідки така терміновість?

— Мені потрібно мати змогу все спланувати. Як щодо, скажімо, четверга? О шостій тридцять?

Лаура не до кінця розуміла, чому так тиснула на сина. Вона знала, що навряд чи цього літа бачитиме його стільки, як сподівалася. Стільки, як із нетерпінням чекала, і змирилася з цим. Дорослі сини мають власні плани. Однак щось змушувало її ближче познайомитися з Черрі до того, як вони зникнуть.

Даніель розмовляв по телефону. Він прикрив мікрофон.

— У четвер у неї не вийде…

Лаура швидко подумала.

— Тоді в п’ятницю.

Він передав це по лінії і, здається, цього разу досягнув успіху.

— …подзвоню пізніше, — сказав Даніель, а потім поклав слухавку. — Вона залюбки прийде.

Лаура всміхнулася. Її здивувало те, з яким нетерпінням вона чекала на цю зустріч.

6

Щоразу, коли Черрі збиралася навідатися до своєї матері, вона вирішувала, що тепер уже буде іншою: відкритою, приязною, розслабленою. Що, потрапивши в пастку всіх тих речей, які нагадували їй про бідне дитинство, говоритиме з нею невимушено й без паніки. Її мати не винна в тому, що в них не було грошей усі ті роки. Однак щойно Черрі переступала поріг їхньої маленької двокімнатної квартирки, її гарні наміри наче випаровувалися. Завеликий для цієї кімнати широкоекранний телевізор, пухнастий килим у вітальні, жахливий розкладний диван. Збоку від нього коробка цукерок «Святкування» чи «Герої» для гостей. Черрі знала, що Венді, її мама, дуже цінувала маленькі знижки від супермаркету. Вона завжди користувалася акціями й стверджувала, що за всі ці роки вони заощадили їй цілий статок. Черрі ненавиділа супермаркети, а їхні «акції» ненавиділа ще більше. Як і те сміття, що вони заохочують тебе купити й заповнити ним свій будинок. Вони виманюють у людей кожну копійку й без того невисокої зарплатні, виставляючи все так, наче подають руку допомоги. «Ми на твоєму боці, ми знаємо, як ти почуваєшся», — у важкі часи вони постійно отримували величезні прибутки. Сама тільки DVD-колекція її мами, у середньому по 10 фунтів за диск, коштувала дві тисячі. Точніше, раніше вона була варта двох тисяч, тепер же в кращому випадку ціна їй — сотня фунтів. Черрі дратувало те, що вона ніколи не припиняла підраховувати.

«Але це ж класика», — сказала якось Венді про нове видання «Промови короля».

«Це шматок пластику у твоїй вітальні. Як часто ти його дивишся?»

Володіння класикою не робить тебе чимось більшим за любителя фільмів, не означає, що ти стаєш ерудованим, і це не надто корисна чеснота, адже виставляє тебе дурнем, особливо якщо ти можеш подивитися цей фільм по телебаченню чи взяти напрокат. Черрі ніколи й на думку не спадало, що її мама може й справді насолоджуватися переглядом цих дисків, а можливо, і вдячна їм, оскільки вони розважають її в ті вечори, коли вона не на роботі, тому що після смерті батька Черрі вона так ні з ким і не зійшлася.

Черрі стримано поцілувала маму, намагаючись уникнути незграбних обіймів та сліду від помади на своїй щоці.

— Мамо!

— Вибач, це лише тому, що останнім часом я тебе майже не бачу.

Це була правда, і Черрі, знітившись, не відповіла.

— Як ти?

— Добре. Вип’єш чогось? Келих вина, наче ми святкуємо?

Черрі знала, що в її матері є лише біле вино — солодке, саме таке, яке вона ненавиділа, однак не хотіла її засмучувати, тож виправдалася, що ще зарано для випивки, сказавши, що натомість вип’є чаю. Вона пройшла вслід за Венді на кухню, де для неї приготували напій у чашці із зображенням обличчя Деніела Крейга. Без шиї, лише на тлі білої порцеляни його відділене від тіла вродливе обличчя з грубуватою усмішкою. Виглядало сюрреалістично. Коли мама наповнювала чайник, Черрі змогла її роздивитися. Вона знову перефарбувала волосся: щоразу, коли Черрі бачила її, у Венді був новий відтінок, наче вона вирішила випробувати всю палітру «Лореаль» для брюнеток (як колись говорила її мама, знайшовши цю коштовну інформацію в каталозі постачальника, загалом вісімдесят три відтінки). Під фарбою волосся було сиве, однак колись воно було таке ж глянцеве й коричнево-чорне, як зараз у Черрі. Вона взяла від своїх батьків усе найкраще й, окрім цього, успадкувала ще й непередбачувану й химерну суміш генів від своїх дідусів та бабусь.

Венді провела її до вітальні.

— Якщо хочеш, можеш узяти крісло.

— Ні, усе гаразд, візьми ти. — Черрі швидко сіла на протилежному боці дивана, добре пам’ятаючи ті часи, коли її змушували сидіти там, щоб задовольнити захоплення її матері, і відкинулася назад так, наче була в дантиста, відчуваючи кожну краплину беззахисності.

— Я розмірковую над тим, щоб перефарбувати оту стіну в червоний. — Венді вказала своїм горням на стіну позаду величезного телевізора. — Як ствердження.

— Ствердження чого? — Черрі не хотіла дозволяти роздратуванню підкрастися ближче, однак воно вже було тут.

— Не знаю. Чому ти завжди така?.. — Вона хотіла сказати щось докірливе, але прикусила язика. Не сьогодні. Вони обоє втупилися у свої чашки з чаєм, не вигадавши зробити щось краще.

Телевізор був на беззвучному режимі, транслювали ігрове шоу. Черрі ненавиділа всі ігрові шоу з тієї простої причини, що їх учасники завжди купували собі вбрання спеціально для телеефіру, проте закінчувалося все тим, що вони незумисно принижували себе, виглядаючи дешево чи кумедно. Ще вона не могла зрозуміти, як дехто може бути таким дурним. Учителі, які не знали столиці Канади. Це було зворушливо.