Навіть коли він лежав на подушці, моргаючи в темряві, то не був упевнений у тому, що не спить. Руфус був у захваті, побачивши, що Даніель прокинувся. Але в хлопця гуділа голова, він відчував слабкість, і йому здавалося, що він перебуває на межі сну й реальності. Можливо, він непритомніє, але не схоже було на це, здавалося, наче він під дією якогось препарату чи чогось такого, і Даніель не міг зрозуміти, як таке трапилося. Йому знадобилося чимало часу для того, щоб опритомніти й зрозуміти, що насправді він не спить, тому він не помічав відсутності Черрі добрих п’ять хвилин. Не до кінця вірячи в це, він увімкнув світло біля ліжка. Її бік був справді порожній і, судячи з рівно застеленої ковдри та збитої подушки, вона ще не лягала. Він глянув на годинник: 23.51. Боже, як же в нього боліла голова. Звісивши з ліжка ноги, Даніель, хитаючись, дістався до аптечки, видавив із блістера кілька пігулок і проковтнув їх, запивши водою. Він намагався позбутися туманності, але через це в нього ще сильніше почало паморочитися в голові.

Він думав про те, де була Черрі. У коридорі горіло світло, але по всій квартирі порожньо. Звісно ж, вона не могла кудись піти, не о такій порі. Перевіривши всі кімнати, — цуценя стрибало за ним, — просто на той випадок, якщо вона заснула абощо, і не знайшовши її по всій квартирі, Даніель почав непокоїтися. Він знайшов свій телефон і подзвонив їй, але його відразу ж переадресувало на автовідповідач.

— Черрі, де ти? Уже пізно і я хвилююся. Передзвони мені, щойно це отримаєш.

Він намагався думати. Щось, очевидно, було не так, але його мозок не дозволяв йому зрозуміти, що саме. Він розмірковував, чи дзвонити в поліцію, але спершу подумав, що хтось інший міг знати, де вона. Це була Венді, і чомусь він сумнівався, що вона знала. Та все одно нікого більше не залишалося, тож він знову підняв телефон і лише тоді помітив непрочитане повідомлення. Думаючи, що воно від Черрі, Даніель швидко зайшов у меню, але воно було від його матері.

«Чудово, чекаю на тебе за п’ять хвилин. Х»

Він не знав, що вона мала на увазі. Повідомлення відправили сорок хвилин тому. Даніель намагався зрозуміти. Він думав, що його мама заснула. Вона не відповіла на його голосове повідомлення. То чому вона чекала на нього? Сьогодні? Він подзвонив їй, але телефон був вимкнений. Дивно. І де Черрі? Усе це не мало сенсу. Кому відповідала його мати? Несподівано відповідь прийшла до нього. Він спантеличено глянув на телефон. Черрі поїхала туди?

«Чому?»

Різноманітні непрохані запитання спадали йому на думку, але жодне з них не було сформоване до кінця і всі вони були такі зловісні. Швидко схопивши піджак та ключі, Даніель вийшов із квартири.

«Холодне повітря допоможе», — думав він, швидко йдучи вулицею й відчуваючи несамовите бажання бігти, хоча все його тіло було втомлене. Його підганяла зростаюча паніка. Чи був якийсь інший шлях? Якщо він зможе втримати такий темп, то буде там за п’ять хвилин. Він зійшов із головної вулиці, тротуари були порожні. Коли проходив повз випадкові будинки, на них загоралося охоронне світло. До того часу, коли він дістався будинку своїх батьків, його руки й ноги боліли й він зрозумів, що був під дією якогось снодійного. Було лише одне можливе пояснення того, як він міг прийняти його, і це розуміння шокувало його. З ним це зробила Черрі, але найбільше його лякало не це, тепер він почав боятися, чому вона так учинила. Він звернув на доріжку до будинку тридцять вісім і подзвонив у двері. Через запнуті штори пробивався ледь помітний промінь світла справа від коридору. Даніель відійшов і глянув на вікна на другому поверсі — там було темно й жодних ознак життя, а потім подзвонив знову, але вже не чекав, а замість цього витягнув із кишені ключі.

Відімкнувши двері, він зайшов усередину, уважно прислухаючись до звуків матері, але було тихо.

— Агов? — вигукнув він. — Це я, Даніель.

Йому ніхто не відповів. Хлопець повільно пройшовся будинком. Спершу вітальня. Телевізор був увімкнений, а Мойсей наполовину спав, ліниво ніжачись на дивані. Потім він пройшов до темної кухні, а коли підійшов ближче, то відчув холодний протяг і, перетнувши кімнату, побачив відчинені задні двері, а крізь них у саду свою матір та Черрі.

Спочатку він не розумів, що вони робили. Черрі стояла до нього спиною, а його мати була чимось засмучена, і хоча він і чув голоси, але не міг до кінця зрозуміти, про що вони говорили.

У м’якій темряві, за стінами заввишки шість футів, які оточували сад, Черрі відчувала якусь приватність, наче була під захистом їхньої власної маленької бульбашки тіней. Це було так просто. Поруч нікого. Вона подивилася на небо й удала, що розглядає місяць, хмари, що рухалися, але насправді перевіряла вікна сусідніх будинків.

— Молодий місяць, — бадьоро сказала вона.

Жодного світла з кожного боку, так далеко, як вона могла бачити. Вони були повністю самі в цьому місці поза простором та часом. Це могло статитися так легко. Лаура вийшла сюди, у сад, підійшла до діри надто близько, спіткнулася, підсковзнулася й упала. Черрі здригнулася. Це було й справді небезпечно, несхвально подумала вона. Черрі подумки прокрутила можливі докази. Місця злочинів тепер були нові, і було б добре дослідити їх як слід, але вона бачила достатньо шоу, щоб знати, що робити. Даніель спав, тож її алібі, що вона була з ним, переконливе. У будинку вона торкалася дверцят холодильника, пляшки із соком, склянки, ручки розсувних дверей і все. Вона згадала все з надзвичайною чіткістю й знала абсолютно точно, що якби повернулася назад, то змогла б відтворити кожен свій крок із точної позиції. Вона ніби спостерігала за своїми діями в режимі сповільненої зйомки, так, наче то була не вона, а зовсім інша людина, і Черрі була впевнена, що зможе безпечно й безслідно піти. Вона знову глянула на вікна. У кожному темрява сну, штори опущені, наче це було зроблено навмисно, щоб залишатися в незнанні. На цих висококласних вулицях не було зла.

Від огорожі прослизнула лисиця, відштовхнувши одну з останніх панелей, здається, зламану. На якусь мікросекунду вона задумалася, що це була її лисиця, з Тутінга, і зрозуміла, що це смішно. Ще до того, як лисиця встигла перебігти сад, Черрі підняла руки, відкрила рота в тихому крику і, як скажена тварина, кинулася на Лауру, чиє обличчя раптом спотворив жах, і жінка інстинктивно позадкувала подалі від нападу.

— Ні! — заволав чийсь голос.

Черрі вражено повернулася й побачила, як крізь задні двері вибігає Даніель. Вона втратила рівновагу тієї ж миті, коли Лаура відчайдушно розмахувала руками, намагаючись зачепитися за будь-що, до чого могла дотягтися, а потім закричала. Насправді крики продовжували вириватися з її горла: вона була на землі й відчувала, як повз неї пролітають пластикові бар’єри, їй не хотілося помирати, вона не могла впасти, тож несамовито розмахувала руками, відчуваючи на собі вагу Черрі, а потім занурила пальці й обличчя в бруд, намагаючись видряпатися до будинку, продовжуючи кричати від жаху, і тоді почула дивний віддалений гуркіт, і Даніель схопив її й витягнув нагору; вона притислася до нього, у голові було пусто від жаху, як у тварини чи в малої дитини, тому вона вмостилася на колінах у сина, боячись, що Черрі й досі може прийти, але цього чомусь не відбувалося, і через якийсь час вона почала розуміти, що то був за гуркіт.

Eпілог

Лаура спостерігала з вікна, як чоловік з агентства нерухомості встановлює перед будинком знак про продаж. Звісно ж, не «Гайсміт та Браун», але було чимало гідних агентів, котрі професійно займалися угодою та знижкою на її будинок. Ані вона, ані Говард не хотіли жити тут після того, що сталося, і Говард навіть не спускався до барлогу. Він просто волів дозволити вантажникам спакувати все, що належало йому, і перевезти це до його нового будинку. Лаура намагалася не дивитися на його майно; ті речі, поруч із якими вона жила роками, забирали з будинку до Сейнт Джонз Вуд, де він тепер розділить їх із Маріанною. Через кілька тижнів Даніель переїхав до своєї квартири, — не до тієї, де він жив із Черрі, а до іншої, без спогадів. Він знайшов її сам у дешевшій частині міста й орендував, і цього разу Говард не став сперечатися. Лаура була не проти, адже вона сама мешкала в невеликому будинку, достатньо близько від Даніеля, щоб регулярно з ним бачитися, і достатньо далеко, щоб кожен із них мав своє життя.