— Мойсею? — Вона покликала, і він відповів нявканням.

Щось було не так. Вона мусила піти по нього. Лаура дивилася на темний сад і проклинала свого кота. Увімкнувши надворі світло, вона побачила доріжку через середину галявини, пластиковий бар’єр будівельників, бездоганну сталеву водну гладь і жодних тіней біля паркану. Там, звідки долинав плач Мойсея.

Лаура вирішила зробити це якомога швидше. Вона вийшла надвір, і її огорнула прохолода ночі. Обійшовши сад із більшою мужністю, ніж очікувала від себе, вона зосередилася на роботі рук, кличучи Мойсея, щоб зрозуміти, звідки він нявкав. Їй це не вдавалося, аж доки вона не дійшла до кінця, туди, де дерева прикривали огорожу. Лаура помітила кота, чи радше його лапу. Вона застрягла в шматку зламаної огорожі, і Мойсей намагався зрушити її, щоб вибратися.

Лаура нахилилася нижче, щоб краще роздивитися. Якимось чином шматок змістився, але хитався й повертався на місце щоразу, коли Мойсей намагався зрушити його. «Напевно, це лисиця постаралася», — подумала Лаура, оскільки дірка була лише в кілька дюймів завширшки й складалося враження, що в сад проникали ззовні.

— Не хвилюйся, я витягну тебе, — сказала вона й відсунула секцію паркану на один бік, але чомусь він усе одно не міг пролізти. — Припини, поквапся, — Лаура відчувала, що її починали оточувати тіні, і їй хотілося якомога швидше повернутися всередину, та Мойсей усе одно не рухався з місця.

— У чому справа? — запитала вона, по спині пройшов морозець.

Лаура розвернулася, щоб поглянути назад, на будинок, і їй здалося, що він так далеко, а ще ж доведеться перетнути велику частину саду. Збоку, куди не діставало світло, і досі було темно, і Лаура там нічого не бачила. Вона потяглася через огорожу й спробувала схопити Мойсея за загривок, однак він пручався. Зрештою їй таки вдалося витягти його. Лаура посадила кота собі на плече, і він зразу почав мурчати. Вона глянула на відчинені двері до будинку, звідки струменіло світло з кухні. Піднявся вітер, і позаду неї сколихнулися дерева. Жінка здригнулася. Щойно вона побігла, як відчула, що хтось її переслідував. Вона схопила Мойсея на руки й почула власний стогін, не наважуючись озирнутися. Від страху поколювала шкіра, напруження все зростало, поки вона простувала через сад, аж доки нарешті не пірнула всередину й не зачинила за собою двері. Лаура шалено намагалася провернути ключа, але її руки спорснули. Вона впустила Мойсея, потім двома руками смикнула ключа й почула, як клацнув замок. Ледь дихаючи, жінка визирнула з вікна. Надворі нікого не було.

Телефон у кишені подав сигнал, налякавши її. Це було повідомлення від Даніеля.

«Вибач, був у душі. Уже виїжджаю».

О, дякувати Богу. Вона майже скрикнула від полегшення.

— Даніель їде, Мойсею.

Вона ненавиділа бути в домі сама. Уже було пізно, а до того часу, коли він приїде, стане ще пізніше, можливо, їй навіть вдасться переконати його залишитися на ніч. Лаура квапливо надіслала відповідь, а потім повернулася у вітальню й сіла на краю дивана, чекаючи на його прибуття. Даніель їхав до неї. Раптом її затопило почуття, схоже на ейфорію. Вона все ще тримала телефон у руках. Чи не запізно, щоб подзвонити Іззі? Лаура вирішила спробувати.

— Що сталося? — відразу ж запитала подруга.

— О, нічого, нічого. Вибач, я знаю, що вже пізно, але не сталося нічого поганого. Насправді навпаки. Даніель приїде, щоб поговорити. Сьогодні я бачила його в лікарні, і він сказав, що приїде до мене після своєї зміни.

— О, люба, це ж чудово. Саме вчасно.

— Гадаю… Гадаю, він став трохи щось підозрювати. Зрозумів, що з Черрі не все так просто.

— Справді? Звідки ти про це знаєш?

— У лікарні він на дещо натякнув.

Іззі глибоко вдихнула.

— Алілуя.

— Знаю, — м’яко відповіла Лаура, — знаю.

Побажавши доброї ночі, Лаура перемикала канали, намагаючись згаяти час, поки він приїде. Шоу «911» та фільми про побачення з дев’яностих аж ніяк не допомагали вгамувати якесь божевільне відчуття, так, наче тих, з нормальним життям, нормальними родинами вже давно заборонили на телебаченні на користь знедолених і покинутих.

О 23.28 Лаура почула, як у двері подзвонили. Вона підскочила й швидко пішла, щоб впустити його. «Ніколи раніше мені не хотілося товариства дужче, ніж зараз», — думала вона, відчиняючи двері. Майже відразу Лаура налякано скрикнула, однак Черрі вже була всередині й зачиняла за собою двері. Жінка позадкувала, врізавшись у стіл у коридорі.

— Що ти тут робиш? — тільки й змогла промовити вона.

— Знаю, що я не та, на кого ти чекала, — сказала Черрі, кладучи свій рюкзак на стіл так, наче жила тут.

Лаура спостерігала за нею, її серце шалено билося, і вона намагалася зрозуміли, що Черрі тут робила, і побачила, що дівчина була розслаблена, діловита, наче постійно ходила до когось уночі.

— Де Даніель?

Черрі не відповіла, лише якось дивно глянула на Лауру, і вона несподівано відчула страх.

— Що ти з ним зробила?

Черрі похитала головою, розважена надмірно розвиненою уявою Лаури.

— Нічого! Але нам і справді варто обговорити це ставлення. — Вона підняла руки вгору й відчула, що її це починає розважати. — Я сказала це щиро, просто ти надто підозрілива. І ти мені вже остогидла. Якби ти дала мені хоч найменший шанс, то відкрила б для себе, що я не така вже й погана.

Черрі подумала, що Лаура виглядає стривоженою, навіть наляканою, і на якусь мить відчула спалах задоволення, а потім опанувала себе. Вона була тут, щоб спробувати розставити всі крапки над «і». Лаура цього не заслуговувала, але правда була в тому, що її життя стало б значно простішим, якби їй не довелося продовжувати цю вендету. Вона вже зробила достатньо, щоб довести свою точку зору, і якщо Лаура відступиться, Черрі була готова забути про те, що підготувала далі. Спочатку переслідування Лаури приносило їй задоволення, але час усеохопний, і згодом це стало більше схоже на спроби приборкати коня. Заради Бога, скільки ще готова витримати ця жінка?

Від такої щедрості та відчуття власної справедливості всередині в Черрі розлилося тепло. Прочекавши цілий день, вона дійшла висновку, що між цегляних стін та пасивності їй було нудно. До того ж її дратувало те, що на якийсь час вона втратила контроль над ситуацією. Даніель того дня працював у вечірню зміну, тому це дало їм можливість разом поснідати. Атмосфера була вимушено приязна, і жоден із них не згадував про вчорашній вечір, навіть попри те, що Черрі збиралася з’ясувати, що ж підірвало цілковиту довіру й змусило його бути з нею нещирим. Підсвідомо вона знала: якби запитала прямо, Даніель удав би, що не зрозумів, про що вона. Черрі відкинула припущення, що, може, він знайшов щось, що могло кинути на неї тінь підозри, — вона була обережна, тож не існувало нічого, окрім надій, сподівань та планів у її голові. Хай там як, а Черрі була відкритою та щирою. Вона могла кохати його, підтримувати в кар’єрі, доглядати за будинком та дітьми. Ні, що їй було потрібно зробити, так це перевірити його телефон. Це було найбільш імовірне джерело, оскільки все було добре, поки вона не повернулася з вином. Напевно, він говорив із кимось чи спілкувався в інтернеті, поки її не було. Сподіваючись, що зможе влізти в його телефон, коли він буде в душі, Черрі з досадою виявила, що він узяв його із собою до ванної кімнати, щоб слухати музику. Після цього він не залишав його більш ніж на хвилину, ну, може, дві, і перед тим, як піти, поцілував її на прощання й вийшов із квартири, забравши джерело інформації із собою.

Вона плюхнулася на лимонний диван, загнана в глухий кут, і зрозуміла, що мусить просто чекати, доки він повернеться, а потім підлаштувати все так, щоб він вийшов кудись без телефону й вона могла все перевірити так, щоб її не впіймали. Вона лаяла себе за те, що не подумала про це відразу й тепер змарнує весь день. Щоб якось налаштувати його на повернення, вона відіслала йому повідомлення. Це було щось непристойне, безтурботне, дражливе й давало йому зрозуміти, що вона вже забула про його підозріливість, і їй до смерті кортіло відтрахати його. Вона сподівалася, що щось із цього відволіче його і/або поверне додому якомога раніше, тож вона матиме змогу попорпатися в його телефоні.