— Дуже рада познайомитися, Черрі.

— Я теж, — відповіла вона й віддала букет. — Це для вас.

Лаура прийняла квіти з величезним задоволенням, і Черрі зраділа, що не поскупилася на них.

— О, вони прекрасні. Дякую.

Черрі не могла до кінця повірити в те, що ця чарівна жінка, напевно, того ж віку, що й її мати. Вони були такі різні. Лаура — висока, велична, яскрава білявка. Кремова шовкова блузка та широкі карамельні штани підкреслювали її силует так, наче це був їхній привілей, а в цілому складалося враження, наче вона була однією з осяйних золотих богинь.

— Мені подобається ваша блузка, — не стрималася Черрі й мусила докласти всіх зусиль, щоб придушити рум’янець, що почав був з’являтися на її щоках.

— А мені твоя, — відповіла Лаура. — Тобі дуже личить цей колір.

Черрі ще більше почервоніла, відчуваючи, що спонукала Лауру сказати щось приємне у відповідь, і стояла, не кажучи ані слова, усміхалася й мріяла про те, аби бути хоч трішки витонченішою.

— Саме час випити, — сказав Говард і попрямував, як Черрі вже знала, в одну з віталень.

Вона сіла на краєчку довгого сірого дивана, і, дякувати Богу, Даніель сів поруч. Лаура трішки відстала й, напевно, поклала десь квіти, бо її руки вже були вільні. Вона не змогла б так швидко поставити їх у вазу, і Черрі відчула себе зневаженою. Її квіти в’януть десь на полиці? «Зберися, — суворо сказала вона собі, — навряд чи Лаура могла зникнути хвилин на десять, щоб поставити букет, якщо ти щойно прийшла. З квітами все буде добре».

— Аперитив? — запропонував Говард.

— Так, будь ласка.

— Беліні? — хоча він уже наповнив один келих і передав його їй.

Коли Черрі робила перший ковток, то намагалася не дозволити бульбашкам потрапити їй у ніс.

— Сьогодні в тебе був робочий день? — запитав Говард, продовжуючи наливати келихи.

— Так, я працюю в «Гайсміт та Браун».

Лаура взяла в чоловіка келих і плавно опустилася в крісло навпроти Черрі.

— Даніель згадував про це. Тобі там подобається?

— Так, дуже.

— Ти давно вже там працюєш?

— Недавно.

Вона цього не продумала й, скориставшись паузою, узяла келих у другу руку. Черрі знала, що їй потрібно розслабитися, але так переймалася тим, щоб справити гарне враження, що її мозок постійно працював, намагаючись запам’ятати, що вона хотіла розповідати, а що — ні. Вона ризикувала здатися грубою.

— А чим займалася раніше?

— Працювала в галузі ресторанної справи.

Батьки Даніеля всміхнулися, як здалося Черрі, з ввічливим інтересом. Вона відчула, що знову ризикує почервоніти. Вони явно здогадалися, що вона сказала це, аби приховати, що працювала в ресторані. Відчуваючи себе по-дурному, вона швидко заговорила:

— А до цього побувала в Австралії. Я… Еее… хотіла трохи відпочити після…. іспитів.

— Який університет ти закінчувала? — запитав Говард.

Черрі подумки зіщулилася.

— Еее… Ніякий… Але я склала всі іспити на «відмінно».

Та що ж це з нею коїться? Намагається виправдатися, зовсім як дитина.

— Тож ти повернулася й вирішила почати кар’єру, навчаючись на роботі. Дуже похвально, — сказала Лаура, — особливо враховуючи теперішню вартість навчання.

Черрі усміхнулася й кивнула. Вона зрозуміла, що Лаура прикриває її, і зніяковіло переклала келих в іншу руку, розмірковуючи над тим, що сказати, щоб змінити тему.

Даніель стягнув її з дивана.

— Ходімо, я покажу тобі будинок. Можеш дати свою професійну оцінку.

Черрі вийшла за ним із кімнати, почуваючись так, наче завалила перший іспит. Щойно вони вийшли за двері, Даніель ущипнув її за задок. Вона ледь встигла втриматися, щоб не скрикнути й, попереджуючи, штовхнула його руку, проте така інтимність підбадьорила її.

— Коридор, — сказав він, — як бачиш, він у нас є.

— Та ще й дуже красивий, — відповіла Черрі, знаючи, що його батьки можуть чути все, про що вони говорили. Але так і було: блискуча паркетна підлога вела до двох вигнутих білих дерев’яних сходів — одні нагору, а другі — вниз. Перед мармуровим каміном лежав турецький килим, а по обидва боки від нього стояли великі крісла, і Черрі стало цікаво, чи хтось колись там сидів.

— Тобі не варто так хвилюватися, вони такі самі, як і ти, — стишено сказав Даніель, однак Черрі все одно застережливо глянула на нього. Вона чула, що Лаура вийшла в коридор услід за ними.

— Я лише збираюся закінчити суфле, — промовила вона й попрямувала на кухню.

— Туди ми не підемо, щоб не турбувати шеф-кухаря.

Замість цього Даніель повів її сходами нагору, і вони опинилися на другому поверсі. Не зупиняючись, він промовив: «Це мамина кімната», — і пішов сходами далі, а Черрі здивовано подумала: «Як цілий поверх може призначатися лише для спальні однієї людини, а ще, напевно, величезної ванної кімнати та гардеробної?» Помітила вона й те, що не схоже було, що містер та місіс Кавендіш сплять разом. На третьому поверсі Даніель повів її в одну зі спалень.

— Моя кімната, — сказав він. — Хоча не зовсім, уже ні. Але це була моя кімната в дитинстві.

Тут стояли величезне міцне дубове ліжко, шафа та стіл, однак винятковим у цій кімнаті було те, що вона належала чоловікові, який стояв позаду. На кожній стіні висіли фотографії: Даніель у Мачу-Пікчу, на острові Пасхи, біля пірамід. Різноманітні екстремальні види спорту: скелелазіння, катання на лижах, сплавляння на плоту на порогах Великого каньйону та знімки з Гранд-туру. Були там і нагороди: кубки з регбі, крикету й тенісу. Усі натерті до блиску й без пилу. Це була наочна демонстрація його юності й усіх тих можливостей, які він мав.

— Ого. Ти був достатньо цілеспрямованим.

— Це не моя заслуга. Ну, я маю на увазі, що мені це подобалося, однак це мама наполягала на заняттях.

— Напевно, вона тобою дуже пишається.

Черрі потягнулася до вікна й підняла фото, на якому Даніель був на велосипеді в Піренеях. Хтось — очевидно, Лаура — підписав його в куточку, поруч із датою. Поставивши рамку на місце, вона визирнула у вікно й побачила посеред галявини синюватий прямокутник розміром десь три на два метри. Схоже було на скло.

— Що це?

Даніель став позад неї.

— Вікно. Для басейну.

Черрі обернулася з широко розплющеними від здивування очима.

— У вас там басейн? Під землею?

— Ага. Починається під садом і тягнеться аж під будинок. І це ще не все, перед будинком винний погріб та кімната, де за переглядом фільмів любить зависати тато. А ще нижче невеликий гараж. Хочеш скупатися?

Черрі пильно вдивлялася у вікно, намагаючись уявити, на що це схоже.

— На жаль, не взяла із собою купальника.

— Не важливо. — Даніель став цілувати її ззаду в шию, однак Черрі зніяковіло почала вириватися.

— Твоя мама внизу, — прошипіла вона.

— Так, — погодився він, продовжуючи цілувати її.

Черрі відштовхнула його.

— Я хочу справити гарне враження. Не змушуй мене виглядати роздратованою.

— Сьогодні ти просто прекрасна. Може, ми швиденько?

— Категорично ні.

Задзвенів дзвіночок. Даніель важко зітхнув.

— У мами інші плани.

— Скажи мені, що це не виклик.

— У нас великий будинок. Їй треба було якось кликати мене за стіл. Ну, і що мені тепер робити з цим? — Він указав на випуклість у своїх шортах.

— Під час вечері уявляй мене голою.

— Умієш ти дражнити! — Однак це подобалося йому, і вона про це знала.

Тримаючи Черрі за руку, Даніель повів її назад сходами вниз, і вони зустріли Лауру в коридорі. Вона несла тацю з чотирма горщичками, з яких струменіла пара.

— Вибачте, якщо скоротила вашу екскурсію, однак це не може чекати.

Даніель випустив руку Черрі й підійшов до матері, щоб узяти в неї тацю. Це викликало в дівчини незрозуміле відчуття покинутості, а її впевненості знову наче й не було.

Вечерю накрили в їдальні, і на якийсь час за столом опинилося більше людей. Черрі сиділа навпроти Говарда, а Даніель — навпроти матері. Кожна річ наче випромінювала успіх: столові прибори, склянки й навіть посуд — білий сервіз з акварельними квітами по краях. Майже всю стіну займала величезна сучасна олійна картина, імовірно, така ж дорога, як і все решта в будинку.