— Тадам! — вигукнув Даніель, поставивши тацю із суфле на стіл.

Черрі відразу ж відчула слабкий специфічний рибний запах, який було неможливо ні з чим сплутати. Краб. Вона завмерла. У неї були погані спогади, пов’язані з однією з покупок її мами за знижкою, коли в товару збігає термін придатності. Тоді вона провела майже всю ніч у ванній через нудоту. Запах викликав у Черрі відразу, однак вона вирішила, що впорається. Перед нею поставили страву: пухка хмарка суфле чекала, поки Черрі торкнеться її гостренької верхівки. Вона зволікала так довго, як тільки могла, аж доки всім не накрили на стіл і вони не скуштували перший шматочок. Потім узяла маленьку виделку, міркуючи, що в неї поміститься менше, ніж у ложку, і невпевнено скуштувала. Вона доклала всіх зусиль, щоб не вдавитися, і з острахом подумала про те, як їй упоратися з цією стравою так, щоб її не знудило, і не образити господиню. Вона зупинилася, щоб відпити вина, а потім повільно взяла виделкою ще шматочок, однак Лаура помітила напруження Черрі.

— Усе добре?

Черрі хотіла виправдатися, але здалася.

— Вибачте. Я не люблю крабів.

— Господи, не їж.

— Вибачте… — зніяковіло повторила Черрі. — Від цього мені стає… недобре.

Даніель стукнув себе по лобі.

— Це моя провина. Вибач, Черрі. Мама просила мене перевірити. Я геть забув. — Схоже було, що він розкаюється. — Я думав, усе буде добре.

— Вибач, — промовила Лаура, підвелася й забрала її тарілку.

— Співчуваю, — сказав Говард.

Лаура пішла, щоб віднести тарілку на кухню.

— Це дістанеться Мойсею.

— Коту, — пояснив Даніель.

— Що ж, вважаю, було смачно, — сказав Говард, доїдаючи, коли Лаура з’явилася знову.

— Дуже смачно, мамо, — погодився Даніель.

— Рада, що вам сподобалося. — Вона виглядала засмученою, але взялася за свою порцію. — Вибач, Черрі.

Лаура була дуже люб’язною, однак Черрі згорала від сорому. Вона чула, як забурчав її шлунок, і швидко напружила м’язи, тож цього не помітили.

— А ти голодна! — сказав Говард. — Ми можемо принести для неї щось інше?

— Усе в порядку, чесно.

— Ти впевнена? — продовжила Лаура. — У мене таке відчуття, наче я намагалася отруїти тебе чи ще щось! Може, дині? Здається, у холодильнику є частина.

— Якось я отруївся мідіями, — сказав Говард, — і відтоді так і не зміг знову їх скуштувати.

Черрі воліла б, щоб вони більше про це не згадували. Даніель поклав їй під столом руку на коліно, утішаючи.

— Дякую, тату, але не думаю, що зараз слушний момент для таких спогадів.

З кухні почулося нявкання. Лаура підвелася.

— Мойсею, — погукала вона, — ти й досі голодний?

— У нас завжди були домашні тварини, — сказав Говард. — Живий куточок. Хоча я завжди більше любив собак.

— Чому в нас ніколи їх не було? — запитав Даніель.

— Твоя мати не хотіла. Вони нагадували їй кокер-спанієля, якого вона мала в дитинстві.

— Він помер, — сказала Лаура. — Це мене спустошило. Потім кілька тижнів мені снилися кошмари.

— Шкода, — сказав Даніель. — Мені подобаються собаки.

Кіт занявчав голосніше й поважно зайшов до кімнати, а потім почав тертися об ноги Лаури.

— Не слухай його! — сказала вона. — Ти наш улюбленець.

Черрі глянула на нього з величезною неприязню. Це було нерозумно, вона знала, однак їй здавалося, що навіть кіт змовився проти неї, щоб отримати суфле. Усім, окрім неї, сподобалося це бісове суфле. Чому вона не могла так само його любити, як і ці люди?

— Філейний стейк та обсмажена картопля на основну страву? — невпевнено запитала в Черрі Лаура. — Нормально?

Черрі широко всміхнулася.

— Звучить чудово.

— А що на десерт, мамо? — запитав Даніель.

— Я б здивувалася, якби ти про це не згадав, — усміхнулася Лаура. — Черрі, очевидно, ти вже знаєш про залежність Даніеля від шоколаду?

Черрі знову всміхнулася: гарний шанс зав’язати розмову. Вона не знала.

— Мені доводиться ховати його, коли Даніель удома, — сказала Лаура.

«Правда? Тричі “ха”!» — подумала Черрі.

— Ти будеш радий дізнатися, що це… шоколадно-фісташкова маркіза.

Даніель обійняв маму.

— Ти неймовірна!

Черрі не знала, що таке маркіза.

— Подобається? — запитала в неї Лаура.

— Так, дуже, — відповіла Черрі.

— Напевно, я збожеволів, якщо з’їжджаю звідси, — сказав Даніель, і Черрі відчула легке занепокоєння.

Вона глянула на нього і з полегшенням зрозуміла, що він пожартував. Було очевидно, що між ними дуже гарні стосунки — між Даніелем та Лаурою. Надзвичайно гарні. Для неї в цьому було щось інопланетне — така близькість із матір’ю та їхні приязні жарти засмутили її. Вона уявила такі стосунки зі своєю мамою й відразу ж здригнулася від відрази. Так було не завжди. Коли Черрі була малою, вони були близькі. Як дитина вона майже обожнювала Венді, але подорослішавши, Черрі почала її соромитися — матері, котра працювала в супермаркеті й чий світ був такий малий. Усе ставало тільки гіршим, тому що Венді була дуже милою, як цуценя: вона завжди бігала навколо дочки, бажаючи бути частиною її життя. Через це в Черрі виникало відчуття провини, тому інколи їй здавалося, що якби Венді дала їй ляпаса й сказала, якою поганою була її поведінка, то все стало б значно простішим. Думки про Венді завжди псували Черрі настрій. Вона спробувала не звертати на них уваги й насолоджуватися стейком та, як виявилося, неймовірним шоколадним мусом.

— Тож коли я отримаю назад свій барліг? — запитав Говард, наливаючи всім вина.

Даніель розсміявся.

— Учора, — пояснив він, — тато спустився вниз, щоб поплавати. Унизу вистачило б місця для нас обох, — сказав Даніель батькові.

— Для твого стилю плавання місця замало. Більше води за межами басейну, ніж у ньому.

— Ти просто не хотів осоромитися.

— Я надто звик до того, що ти тут майже не буваєш. Черрі, тобі має бути соромно, що ти не змогла зайняти його минулого вечора.

— У Черрі були інші плани, — сказав Даніель.

— Так, — погодилася Черрі.

Вони всі глянули на неї. За обідом вона говорила дуже мало, надто нервувалася, надто соромилася, щоб підтримувати розмову, тому не очікувала, що опиниться в центрі уваги. Черрі й подумати не могла, що однослівна відповідь прозвучить так загадково, однак тепер вона несподівано зрозуміла, що насправді все склалося якнайкраще.

— Щось приємне? — запитала Лаура.

Черрі зробила вигляд, наче відповідати їй було ніяково, наче не хотіла привертати до цього увагу.

— Учора був мій день народження. Я провела вечір із мамою.

Даніель здивовано відкинувся на спинку стільця.

— Ти мені не говорила! — Він обома руками торкнувся її обличчя й поцілував. — З днем народження!

Черрі сором’язливо всміхнулася.

— Дякую.

— Як це мило! — вигукнула Лаура. — Усього найкращого.

Черрі була задоволена тим, як усі відреагували на її слова. Тепер її не можна було звинуватити в тому, що вона заздалегідь сказала про це Даніелю, щоб отримати дорогий подарунок, однак глибоко в душі знала, що він неминуче почуватиметься винним, що пропустив цей день, а завдяки цьому вона, імовірно, отримає значно більше. Говард пішов на кухню й уже повертався, стискаючи в руках пляшку шампанського та чотири келихи, тримаючи їх перевернутими, за ніжки. Черрі із задоволенням помітила, що це було рожеве шампанське «Вдова Кліко»[11].

— Якраз для святкування, — сказав Говард.

Він передав кожному келих рожевого напою з бульбашками й підняв свій.

— За Черрі!

— За Черрі, — промовили Даніель та Лаура, і вперше за весь вечір вона відчула, що є частиною цього всього.

— Ви з мамою, напевно, затіяли гарне святкування? — запитала Лаура.

Бульбашки випарувалися. Черрі відчула сором. Навряд чи вона могла розповісти про напружену годину у квартирі-в’язниці, коли намагалася не перекинутися на дивані та розмірковувала над виправданнями, щоб піти раніше. Усі дивилися на неї з очікуванням і всміхалися.