— Сідай, — Нейл указав на коричневе шкіряне крісло.

Вона сіла на краєчку, відчуваючи, що її бос трішки занепокоєний тим, яку проблему на нього збираються повісити. Нейл теж сів у крісло поруч, і Черрі відчула раптове роздратування від його лискучих черевиків: їй було відомо, що він замовив їх зі шкіри буйвола, щоб, коли він сидів на підвищенні з капучино й «Finansial Times», це було цілком зрозуміло для того, хто сидів нижче.

— Усе добре?

Вона глянула на нього. Глибоко вдихнула, щоб стримати сльози перед тим, як почати говорити.

— Моя бабуся. Вона захворіла. Серйозно. Я хотіла дізнатися, чи могла б узяти вихідні… кілька днів, щоб поїхати провідати її.

— Звісно ж, — вигукнув Нейл, і вона відчула його полегшення від того, що це не жіночі проблеми.

— Коли тобі потрібно їхати?

— Цієї п’ятниці. — Вона побачила його вагання. — Знаю, що Емілі та Ебіґейл беруть відпустку в цей же день… — Вона безпорадно замовкла.

На якусь мить запала тиша, поки він боровся із собою, перед тим як заспокоїти її.

— Усе добре. Ми можемо взяти тимчасового працівника. Як гадаєш, скільки днів тобі знадобиться?

— Я не залишатимуся надовго, лише щоб побачити її. От тільки вона живе за кордоном… тож доведеться врахувати й час, що піде на дорогу.

— Де вона?

— Франція. Я вже перевірила рейси, і якщо зможу вилетіти в п’ятницю, то повернуся у вівторок вранці.

— Добре. Ми тут з усім упораємося. — Нейл співчутливо кивнув. — Сподіваюся, з нею все добре?..

Її очі налилися слізьми.

— Я теж. Це рак. Щойно виявили й призначили хіміотерапію.

Здавалося, що він пожалкував, що взагалі запитав.

— Мені шкода.

Обличчям Черрі скотилася сльоза, і дівчина зі сміливою усмішкою змахнула її.

— Для мене дуже важливо мати змогу провідати її, і я знаю, що вона теж хотіла б вам подякувати.

Він стримано відмахнувся від подяки.

— По правді, немає за що.

— Il est un merveilleux patron.

— Перепрошую?

— «Він неймовірний бос», — Черрі шморгнула носом і всміхнулася. — Ось що вона сказала б.

Нейл розправив краватку.

— Що ж, якщо я можу з цим допомогти, то… — Він цмокнув язиком, а потім підвівся, співчутливо нахиливши голову. — Тобі потрібна хвилинка?

Черрі вдячно кивнула. Нейл поклав руку їй на плече, а тоді розвернувся, щоб вийти.

— Bonne chance[12], — сказав він, і Черрі знову кивнула.

Вона зачекала, поки Нейл вийде з кімнати, а потім голосно висякалася просто на той випадок, якщо він і досі міг це почути. Завмерла. Прислухалася. Нічого. Усміхнулася. Вона їде у Францію! На південь Франції! Коли їй прийшло запрошення, вона була в такому захваті, хоча й знала, що дві малі корови в офісі вже забронювали вихідні, тож Нейл нізащо не відпустив би й її. Це було б неправильно. Раніше вона ніколи не мала такої нагоди. Те, що їй слід було відмовити Даніелю лише тому, що в цих двох були гроші, щоб забронювати два тижні на Ібіці, було несправедливим.

Вона збиралася на південь Франції! Де в її хлопця була власна вілла! Правда, то вілла його батьків, однак це вже дрібниці. Не завжди так буде. Їй не доведеться навіть платити за квиток — Даніель наполіг на цьому, сказавши, що буде неправильно, якщо їй доведеться оплатити такий дорогий квиток, куплений останньої миті. Черрі гарно все продумала й привітала себе, на якусь мить притримавши цю звістку, ніби смакуючи її.

Потім підвелася, розправила спідницю й перед тим, як повернутися за свій стіл, додала своєму образу вдаваної хоробрості.

11

Лаура поправила вазу з квітами в спальні Даніеля, яка мала стати їхньою спільною з Черрі кімнатою. Прованс славився весняним цвітом: макові поля простягалися аж до доріг, і вона зібрала чудові букети з жимолостю, які наповнили неймовірним ароматом жовту кімнату. Ліжко було застелене свіжими вишитими простирадлами, і Лаура задоволено глянула на кінцевий результат. На них уже чекали їжа в холодильнику та пляшка охолодженого вина. Жінка глянула на годинник — іще десь хвилин двадцять.

Вона пройшлася віллою, — це був будинок у типовому прованському стилі, — перевіряючи, чи все чисте й затишне. Нарешті, задоволена, вийшла на залиту сонцем терасу, звідки їй відкривався краєвид на цілісінький півострів Сен-Тропе. Вона розглядала яскраві білі яхти, — доки з такої відстані видавалися крихітними, — якісь із них причалили, а інші м’яко дрейфували на бризі. Тут вона почувалася геть по-іншому. Лондонський будинок належав Говардові, а цей був її схованкою, куди вона могла втекти, коли вдома вже не витримувала. Відколи Лаура знову почала працювати, то бувала тут лише кілька тижнів на рік, але кожна поїздка сюди була дуже схожа на зустріч із давнім другом. Особливо приємно бути тут зараз, коли їхні сусіди в Лондоні почали будівельні роботи, якраз у день її від’їзду. Вони вирішили розширити підвал, і шум екскаватора був просто нестерпним, а вібрація відчувалася й у їхньому будинку. Будівельники вже вимкнули електропостачання, і сісти в літак було значним полегшенням. Складалося враження, що весь Кенсінгтон копав підземку. Лабіринт тунелів та безмежні кімнати. У Лаури перед очима поставала картина, як цілий район Лондона провалюється в одну величезну прірву. У голові промайнула думка: а як Говард витримає руйнування? Він не зміг приїхати до Франції через службові обов’язки. Відповідь прийшла так само швидко, оскільки вона знала, що він не затримуватиметься вдома, а поїде до Маріанни.

Лаура квапливо відмахнулася від цієї болісної думки. Щонайменше на два тижні вона могла втекти від усього, і, без сумніву, Даніель теж був радий сюди приїхати. Їй було відомо, що він мав багато вивчити, а з какофонією по сусідству це було б проблематично. Черрі буде з ними аж до вечора понеділка, і Лаура мала чимало планів на її приїзд. Вона дійсно хотіла показати їй це місце, познайомитися з нею трохи ближче й із нетерпінням чекала на те, щоб зробити цю поїздку особливою для неї. Лаурі хотілося, щоб тут Черрі теж змогла відпочити, і вона розмірковувала над тим, що вони могли б зблизитися, подружитися. Це було б чудово.

Почувши, як гравієм під’їжджає авто, вона розвернулася й пройшла через весь будинок, широко розчиняючи вхідні двері. Даніель припаркував узяте напрокат авто й витягував із багажника валізи. Лаура розкинула руки й підійшла обійняти Черрі.

— Ласкаво прошу! Я така рада, що ти змогла взяти вихідні!

— Я теж, — відповіла Черрі.

— Заходь. Утомилася? Хочеш випити?

Це був ранній неймовірно теплий вечір. Черрі поглянула на будинок. Віконниці та вікна були відчинені, і тонкі бавовняні занавіски вилітали з віконних рам. Їй уже подобалося те, що вона бачила. Лаура провела дівчину всередину й метушилася навколо неї. Черрі опинилася у величезній просторій вітальні з великим відкритим каміном та шикарною кухнею в провінційному французькому стилі з блискучими тисовими столами. Вона прийняла келих охолодженого совіньйону.

— Як долетіли? — запитала Лаура.

— Гарно, дякую.

Увага Черрі була прикута до того, що її оточувало, і ввічлива розмова з Лаурою не надто її цікавила. Вона продовжувала роздивлятися все навколо, і її погляд зачепився за картину, що висіла над нею на стіні: яскраві олійні кольори червонувато-коричневих будівель навколо квадрата пісочного кольору та яхти на тлі лазурного моря.

— Що за прекрасна картина! — вигукнула вона.

— Є таке, — сказала Лаура. — Місцевий художник.

— Це Сен-Тропе?

— Так. Звісно, у селищі чимало художників, вони всі чудові, однак цей — один із найкращих. У нас є ще кілька його картин по всьому будинку.

— Без варіантів, моя улюблена — на першому поверсі, — сказав Даніель, — підходячи до них й обіймаючи Черрі. — «Les Pins».