— Черрі Лейн?

Вона стримано всміхнулася. Досадливо, проте намагаючись бути ввічливою.

— Тут немає такої вулиці.

— Господи, ні! Я не знущаюся. — Він указав на табличку з її іменем — чорні літери на мідному фоні — і всміхнувся. — Вам би працювати десь у селищі в Костволдсі.

Вона пильно й пронизливо глянула на Даніеля, а потім розвернула свій i-Pad екраном до нього.

— Залежно від вашої цінової категорії у нас є квартири, схожі на те, що ви шукаєте. Ось ця лише за дві хвилини від станції метро «Найтсбрідж»…

— Я сходжу й огляну її.

Вона замовкла й торкнулася екрана.

— Добре. Наступна…

— Її я теж подивлюся.

— Але ж я ще не розповіла про неї.

Йому подобалося спостерігати за нею, її невпевненістю в тому, чим його зацікавити. Без сумніву, більшість людей, які сюди приходили, були сповнені усвідомленням всієї важливості того, яким має бути житло і як воно повинно повністю задовольняти їхні потреби. Вони, напевно, витрачали чимало енергії та зусиль на те, щоб знайти ідеальне місце, однак для Даніеля це було б колосальним марнуванням часу. Чим швидше він обере квартиру, тим краще.

— Інші теж.

— Поспішаєте?

— Слід розуміти, що й ціна на них непогана? Так чи інакше, скільки ж вони коштують?

— Саме ці квартири варіюються від двох із половиною до чотирьох мільйонів…

— Ого.

— Але вони неймовірні…

— Тоді домовилися. Мені потрібно десь жити, і я впевнений, що мені шалено пощастить, якщо мешкатиму в котрійсь із тих квартир, які ви вибрали. Тож чи можемо ми поглянути на них?

Вона задріботіла пальцями по екрану.

— Мені потрібно домовитися.

— Тоді сьогодні трохи згодом? — Він усміхнувся. — Упевнений, що стану вашим найлегшим клієнтом. Я маю обрати котрусь до вечірнього чаю. Це ж ви показуватимете їх мені?

Вона глянула на нього, переконуючи себе, що не має справу з психом.

— Так, — стримано відповіла, — я.

Черрі помітила, що зараз він вчинив розумніше. Після того, як він заходив у її офіс уранці, Даніель переодягнувся в темно-сині бавовняні штани та блакитну сорочку. Через якийсь час він уже покірно ходив за нею квартирою на другому поверсі, майже нічого не коментуючи. Вона повела його до вітальні.

— Як бачите, у всій квартирі дерев’яна підлога, і одна з переваг цієї квартири — це, звісно ж, коридор.

Він уважно глянув угору, потім перевів погляд донизу.

— І що ж у ньому такого особливого?

— Річ не стільки в тому, що він особливий. Радше в тому, що він тут є.

Він подумав: «У якому це світі коридор вважають привілеєм, якщо платиш два з половиною мільйони?» — але не хотів її образити, сказавши це вголос, адже, зрештою, і сам належав до цього світу. Усе-таки це ж він оглядав квартиру.

— А тут вітальня, — сказала вона, указуючи на двері.

Він придивився пильніше.

— Гарний диван. Жовтий.

— Лимонний, — виправила вона. — І звісно ж, ці меблі заберуть для продажу. Власник залишив їх для показу квартири.

— То вони продаються?

— Так. До того ж без посередників.

— Хіба власник не хотів би поставити цей диван у своєму новому маєтку?

Спантеличена, вона глянула на нього.

— Я мав би здогадатися…

— Що?

— Вони купили новий.

Він усміхнувся, а тоді пройшов за нею в жаданий коридор, пильно придивляючись, чи нічого не пропустив, та натомість раптом зосередився на Черрі. Йому подобалася її хода: вольова, наче вона була твердо впевнена, куди йде й для чого. Йому здалося, що вона може поширювати цю впевненість і на інші сфери свого життя, і він відчув, що хотів би дізнатися про неї більше. Саме в той момент Черрі обернулася й застукала його на гарячому. Вона зупинилася й схрестила руки на грудях.

— Кухня он там, — указала вона, і було очевидним, що він мав пройти першим.

— Вибачте, я милувався вашим задком.

Від такої відвертості її брови поповзли догори.

— Ви справді цікавитеся цією квартирою?

Безумовно, у цього чоловіка був певний шарм, однак вона терпіти не могла тих, хто марнував її час. І таких вона бачила з першого погляду, бо й сама була колись такою ж, хоча це можна було виправдати бажанням досягти поставленої мети.

— Так, — швидко відповів він, бажаючи переконати її. — Я її купую!

— Але ж ми ще не оглянули інші.

— Це найдешевша з усіх, що у вас є, правильно?

— Так.

— Навіщо платити більше? Навіть ця виглядає…

— Як?

— Непристойно.

Вона глянула на нього.

— Вибачте, я просто вважаю її трохи… відразливою. Стільки грошей. За одну квартиру.

— Але ви хочете її купити?

— Так, будь ласка. І ще я хотів би купити й меблі. Якщо вони продаються.

Насправді ж батько Даніеля досить недвозначно заявив, що оренда не варіант. Це вважали пусканням грошей на вітер — батьківських грошей, оскільки Даніель володів трастовим фондом. Якщо квартира витримає перевірку його батька, то стане родинною інвестицією.

— У всякому разі всі квартири схожі, чи не так?

Черрі відкрила рота, щоб відповісти.

— Звісно ж, ні! Ні, ні, вибачте… вважайте мене дуже невихованим. Але… Я просто подумав… Що ми могли б знайти кращий спосіб провести час.

Вона опанувала себе, знаючи, що буде далі.

— Можливо, сьогодні ввечері ви вільні? Чи можу я запросити вас на вечерю?

Черрі завжди видавалося смішним те, що багатії називають це вечерею, наче ніколи не закінчували старшу школу. Але вона хоча б упевнилася, що він дійсно може дозволити собі цю квартиру так само буденно, як щойно заявив. До того ж це була її остання домовлена зустріч на сьогодні: усі інші були призначені на завтрашній ранок. Усе, що їй потрібно було зробити, — це повернути ключі в офіс, і весь вечір у її розпорядженні. Вона думала про свої плани: виснажлива поїздка додому в пропахлому потом вагоні метро, разом з іншими працівниками з різних частин південного Лондона, до того ж усі сидіння вже будуть зайняті. До того часу, як вони доїжджали до станції «Тутінг Бродвей», вона завжди почувалася покинутою й нещасною, однак, — здригнувшись, подумала вона, — їй хоча б не до кінця лінії. Потім коротка зупинка в «Сейнсберріз»[3], щоб купити чогось поїсти перед поверненням у свою крихітну квартирку без коридору. Вона повісила б свій дорогий костюм разом з іншими найціннішими речами, а тоді, без сумніву, провела б вечір, вивчаючи нерухомість в інтернеті й розмірковуючи над тим, коли ж їй вдасться звідти вирватися.

Він їй подобався, як і його байдуже ставлення до всього. Даніель був зовсім не схожий на тих, хто відмовлявся від квартири лише тому, що сантехніка у ванній була хромована, а не мідна, та ще й скаржився, чому ж продавець не замінив її перед продажем. «Чому б не повечеряти з цим чоловіком?» — думала Черрі. Саме тому врешті-решт вона й доклала стільки зусиль, щоб працювати саме в цій частині міста.

3

Лаура сиділа там, де й завжди, — зліва від чоловіка, і клювала смажену на грилі курятину з овочами. Усі вікна в їхній величезній, просторій їдальні були відчинені, однак усе одно було душно. Упродовж усього спекотного дня Лаура із сином відпочивали в саду: Даніель розтягнувся на шезлонгу, а вона — під величезною парасолею. Заплющивши від сонця очі, Даніель відповідав на її запитання, його смішило її бажання дізнатися про Черрі все можливе, а Лаура, користуючись тим, що він не міг її бачити, милувалася сином. Лише коли вона підвелася, щоб піти на кухню й почати готувати, він розплющив очі й сів, на його обличчі відбивалася зніяковілість.

— Я хотів сказати…

Вона, усміхаючись, обернулася.

— Я пообіцяв Черрі… Сходити на концерт. У парку… Вибач, я знаю, що обіцяв залишитися вдома з тобою й татом…