Черрі лягла й дозволила очам відпочивати на картині, яку вона купила для Даніеля в Сен-Тропе. Хоча її й полагодили, але вона вже ніколи не буде такою ж прекрасною, як до того, коли Черрі порізала її, але це була найкраща інвестиція за все її життя. Скоро Черрі повернеться до матері й забере решту своїх речей. Вона не хотіла їхати аж дотепер, бо надто насолоджувалася собою. Більшості речей їй хотілося просто позбутися, адже колишня Черрі зникла вже дуже давно, але були ще книги. Багато коробок із книгами. Вони були не винні. Книги були воротами до іншого майбутнього, нового життя, і вона хотіла їх зберегти. Вона очікувала, що Венді запросить Даніеля на чай, із цим Черрі тягнутиме до останнього. Повернулися давні докори сумління, і вона думала вже не вперше, що, якби її мати не була такою неправильною, Черрі так не почувалася б.

Вона ліниво думала над тим, як довго вони з Даніелем могли продовжувати існувати в цій блаженній бульбашці так, щоб їхні матері не стали їм на шляху. З того, що вона знала, Лаура й досі не говорила з Даніелем, однак мала підтвердження того, що він не отримав її листа. Учора Даніель розмовляв із батьком. Минулого тижня їй довелося докласти чимало зусиль, щоб приховати захват від того, що розповів їй Даніель: Говард пішов від Лаури. Добре. Очевидно, він роками крутив із Маріанною, як вона й підозрювала. Він подзвонив Даніелю й розповів йому мінімум, лише те, що вони розлучаються й щоб він не хвилювався. Вона тримала Даніеля за руку на знак підтримки, коли він переповідав їхню розмову, і сподівалася, що саме її лист став для цього спусковим гачком. Їй знадобилося довго тренуватися, щоб дібрати правильний почерк. Яким рівним було письмо — невже Лаура й справді торкалася ручкою паперу? Чи були хоча б якісь місця, де натиск ручки був легшим чи міцнішим? Потім вона оволоділа літерами й тренувалася, тренувалася перед тим, як скласти записку. Вона ризикувала лише у двох випадках: якби Говард повернувся до гольф-клубу, поки вона проводила своє розслідування, і якби Маріанна впізнала авто Даніеля, у чому Черрі дуже сумнівалася, бо не схоже було, що вона колись бувала в маєтку Кавендішів. Їй дуже пощастило, що Говард її не помітив. Потім справа була лише в тому, щоб відправити лист із місця подалі від Челсі та Кройдона. Вона обрала центр міста й укинула його в скриньку на Джон Льюїс, коли замовляла їхній жаростійкий посуд. Це неймовірно, коли ти можеш просто йти магазином, обираючи речі, а потім хтось домовиться, щоб їх тобі доставили, так, наче ти шанована леді. Тобі не потрібно робити це онлайн чи самостійно.

Час на таймері закінчився. Черрі повернулася на кухню й витягла коржі з духовки. Вона схвально гмикнула, а потім залишила їх охолоджуватися, одягла піджак і схопила ключі. Її ключі! Її власний набір! Життя прекрасне. І тепер вона збиралася влаштувати ще один маленький сюрприз, щось, що належатиме лише їй та Даніелю.

Черрі намагалася вгамувати злість, але це було важко, коли вона бачила цуценят та кошенят, котрі відчайдушно намагалися вибратися. Їхні м’які лапки безперервно рухалися, намагаючись видертися по скляних стінках коробок, бажаючи привернути її увагу, коли вона проходила мимо. Напевно, їх купляли на фермах, бідолашних забрали прямо від матерів і кинули в зоомагазин. Вона присіла біля однієї з кліток. Черрі усміхалася, спостерігаючи за м’якенькими кульками хутра, котрі хотіли дістатися до неї і, очевидно, голосно замуркали б, якби вона взяла котрусь. Їм не пощастило, адже їхні життя визначалися удачею їхнього народження. Жодного виховання від початку, як у відомих розплідниках, сумнівна домівка, якщо, звісно, їх хтось купить. Яке майбутнє вони матимуть? У житті завжди так само: усе залежало від того, де ти народився й у кого.

Вона дивилася на кошенят, усіх п’ятьох, але з ними було забагато мороки, і, так чи інакше, Даніелю більше подобалися собаки. Цуценят було менше: залишилося тільки двоє з трьох кокер-спанієлів. «Таких же, як у Лаури, коли вона була малою», — згадала Черрі. Світло-коричневе, майже золоте хутро, у хлопчика була біла плямка на животику. Вона помахала чоловікові, котрий керував тут і годував рибок.

— Їх коли-небудь вигулювали?

— Щодня, — автоматично жваво відповів він.

Вона думала на тим, щоб посперечатися з ним, адже було очевидно, що він брехав, але це нічого б не змінило.

— Я беру хлопчика, — сказала вона, і він обережно пересадив цуценя в переноску для тварин із прорізаними по боках дірочками. Потім виписав сертифікат про народження та медичні документи, які вона взяла з певною апатією, коли він їх їй передав.

— Бажаєте повідець?

Вона глянула на стелаж за касою.

— Так, будь ласка.

Коли вона вже виходила з магазину, то знову глянула на цуценя, котре залишилося. Воно спокійно стояло, мовчки спостерігало за нею, і Черрі раптом відчула докори сумління. Воно ніколи не бачило денного світла, не мало простору, щоб розвернутися. Напевно, за ним не доглядали як слід, не бачили потреби піклуватися й вважали його товаром, за який можна отримати гроші. А вона щойно забрала його братика. Черрі вагалася. Можливо, був якийсь спосіб покінчити з його стражданнями тут.

— Я візьму ще й іншого, — сказала Черрі.

Коли вона витягла ручку, цуценя помахало хвостом. Черрі відсунула свою сумочку.

— Ще один повідець? — запитав чоловік.

— Ні… Усе гаразд, — сказала Черрі. — Але я б хотіла одну з тих коробок із їжею для хом’яків.

Вона їхала до Річмонд-парку. Коробка з цуценятами лежала на передньому сидінні. Щойно припаркувавшись, Черрі витягла її разом із пластиковим пакетом із повідцем та їжею для хом’яків. Дві маленькі жваві кульки намагалися лизати їй руки через дірки в картонній коробці. Вона міцніше затягнула пальто й пройшла вглиб парку — одне з кількох місць у Лондоні, де ти насправді міг утекти від людей. Попереду вона побачила зарості хвойних дерев і попрямувала туди, а коли пірнула під гілки, звук відкритого простору затих. Вона була схована й одна.

Ставши навколішки на м’яку землю, Черрі відкрила коробку, і двоє цуценят були в захваті побачити її. Вона почухала їх під підборіддям. Звук від того, як тріщать кущі, не дав їй поглянути вгору, і вона напружилася, коли поблизу проїхала дитина на велосипеді. Крізь гілки вона бачила, як малюк крутить педалі, озираючись, наче його переслідували чи щось таке, а потім через кілька секунд від’їжджає. Вона зачекала, доки стане тихо, цуценята лизали її руки, а потім витягла з коробки дівчинку. Схопивши її за шию обома руками, вона різко крутнула. Шия хруснула. Черрі взяла коробку з кормом для хом’яків і висипала вміст на землю, а потім поклала нерухоме цуценя всередину. Потім витягла телефон і набрала номер.

— Доброго дня, я дзвоню, щоб повідомити про жорстоке поводження… з кошенятами. У зоомагазині, де я щойно була. Вони здавалися справді виснаженими, худими. І я бачила чоловіка, що працював там, де він… Боже, це було огидно, він просто кинув одного назад у скляну клітку. Здалеку, так, наче це був м’яч. Підкинув його. Він думав, що я на іншому боці магазину роздивляюся товар. Ні, я не купила жодного. Так, це «Королівство тварин» у Ворчестер-парку. Моє ім’я? Поллі Гаммонд. 07002345977. Ви ж приїдете туди? Це ж цим займається RSPCA? Упевнена, вони з ферм. Чи не могли б ви позакривати такі місця?

Черрі глянула на годинник. Даніель буде вдома через дві години. Якраз достатньо часу, щоб піти на пошту, а потім повернутися, щоб охолодити торт. Вона стиснула повідець іншого цуценяти, яке було в захваті від того, що опинилося надворі, можливо, уперше від народження. Вона спостерігала за тим, як воно ступало по траві, справжній траві, і їй на серці потепліло від його очевидної ейфорії. Потім їй несподівано перехопило подих. Вона не купила один із тих м’ячиків для кидання! Як недалекоглядно. Стривожена, вона вибачилася перед… Руфусом, вона назве його Руфусом, і пообіцяла йому купити м’ячика, щойно потрапить до якогось магазину.