Лаура раптово прокидалася, двічі перевіряла, чи замкнула вхідні двері, ідучи до кухні. Її думки все ще крутилися навколо цуценяти. Хто при здоровому глузді може відправити комусь мертву тварину? Саме тоді вона зрозуміла, що Черрі, напевно, убила її сама або запакувала живою, і від жаху Лаура заціпеніла, шкірою пройшов морозець. Черрі не боялася нічого. Ні того, що її впіймають, ні того, що готувалася зробити. Вона була жорстокою, а її помста — очевидною. Ніщо не вгамує її, ніщо не може її зупинити. Здавалося, у неї немає моральних заборон, її мозок був швидким, як блискавка, хитрим та винахідливим. Черрі була впевнена, що її не зможуть відстежити.

Раптом Лаура злякалася: що ще залишилося, про що їй варто було непокоїтися? Що ще ця дівчина збиралася зробити з нею? Її розум кидався в усіх напрямках, спазмуючи від жаху того, що мало бути далі. Лаура потяглася до телефону. Вона не могла зателефонувати Даніелю чи Говарду. Це мала бути Ізабелла.

48

Лаура пройшла за Ізабеллою до кухні й стояла там, нервуючись, бо знала, що має небагато часу, адже того дня Ізабелла мусила їхати до Котсуолдза. Коли вона зателефонувала, то між ними була якась зніяковілість. Вони не говорили ще відтоді, як Лаура їздила до неї, щоб вибачитися. А потім Ізабелла повідомила, що їде, і Лаурі здалося, що це буде дуже довгий тиждень. Думка про ще сім днів в ув’язненні власного будинку, коли здригаєшся від кожного стукоту у двері, коли кожної самотньої ночі все в голові летить шкереберть, коли намагаєшся з’ясувати невідоме, була нестерпною. Лаура благала про зустріч.

— Чашку чаю? Чи чогось міцнішого? Я не можу, бо за кермом.

— Як твоя мама?

— Скаржиться, що лікарі намагаються вбити її, але хоча б приймає ліки. Джордж ситий по горло, тож тепер моя черга бути нянькою. Потім мій любий братик зможе знову взяти це на себе, особливо зважаючи на те, що він живе по сусідству, хоча його «Ленд Ровер» уже поїхав, я ні на секунду не вірю в те, що його поїздка до Страсбурга вирішить його успіх на виборах. То «Білдерз»? М’ята? Ромашка?

— Так, будь ласка.

Ізабелла вже збиралася запитати, котрий із них, але Лаура відвернулася й визирала крізь величезні скляні розсувні двері, які вели до втопленого білого мінімалістичного саду.

— Почуваєшся незахищеною? Так, наче хтось може зайти?

— Люба, вона може бути великою й коштувати шість мільйонів, але це все одно лише тераса. Я відгороджена від людей з усіх боків.

Лаура повернулася назад, щоб узяти чашку ромашкового чаю, і помітила, що її руки тремтять.

— Хочеш розповісти про це? — запитала Ізабелла.

— Не знаю, з чого почати.

— Сідай.

Вона сіла, вдячна за те, що хтось інший узяв контроль над ситуацією. Вона крутила чашку в руках, намагаючись сформулювати те, що — знала — мусить сказати.

— Не хочу квапити тебе, але якщо не доберуся до матері до вечора, вона подзвонить хтивому полковникові в кінці вулиці й попросить його відправити за нею свій гелікоптер.

— Кілька днів тому я почула від ITV, що мій, наш проект скасували.

— Що?

— Іззі, це прозвучить божевільно… жахливо… О Господи, я не відходжу від теми, хоч тобі й може так здатися, коли ти почуєш те, про що я розповім.

— Продовжуй.

— Я боялася розповідати…

— Ти можеш розповісти мені будь-що, — м’яко сказала Ізабелла.

— Обіцяй не засуджувати.

— Звісно.

Лаура глянула на подругу: це була швидка поступка для подальшої розмови. Заволодівши її увагою, вона не знала, з чого почати. Лаура покрутила чашку в руках, а потім несподівано розплакалася. Майже відразу, щойно перша сльоза скотилася вниз, Лаура опанувала себе й швидко привела до ладу чистим носовичком із сумочки. Іззі, утішаючи, накрила своєю долонею її руку.

— Що таке? Лауро?

— Черрі повернулася.

Іззі напружилася.

— У якому сенсі повернулася?

— Вона живе разом із Даніелем. Багато місяців тому я сказала їй дещо неправдиве. Це змусило її піти, але вона з’ясувала, що я збрехала, і захотіла його повернути. Він запропонував їй переїхати до нього. Тим часом, щоб покарати мене за мої слова, вона сказала, що забере в мене все. Даніель не відповідає на мої дзвінки, Говард хоче розлучитися, а кілька днів тому я дізналася, що вона відправила мертве цуценя виконавиці головної ролі в моєму новому проекті. Моєму рятівному проекті.

Від почутого в Ізабелли відвисла щелепа, її недовіра зростала.

— Мертве цуценя? Що, заради Бога, ти їй сказала?

— Я сказала їй, що Даніель помер. Коли вона була у від’їзді в Мехіко. Вона повернулася, і я не хотіла, щоб вона його бачила. Я зателефонувала їй, коли вона зійшла з літака, і сказала, що він помер. І вона не могла побачити його, бо ми його кремували й розвіяли прах.

Ізабелла все ще намагалася підбадьорливо всміхатися, але кутики її рота затремтіли й опустилися. Лаура бачила в очах подруги спантеличення вкупі з недовірою.

— Ти сказала, що не будеш засуджувати.

— Ні! Я не засуджую, — квапливо сказала Ізабелла.

— Тоді… Я думала, що він помирає. Думала, що йому лишилося тільки кілька днів.

— А потім?..

— А потім я дещо дізналася… дрібниці, котрі вона говорила, і стало зрозуміло, що вона прив’язалася до нього через гроші. Тож… Я мовчала.

Лаура чекала, поки Ізабелла заговорить.

— Скажи щось…

— Я не знаю, що сказати. Не можу повірити… Я маю на увазі, можу зрозуміти, що ти хотіла провести якийсь час із Даніелем, але, Лауро…

Лаура опустила голову на руки.

— О Боже, ні, ні… Я стільки всього накоїла.

— Добре, добре. Усе гаразд. Ми зможемо все виправити.

— Хіба? Як?

— Те, що ти зробила… жахливо. Але я пам’ятаю, як страшно це було для тебе, якою безнадійною була ситуація. Що Даніель думає про все це? — обережно запитала Ізабелла.

Лаурі знадобився якийсь час, щоб відповісти.

— Я не говорила з ним ось уже майже два місяці.

Ізабелла потягнулася через кухонний стіл і стиснула її руку, за що Лаура була їй безмежно вдячна.

— Господи. Мертве цуценя. Я мала на увазі, ця дівчина, вона божевільна?

— Божевільна… розумна… надзвичайно цілеспрямована. Не знаю. Можливо, усе разом. Але вона налаштована проти мене, і я не знаю, що робити. Мені страшно повертатися додому.

— Припускаю, Говарда там немає? Ти говорила йому про це?

— Частину. Але це нічого не змінило, — роздратовано відповіла Лаура. — Так чи інакше, я не хочу вплутувати ще й його.

— Ти заявляла в поліцію?

— Так. Вони нічого не можуть зробити. Акторка не хоче висвітлення в пресі й усе заперечує. Вона тимчасово переїхала на Ібіцу. А лист, на думку Маріанни, написала я. Що ж, вона й досі стверджує, що він написаний моєю рукою.

Очі Ізабелли розширилися від здивування.

— Черрі підробила листа? Що вона написала?

— О, лише огидний, запальний непотріб. Те, що могла написати жінка, яку роками зраджували. Це змусило Говарда усвідомити, що він марнує час. Він вирішив скористатися моментом. Хоче розлучитися.

— Покидьок, — буркнула Ізабелла.

— А ще я відкрито виступила проти неї.

— Проти кого? Черрі? Що вона сказала?

— Вона сказала мені забиратися. Або на моєму шляху з’явиться ще одна невдача.

— Господи! Вона божевільна. Ким вона себе вважає? Заради Бога, вона ж лише дитина. Такого ж віку, як наші. Господи, якби Бриджіт щось таке втнула…

Ізабелла глибоко вдихнула. Співчутливо глянула на Лауру, і цей погляд змусив її відчути свою нестерпну самотність.

— О, Лауро…

— Знаю, — швидко сказала вона. — Я знаю, що зробила дещо жахливе… — Вона затихла, бажаючи запитати в Ізабелли, чи вчинила б вона так само, але боялася почути відповідь. — Я не знаю, що робити, — промовила безпорадно.

— Ти можеш знову поговорити з Даніелем?

— Він не захоче. Повір мені, я намагалася. І писала теж. Думаю, вона перехопила листа.