На столі задзвонив телефон Ізабелли. Вона глянула на екран.

— Мати.

— Тобі потрібно йти.

Вона нерішуче кивнула й переадресувала дзвінок на автовідповідач.

— Я передзвоню їй за хвилину.

Лаура підвелася, прочистила носа й понесла свою чашку до раковини.

— Не квапся.

— Усе гаразд. Тобі потрібно йти.

— Ми так нічого й не вирішили.

— Усе буде добре.

— Поїдеш зі мною?

Лаура трохи всміхнулася.

— Ти просто хочеш мати союзника.

— Маєш рацію. — Ізабелла провела її до виходу. — Я повернуся так швидко, як тільки зможу, і ти маєш пообіцяти мені, що подзвониш, якщо щось трапиться. А взагалі-то, я дзвонитиму тобі сама. Щодня.

— Дякую.

— Мені шкода, що ми посварилися.

— Насправді ми й не сварилися, — сказала Лаура. — Я рада, що ти їдеш звідси.

Ізабелла засміялася.

— Думаєш, те божевільне дівчисько збирається прийти за мною?

— Вона може. — Лаура залишалася при здоровому глузді. — Вона здатна. Ніщо її не зупинить.

Повернувшись додому, Лаура перевірила будинок, замкнула всі охоронні засуви, однак не могла позбутися бридкого відчуття, коли йшла на кухню наповнити келих вином. Холодильник видав гучний звук, коли вона відчинила дверцята, і здавалося, пляшки з вином відлунювали на гранітному столі. Вона зупинилася й прислухалася до порожнього будинку: тихо. Можливо, якщо увімкнути якусь музику, це допоможе. Вона увімкнула радіо, але класика навіювала тугу, а всі інші музичні станції дратували. Здавалося, вони були беззмістовним шумом, тому не могли їй допомогти вгамувати тривогу. Тож вона знову його вимкнула, проте тепер стало тихше, ніж будь-коли. Господи, вона хотіла, щоб Ізабелла була тут. Лаура глибоко вдихнула. Вона мусить опанувати себе. Черрі не залягла в засідці десь у будинку. Згадавши, що не їла нічого від сніданку, а вже була майже шоста, вона знову відчинила дверцята холодильника й витягла тюбик дзадзики[25] та червоний перець, який нарізала великими шматками. Вона сіла за стіл, узявшись за свою просту вечерю, її розум працював. Що Черрі зробить далі? Точно має бути щось іще. Як далеко вона зайде? Вона розмірковувала над усім, чим дорожила. Це був будинок, друзі… «Господи, де Мойсей?» Лаура підскочила й побігла до розсувних дверей, відчинила їх і вимогливо покликала його, стукаючи по його мисочці, і коли він прибіг, то, лише після ретельного огляду зрозумівши, що він неушкоджений, вона зітхнула з полегшенням. Але після цього, на його незадоволення, зачинила двері.

— Вибач, Мойсею, але сьогодні ввечері ти потрібен мені всередині. Ззовні божевільна дівчина, котра хоче дістати мене. А це означає, що й тебе також.

Вона сіла назад за столик. Не могла заспокоїтися. Потім, хоча й знала, що він не захоче говорити з нею, вона схопила телефон і набрала Говарда. Він не відповів. Засмучена, вона залишила повідомлення. Зібралася було зателефонувати Даніелю, але, не змігши б витримати ще одну мовчазну відмову, поклала телефон.

Опинившись у пастці власного будинку, вона визирнула у вікно, дивлячись на сад, на який уже опускалася темрява, розмірковуючи про те, де була Черрі, про що вона думала, що планувала.

49

Коли Лаура їхала, напевно, одним із найгірших об’їзних шляхів у Лондоні, якийсь водій несамовито тиснув на клаксон. Вона була південніше від Кройдона Перлі: з одного боку заблокована затором дорога, а з другого — задушливий жахливий об’їзний шлях, що зараз вивів Лауру до просто велетенського супермаркету. Вона перекотилася через «лежачого поліцейського» й попрямувала до стоянки, проїжджаючи повз суперпропозиції, що аж волали до неї з плакатів уздовж дороги: три фунти за три коробки погано пропеченої італійської піци, яку рекламували з фальшивою усмішкою. Минулої ночі Лаура не могла заснути протягом кількох годин, тому просто лежала в ліжку, прислухаючись. Подумки вона блукала будинком, тінню зазирала до кожної кімнати, де міг би хтось сховатися. Вона помічала рух за шторами, чула дихання за дверима. Цей страх чергувався зі сплесками гніву від того, що їй страшно у власному будинку, а ще вона боялася втратити контакт із Даніелем. За словами Ізабелли, Черрі просто дитина, і якби це Бриджіт таке втнула… то що? Звісно ж, вона б це пережила, можливо, зупинила б її, і саме тієї миті Лаурі дещо спало на думку. Жінка встала й увімкнула лептоп. Вона мусить знайти матір Черрі. Це аж ніяк не було стовідсотковим, насправді дуже мала ймовірність, що це не найгірший крок, який вона могла зробити. Черрі вміла замітати сліди й удавати із себе невинну жертву, а мати вважала своє дитя ідеальнішим за будь-кого… але матері також знали своїх дітей краще, ніж будь-хто інший, тому, можливо, лише можливо, що вона знала щось про Черрі.

Лаура вглядалася в екран. Це те місце, де могла працювати мати Черрі. Вона згадала, що якось Даніель говорив, буцім вона працювала в супермаркеті, і сподівалася, що в неї таке саме прізвище, як і в Черрі. Лаура переглядала перелік персоналу й менеджерів, шукаючи «Лейн». Вона переглянула десь зо три мережі, поки в «Tesco» не знайшла жінку на ім’я «Венді Лейн». Розташування магазину теж підходило — неподалік від Кройдона, однак Лейн — достатньо поширене прізвище, тож цілком можливо, що вони були ніяк не пов’язані одна з одною. Якщо мати Черрі й справді працювала тут, Лаура не знала, як краще до неї підійти. Її історія була химерна й шокуюча — жодна мати не захоче слухати, що її дитина зробила щось жахливе. А раптом вона образиться чи розгнівається? А раптом вона вдарить її чи щось іще? А раптом Черрі вже розповіла їй про брехню й ця жінка зненавидить її з першого погляду? Тривога та страх виштовхнули Лауру з машини. Повз неї проходила жінка в спортивних штанях, замалих для неї, і тягнула за собою дівчинку, не старшу від трьох рочків, з проколотими вухами, вбрану в запрану футболку «Disney». Дівчинка відставала, більше зосередившись на тому, щоб скуштувати якусь цукерку, загорнуту в довгий яскраво-жовтий та зелений папір, ніж на тому, щоб іти за мамою, яка штовхала перед собою візок, завалений пакетами, на яких згори лежали картонні коробки з фальшивою замороженою італійською піцою.

Лаура замкнула машину, а потім попрямувала до входу в супермаркет. На сайті було вказано, що Венді Лейн мала посаду контрольно-касового менеджера й, очевидно, працювала позмінно. Неможливо було дізнатися напевно, чи працювала вона сьогодні. Щойно зайшовши всередину, Лаура побачила дошку з фотографіями всіх менеджерів, чиї зміни припадали на сьогодні. Ім’я Венді теж було там, а поруч — фото. Лаура уважно глянула на світлину й занепала духом. У цієї жінки було каштанове з яскравим, червонуватим відливом волосся, і вона була геть не схожа на Черрі. За Лаурою спостерігав охоронець.

— Усе гаразд? — запитав він, і в його голосі почулася нотка підозри.

— Мені потрібно зустрітися з Венді Лейн, будь ласка. — Хіба ж вона мала ще якусь причину бути тут?

— З якого приводу?

— З особистого.

Здавалося, він хотів заперечити, однак потім пройшов до одного з бічних проходів, імовірно, для того, щоб покликати її.

Двома хвилинами пізніше за його плечима з’явилася тендітна жіночка.

— Я можу вам чимось допомогти?

Лаура шукала в ній схожість із Черрі, та все одно нічого не помітила.

— Доброго дня, мене звати Лаура Кавендіш.

На якусь мить жінка задумалася, а потім розлилася в захопленій, хоч і розгубленій усмішці.

— Мама Даніеля?

Її серце підскочило.

— Правильно.

— Черрі не говорила… Ми мали зустрітися?

— Це була радше імпровізація. Я не говорила Черрі, що приїду.

— Майже час іти на перерву. Зачекайте. — Вона натиснула щось на своїй рації. — Голлі, прикриєш мене? Хочу випити чашку чаю.