Лаура почула нечітку згоду, а потім пройшла за Венді до кафе — невеликої кімнатки, обставленої з несмаком, збоку від магазину.

— У них чудовий лате, — промовила Венді, наполягаючи на тому, щоб розплатитися самій, бо мала дисконтну картку працівника.

Лаура замовила чай із перцевою м’ятою, а Венді — лате, і вони обидві сіли за маленький круглий столик із коричневою каймою.

Венді дивилася на неї з цікавістю.

— Чудово нарешті познайомитися з вами. Я вже давно просила Черрі представити нас одна одній, але вона завжди знаходила якісь виправдання, найчастіше, що у вас дуже мало вільного часу. Звісно ж, ми ж обоє матері на роботі, — сказала вона, усміхаючись.

Лаура всміхнулася у відповідь. Вона подумала, що Черрі нічого не розповіла про їхню сварку, Венді була надто привітна, надто захоплена лише бути в її товаристві. Справді, ця жінка була така рада познайомитися з нею, така щира й привітна, що Лаура несподівано відчула провину від того, що збиралася розповісти. Вона глибоко вдихнула й поклала руки на коліна.

— Венді, кілька місяців тому я жахливо повелася з Черрі.

Обличчя Венді зблідло.

— Правда? Вона нічого не розповідала.

— Ми з Черрі завжди не ладнали, і коли Даніель міг не вижити… Ви знаєте, що він був хворий?

— Так, це було жахливо, я вам так співчувала…

— Так, тож коли лікарі сказали, що він навряд чи виживе, я сказала Черрі, що він уже помер, щоб мати змогу провести з ним останні кілька днів. Лише його батько та я.

Спочатку це не вкладалося Венді в голові.

— Що ви зробили?

Лаура не стала повторювати знову.

— О Боже.

— А коли він таки вижив, Черрі про це я не розповіла. Я вчинила жахливо, і мені шкода через те, що зробила їй боляче… Однак відколи Черрі дізналася про все, вона… Якщо відверто, то вона погрожувала зруйнувати моє життя.

— Повторіть?

Лаура насторожилася. Вона вловила на її обличчі обурення, спалах гніву.

— Знаю, це, мабуть, дуже важко чути. Мені було б важко…

— А тепер зачекайте-но хвилинку. На що ви розраховували, прийшовши сюди й розповівши, що моя дочка — якесь там чудовисько?

— Я такого не говорила…

— Що ви маєте проти неї? — запитала Венді, і її голос підвищився.

Лаура поклала руки на стіл.

— Венді. Будь ласка. Будь ласка, вислухайте мене.

— Продовжуйте, — неохоче сказала Венді.

Лаура розповіла про листа Маріанні, про цуценя та все інше, однак із виразу обличчя Венді було зрозуміло, що вона була шокована.

— Усе це не дуже схоже на правду.

— Думаєте, я все вигадала? — вигукнула Лаура. — Я не хотіла приходити сюди та розповідати вам це й точно не хотіла засмутити вас чи образити, але я не знаю, що вона збирається робити далі, і через це… надзвичайно нервуюся. — Вона замовкла. — І я не знаю, як її зупинити.

Вона глянула на Венді, сподіваючись, що та скаже щось, що заспокоїть її, поділиться способом, як покінчити з усім цим жахіттям, та вона нагадувала жінку, чий приємний ранок за чашкою чаю з іншою матір’ю зіпсували, сказавши те, що вона й уявити собі не могла.

— Ким ви себе вважаєте?.. Прийти сюди, звинувачувати мене та мою доньку…

Вона хотіла було встати, але Лаура теж підвелася, уже благаючи:

— Не йдіть. Будь ласка. Я не знаю, що мені робити. Мій син не розмовляє зі мною. Ви й гадки не маєте, як воно.

Їй здалося чи Венді таки здригнулася? За мить вона знову сіла, і Лаура зітхнула з полегшенням.

— Вона переїхала до нього, хіба ні? До вашого Даніеля?

Лаура кивнула.

— Він думає, я так налаштована проти Черрі, що не можу об’єктивно мислити. — Здавалося, їй було не по собі. — Останнім часом я не надто схвалювала ці стосунки.

— Чому?

Варто їй розповісти? Це було надто образливим і може змусити її піти.

— У мене таке враження, що мій син міг сподобатися Черрі головним чином через його гроші.

Венді розгнівано трусонула головою, тепер обстоюючи свою думку:

— Нізащо. У неї була робота — зарплатня понад тридцять тисяч на рік.

Лаура була знічена.

— Вона більше не працює.

— Ні, але вона шукає роботу.

Лаура м’яко промовила:

— Мені так не здається…

— Але Даніель, без образ, Лауро, але ж він ще й досі інтерн, так? Має не надто велике навантаження, і я не розумію, як він може утримувати їх обох. А ще він мешкає в шикарній частині Лондона, хіба ні? Напевно, там пекельна іпотека.

— У нього є трастовий фонд. А квартира… За неї вже виплачено. Його батько купив.

Її очі розширилися від здивування.

— На рахунок Даніеля щомісяця надходить п’ять тисяч. Навіть не беручи до уваги його кар’єру, яка, ми сподіваємося, буде блискучою, насправді йому не потрібно працювати. — Вона замовкла, зрозумівши, що Венді нарешті усвідомила її слова.

Жінка почервоніла й, здавалося, уперше втратила над собою контроль.

— Чортове пекло, — вилаялася вона, і між ними запала тиша.

Венді замкнулася в собі. Збентежена, що не розуміла ступеня багатства Даніеля. Лаура боялася, що вже майже втратила її, тому взяла її за руку й міцно стиснула.

— Будь ласка, Венді. Я не знаю, що ще зробити.

Їй було незручно тримати Венді за руку, тому Лаура збентежено відпустила її.

— А тепер вони ще й одружуються, — сказала до себе Венді.

Лаура похитнулася, її пронизали мільйони крихітних жал, вуха почервоніли.

— Ви не знали.

— Одружуються? Даніель та Черрі збираються одружитися? Коли? — панічно випалила вона.

— У січні.

У Лаури почали тремтіти руки.

— Ні, будь ласка, Господи… Я не можу… Будь ласка, Венді. Я розумію, вона ваша дочка, але, прошу, не дайте їй це зробити.

— Ви не розумієте, про що просите.

— Справа в грошах, усе переросло в те, що вона хоче його, хоче його всього, і щоб мені не дісталося нічого. Я більше ніколи не побачу сина, вона повністю відріже мене від нього. Ви знаєте свою дочку краще за будь-кого, будь ласка, ви єдина можете щось змінити.

Венді відпила свого лате, а потім повільно поставила чашку на столик. Вона голосно дзенькнула в блюдці, китайському, тонкому, для масового користування.

— Ні.

Щось стиснуло груди Лаури.

Венді підвелася.

— Ви маєте зрозуміти, Лауро. Вона моя дочка.

Тремтячи, Лаура спостерігала, як Венді йшла геть.

50

Черрі зайшла до квартири своєї матері й вказала вантажникові, котрого найняла, щоб перевезти речі, як пройти до своєї спальні: там на нього чекали акуратно складені коробки. Було правильно приїхати за рештою речей, коли її мама була на роботі, оскільки це значно все спрощувало: не потрібно було вигадувати відмовки на запитання про те, коли Венді зможе приїхати й поглянути на її нове помешкання. Черрі не хотіла, щоб вона приїжджала й охала та ахала з усього, з незручними коментарями про те, яке там усе дороге чи незвичне, або — ще гірше — принесла б їжі із супермаркету. Як і завжди, Черрі відчувала провину через такі думки й вирішила, що запросить її на вечерю в якесь миле місце, можливо, за кілька тижнів, щойно остаточно влаштується. Справді, вона б залишила матері записку з такими словами. Так, саме це й потрібно було зробити, подумала вона, задоволена, і пройшла до вітальні, щоб знайти клаптик паперу.

— Мамо!

На дивані сиділа Венді.

— Приїхала попрощатися?

— Я… Я не знала, що ти тут. — Вона спохмурніла. — Хіба ти не повинна бути на роботі?

— Я помінялася змінами.

— Зрозуміло.

— Не схоже, що ти надто мені зраділа.

— О, ні… Нічого подібного. Чого б це?

Венді підвелася.

— Не схоже, що ти була в захваті, коли я це запропонувала. Мені здалося, було б чудово. Ну, знаєш, зустрітися.

— Звісно ж, це чудово. Просто я не хотіла висмикувати тебе.

Під материним поглядом Черрі почувалася ніяково. До чого це все? Вона хотіла забрати свої речі та піти й точно не планувала зависнути тут на неочікуваній родинній зустрічі.