З любов’ю

Мама

Черрі поклала листа на коліна, уже розуміючи, що Даніель не повинен його побачити. Цей лист має загубитися, портьє, напевно, поклав його не туди. Звичайно, що він скаже про нього Даніелю, а ще те, що він був від Лаури, однак, оскільки Даніель із нею не розмовляв, очевидно, його не надто цікавитиме, що в ньому було. Несподівано вона підвелася. Лаура ще не знала про заручини, але Черрі розуміла, що Даніель усе одно повідомить їй. Лаура мусила б змиритися й робити те, що робила б будь-яка майбутня свекруха, коли її син одружувався: усвідомити своє місце, відведене для неї в його житті, і тримати рота на замку. Вона мусила зрозуміти, з ким мала справу й що для неї було найкраще. Черрі зім’яла листа й запхала в кишеню.

Черрі чекала аж до понеділка, коли були найменші шанси на те, що Говард приїде на поле для гольфу. Якось Даніель згадував, до якого клубу належав його батько, і коли вона в’їхала у ворота Королівського гольф-клубу Сюррею, то побачила, що він виглядав так само неймовірно, як і на фото на веб-сайті. Черрі повільно проїхала повз будівлю клубу, де стіни були обвиті плющем, під колесами хрускотів гравій, і попрямувала до стоянки.

Черрі зупинила авто в тихому куточку, де більше нікого не було, проте звідти вона бачила будівлю клубу. Вона вийшла й попрямувала до входу. Штовхнувши великі подвійні двері, зайшла всередину. Тут пахло воском та грішми й під ногами лежав товстий пухнастий килим. Черрі помітила на стінах дерев’яні дошки з переліками переможців турнірів. Вона зупинилася й прочитала написи золотими літерами, рядочки імен, починаючи з 1875 року. А потім побачила його ім’я. Містер Говард Кавендіш навпроти 2015 року, переможець зимової ліги разом із місіс Маріанною Паркер. Вони також вигравали в 2014, 2012 та 2011. Треба ж таке, гарна пара. На якийсь час їхні імена зникали, проте потім вона побачила їх у переліку знову навпроти 1995 року. Перерва була довгою, і Черрі стало цікаво, чому ж так трапилося. Можливо, вони були не у формі. На дошці з недавніми переможцями теж були їхні фото, і погляд Черрі був прикутий до фотографії Говарда та Маріанни. Вона вивчала світлину, шукаючи щось цікаве. Говард доволі розслаблено обіймав її за плечі, і обоє дивилися в камеру та всміхалися.

— Я можу вам допомогти?

Біля неї зупинився чоловік середнього віку, вбраний у кепку та тьмяні штани.

Він належав до того типу чоловіків, які знають практично все про свій гольф-клуб, тих, хто мав палкі переконання щодо того, хто міг приєднатися до клубу, а також був обізнаний з етикетом. Черрі зраділа, що одягла один із костюмів із тих часів, коли працювала в агентстві нерухомості, і осяяла його чарівною усмішкою.

— Ви секретар клубу?

— Так, — вичікувально відповів він, і було зрозуміло, що він чекає, поки вона назветься.

— Мені цікаво, чи можете ви дати мені певну інформацію про членів клубу, можливо, брошуру чи ще щось?

Він заспокоївся, і Черрі отримала лискучу брошуру й мусила слухати хвастливі розмови, однак після кількох усмішок та вичерпних коментарів про курс їй таки вдалося втекти. Дівчина повернулася до машини, сіла всередину й задумалася, що ж робити далі. Говард проводив тут багато часу, це вона знала, але хотіла дізнатися чому. Черрі розгорнула брошуру й набрала номер, зазначений на внутрішній обкладинці, змінивши свій голос.

— О, доброго дня, сьогодні я мала зустрітися з подругою, Маріанною Паркер, от тільки забула, о котрій годині ми домовилися, а тепер не можу додзвонитися до неї. Чи не могли б ви сказати мені час її перерви? О другій годині? О Боже, я спізнилася, та невже. Гаразд, спіймаю її пізніше. Вибачте, що потурбувала, — і вимкнулася ще до того, як її встигли запитати про щось іще.

Тож Маріанна була тут. Можливо, варто трохи почекати. Кинувши брошуру на сидіння, Черрі відкинулася на спинку. Десь через годину вона побачила, як із будівлі клубу виходить жінка, схожа на ту, що була на фото. Черрі примружилася, і її статура та каштанове волосся переконали її остаточно: то була Маріанна. Черрі бачила, що вона розмовляє з подругою, з якою вийшла, а потім, після кількох хвилин, вони обнялися й пішли до різних авто. Маріанна сіла до новенького сріблястого «BMW». Черрі зачекала, доки вона від’їде, а потім обережно, нерішуче поїхала слідом.

Маріанна прямувала назад у місто по А3, і Черрі завжди стежила за тим, щоб триматися за два авто після неї. Вони перетнули річку по мосту Беттерсі й попрямували на північ, до Кенсінгтона. На дорогах побільшало транспорту, водії ставали все роздратованішими залежно від того, як глибоко вони заїжджали в місто, і Черрі двічі ледь не загубила її. Коли вони досягли Суїс-котеджу, Маріанна розвернулася до Гампстеда, туди, де були житлові вулиці. «Ауді» та «Рендж Ровери» з тихим аристократизмом тулилися одне до одного. Потім «BMW» скинуло швидкість і зупинилося перед потрійною терасою у вікторіанському стилі. Черрі трималася позаду й спостерігала за тим, як Маріанна замкнула авто, піднялася на ґанок і зайшла до будинку. Черрі якийсь час почекала, розмірковуючи над тим, що робити далі, однак не було більше на що дивитися. Дівчина вже почала від’їжджати, аж раптом з іншого боку до неї під’їхало ще одне авто. Стривожена, вона квапливо здала назад і знову припаркувалася біля бордюру. Інший водій втиснувся в простір лише трохи далі вулицею, відстебнув пасок безпеки й вийшов з авто. Опустивши голову, Черрі спостерігала за тим, як до будинку Маріанни пройшов Говард. Говард! Вона думала, що він зараз подзвонить у двері, однак коли побачила, що він витягнув власні ключі й зайшов усередину, широко розплющила очі від здивування. Черрі витріщилася на зачинені двері, схвильована, а потім злегка хихикнула. То он у чому справа. Судячи з їхніх фото, вони вже давно разом. Черрі згадала жінку, котру щойно бачила. Брюнетка, на відміну від блондинки Лаури, здоровішої, рум’янішої, і їй стало цікаво, як воно — знати, що коханка твого чоловіка не така красива, як ти. Це, напевно, сильніше за удар. Черрі завела авто й поїхала звідти.

45

Настав час вибачень. Час схилити голову й визнати, що вона помилялася. Лаура була надто грубою, надто швидко зробила висновки, тепер вона це визнавала, і від того, як обурливо вона поводилася, їй було важко на серці. З якимось тремтінням Лаура чекала біля вхідних дверей і, роззирнувшись навколо, помітила, як рано починало сутеніти. Було хмарно, і, здавалося, усе навколо накрила сталева сірість. Через кілька секунд їй відчинили.

— Вибач, — занепокоєно промовила Лаура ще до того, як її охопили будь-які сумніви, бо, здавалося, зараз вона була надто вразливою й не була впевнена, що зможе тримати себе в руках. — Я відреагувала надто емоційно, і мені не слід було говорити з тобою в такому тоні.

Якийсь час Ізабелла розмірковувала над її словами, а потім ширше прочинила двері й жестом показала Лаурі, що вона може зайти.

Полегшення виявилося таким приємним, що вона майже розплакалася, однак це було б смішно, тож, щоб опанувати себе, Лаура прикусила зсередини щоку. Тепер надто часто на очі їй наверталися сльози.

— Вип’єш чогось? — сказала Ізабелла, провівши її до кімнати, де Лаура була на вечірці лише кілька днів тому.

— Так, будь ласка, — і вона мовчи спостерігала за тим, як Ізабелла змішує два джини з тоніком. — Це була мила вечірка, — тихо почала вона.

— Гадаю, що ми обидві знаємо, що це неправда, — сказала Іззі, подаючи Лаурі келих. — Для тебе точно.

Лаурі стало соромно.

— Вибач. Але ж я наполегливо просила тебе не знайомити мене з ним.

— Я й не знайомила, так збіглося, що він прийшов на ту ж вечірку, що й ти. Вони з Річардом виконують спільне завдання, і Річард хотів розширити співпрацю соціально. Він був його гостем.