— Готова? — сказав Даніель, з’являючись у кухні з піджаком у руках.

Черрі кивнула.

Вони пішли до кав’ярні за кілька вулиць від будинку Даніеля. Так було найкраще, оскільки Лаура скоро з’ясує, що їй не призначали зустрічі в баштах ITV, а Черрі не хотіла випадково з нею зіштовхнутися.

Даніель сів і слухав, як Черрі розповідала йому про все, що сталося. Звісно ж, невпевнено, бо подібне було нелегко чути, і вона не хотіла завдати йому більшого болю, ніж мусила. Вона намагалася зробити все швидко. Намагалася бути обережною, однак повинна була пройти довгий шлях.

Якийсь час він не говорив ані слова, а потім обхопив обличчя долонями. Коли він підвів очі, то був просто збентежений.

— Чому ти не захотіла прийти на похорон?

Їй варто було особливо попрацювати над натяками, щоб викрити брехню.

— Я хотіла. Вона сказала, що він уже відбувся, коли я була у від’їзді. І що могили теж не було, бо твій прах забрали до Франції.

Він напружився, і вона подумала, що, напевно, важко чути про те, що твоя власна мати обговорювала твій похорон. Він підняв чайну ложечку й повільно почав помішувати каву без цукру, не піднімаючи на Черрі очей.

— Мені шкода, що тобі довелося пройти через таке.

Вона кивнула.

— Мені знадобилося багато часу… Що ж, я так і не змирилася. Саме тому ходила до її офісу вчора. Я просто відчайдушно прагнула поговорити з нею, почути про те, що сталося після того, як ти… ти знаєш…

— Ти ходила до неї в офіс?

— Вона не говорила? — здивовано глянула на нього Черрі. — Що ж, я про це не подумала.

На якусь мить запала тиша.

— З тобою все гаразд?

— Чому ти прийшла до нас?

Вона помітила, що Даніель іще не відкрився їй.

— Я прийшла, щоб віддати їй оце.

Черрі полізла в сумочку й витягла конверт. Усередині були якісь фотографії.

— Це з нашої поїздки. Сплавляння на плоту. Мені здалося, що вона хотіла б побачити твої останні фото…

Він узяв їх у руки. На знімках були вони з Черрі, обоє сміялися, кричали, коли їх несло течією вниз. Черрі відкопала фотографії минулого вечора у своїх коробках, складених у шафі. Їх зняв професійний фотограф, і вона отримала їх у центрі десь через місяць після нещасного випадку собі на згадку.

Несподівано її почали гризти докори сумління.

— Сподіваюся, вони не надто засмутили тебе, — швидко сказала вона. — Через нещасний випадок…

— Ні. — Він глянув на неї. — Це було чудово.

Вона йому ледь помітно всміхнулася.

— То… Коли ти прокинувся?

— У березні. Через кілька днів після того, як вона подзвонила тобі. Коли я зміцнів, ми переїхали до Франції. Кращі умови для відновлення. Тепліше.

— Ти й справді гарно виглядаєш.

Він кивнув, приймаючи комплімент.

— Я можу запитати… Що вона сказала про мене? Про те, чому я перестала приходити до лікарні?

— Вона не надто вдавалася в деталі. Просто виставила все так, наче ти зникла вже давно.

Черрі скривилася.

— Я знала, що ми завжди не ладнали… але не думала, що все так погано.

На його обличчі застиг кам’яний вираз.

Якусь мить вона розгублено сиділа, він це помітив і, здавалося, розізлився.

Він злегка зосереджено усміхнувся їй.

— Ти й досі навчаєшся?

— Я повернувся до лікарні. Мені дали інше місце.

— Це чудово.

— Ага. А ти? Я помітив, що ти пішла з агентства…

— Та робота була не для мене.

Здавалося, він був здивований.

— Ні?

— Ні, робота там трохи… я не могла повністю зосередитися. — Вона трусонула головою, не бажаючи говорити більше.

— Зачекай-но, це через… мене? Через те, що тобі сказали?

У цьому була й частка правди, подумала Черрі, і це ще одне, у чому Лаура була винною. Вона нерішуче йому всміхнулася.

Даніель роздратовано видихнув, і Черрі була впевнена, що Даніель прикусив язика, коли мова зайшла про його матір.

— Думаю, що трохи тобі винен.

Вона всміхнулася.

— Я просто щаслива від того, що ти й досі тут.

— Напевно, це був неабиякий сюрприз, коли я відчинив двері.

— Ага.

Вони обоє згадали, як вона знепритомніла.

— Що в тебе ще нового? — запитав він.

— Небагато. Зараз я живу з мамою.

— Переказуй мої вітання. Хоча спочатку поясни, що я живий.

— Перекажу. А ти як?

— Просто працюю не покладаючи рук, відпрацьовую години.

Вони дивилися одне на одного.

Серце Черрі шалено билося в грудях, і вона заговорила першою:

— Зустрів когось?

— Ні. — Він зробив паузу. — А ти?

У його голосі Черрі почула надію. Вона всміхнулася й заперечно похитала головою.

38

Почався присвячений навчанню ранок. Даніель і досі дякував провидінню за те, що його пам’ять не постраждала внаслідок нещасного випадку й він зберіг п’ять років навчання в медичному університеті. Коли він спустився вниз, на нього чекала записка: «Потрібно поговорити. Буду вдома сьогодні вдень, ти вільний? Мама. х». Поверх тостів він зазирав у свої книги й навіть не помітив, як минув час, аж доки не подзвонили у двері. Він згадав, як же його дратувало, коли його відволікали, і підвівся, вважаючи, що то, мабуть, лише листоноша.

Спочатку, коли він побачив Черрі, яка стояла біля дверей у неймовірній синій сукні, яку він пам’ятав із їхньої поїздки до Франції, щось у його грудях стрепенулося. Однак він швидко нагадав собі, що це вона його кинула. Потім Черрі скрикнула й знепритомніла, що для нього виявилося неприємним і роздратувало, хоча й змусило виявити вихованість.

Те, що він почув, спочатку не мало сенсу. Він не розумів. Намагався знайти раціональне пояснення, однак усе зводилося до того, що його мати просто збрехала. Вона вигадала історію про те, що він помер. Поступово це розуміння просочилося в його мозок і засіло там, відмовляючись зникати. Гірше того: він усвідомив, що вона не лише вигадала цю жахливу історію, а й продовжувала брехати ще довго після його одужання. Вона сиділа біля його лікарняного ліжка, аж доки він поступово не набрався сил, щоб підвестися, тягала його по садах, потім проводила цілі дні, підбадьорюючи його впродовж фізіотерапії. Було чимало часу, щоб заговорити про це. І весь час він боровся, щоб впоратися з усім, що на нього звалилося, не лише з травмами, а й із різким болем від розриву. Звісно ж, він упорався, але не раз повертався до ліжка з відчуттям такої неймовірної втрати, що доводилося докладати значних зусиль, щоб не зламатися.

Як вона могла так учинити? Чому? Він знав, що їй не подобалася Черрі, але це було… гидко. Він намагався здмухнути біль, який сам собою поселився в грудях. Якась частина його жадала пояснень, проте він не так сильно довіряв собі, щоб поговорити з матір’ю зараз. Він не хотів чути того, що вона скаже, її виплутування чи жалюгідних виправдань, які, імовірно, він не сприйме. З тієї ж причини він також не дзвонив татові. Даніель не хотів звинувачувати матір, бо знав, що стосунки між його батьками й без того були не найкращими і батько вважав би її негідницею. Він не впорався б з усім цим.

На те, щоб зібрати речі, знадобилося не так багато часу. Він оглянув кімнату й зрозумів, що це вже йде востаннє. Потім спустився сходами вниз. Коли він прочитав записку від матері того ранку, то не надав їй великого значення й був би вдома, щасливий з’ясувати, чим міг допомогти. Однак тепер він бачив між рядків стриману терміновість: Лаура хотіла поговорити з ним до того, як це зробить Черрі, що й не дивно. Якби Черрі не спала на думку випадкова, співчутлива ідея принести фотографії, то так і було б. Йому стало цікаво, чи відреагував би він по-іншому, якби мати розповіла йому про все. Даніель намагався уявити, як би вона це сказала: «Я зробила вигляд, що ти помер. Вигадала похорон», — і ці слова прозвучали так само безглуздо й водночас так безсердечно, що аж перехоплювало подих. Це нагадало йому те, про що писали в жовтій пресі, — матерів, котрі вдавали, ніби в їхніх дітей рак, щоб отримати вагому грошову допомогу. Даніель перевернув записку, написав кілька слів на звороті, а потім знову поклав її на стіл. Після цього закинув на плечі рюкзак і пішов із будинку, зачинивши за собою двері. Коли він ішов вулицею, то думав, що в цьому викритті було й дещо хороше: він знову побачить Черрі.