— Я… Вибач. Мене просто так поглинуло власне… горе.

— Що ж, припускаю, ти влаштувала гарний похорон. Ні, зачекай, ти ж зробила це, коли я була у відпустці. Не могла дочекатися. До речі, коли він помер? Знаєш, я справді воліла б знати, де його поховали, хоча б для того, щоб мати змогу попрощатися.

Її запитання змусили Лауру занервуватися, однак Черрі, здавалося, і не чекала на відповіді. Вона спостерігала за нею, і Лаура зраділа, що вже обдумала деякі з них.

— Боюся, це була кремація. І ми забрали його прах до Франції. Він завжди любив цю країну.

Черрі пильно глянула на Лауру, і жінка відвернулася.

— Вибач, Черрі, але мені й справді потрібно починати зустріч…

— Лише одне.

Лаура починала відчувати нетерпіння. «Що ж, нехай, вона, очевидно, пригнічена, але хіба цього разу їй варто через це непокоїтися?»

— Що ще?

— Коли б Даніель не помер, ти була б щаслива, якби ми були разом?

Лаура підвелася, намагаючись пом’якшити роздратовану посмішку.

— Що за запитання?

— Нехай. Бо мені чомусь завжди здавалося, що ти обов’язково щось утнеш, щоб нас посварити. Гарно знати, що я була членом родини. Навіть якщо ти й не запросила мене на похорон.

Черрі встала.

— Дякую, Лауро. Ти мені дуже допомогла. Мені просто потрібно було якесь логічне завершення, адже все трапилося так раптово й у мене не було нічого, що я могла б побачити чи відвідати, і вся ця історія видавалася якоюсь нереальною, розумієш?

Лауру вже починало нудити, і вона кивнула.

— Бачу, що ти зайнята, тож піду. — Черрі простягнула руку, і після короткого вагання Лаура потиснула її.

Після цього Черрі розвернулася й вийшла з кімнати. Хитнувшись, Лаура схопилася за край столу, впустивши шарфик на підлогу. Вона зачекала хвилину-дві, щоб дати Черрі час вийти з будівлі, а потім повернулася до столу Віллоу. Сценариста ще не було.

— Коли приїде сценарист о десятій, проведи її до кімнати для зустрічей, я повернуся за дві хвилини.

Віллоу кивнула, вражена виразом обличчя свого боса, і вирішила, що не час розповідати, що попередня гостя спершу зайшла до її кабінету, доки їй не сказали, що то була не кімната для зустрічей. Віллоу впіймала її, коли та порпалася в паперах на столі Лаури.

«О, яка ж я дурна», — промовила вона, а потім пройшла за Віллоу до великої кімнати поруч.

Лаура швидко збігла сходами донизу. Вона виграла цей бій, однак іще й досі тремтіла. Їй потрібна була чашка міцної кави, а якраз навпроти через вулицю було італійське кафе, де готували подвійне еспресо, яке вона пила там у темні дні Даніелевої хвороби, щоб витримати виснаження. Лаура натиснула кнопку, щоб відчинити двері й вийти на вулицю, а тоді ступила на тротуар. І відразу ж налякано скрикнула. Надворі, схилившись до стіни, стояла Черрі.

Вона усміхалася.

— Що ж, ти заощадила мій час. Я думала, що мені доведеться чекати аж до кінця робочого дня, і я вже непокоїлася, чим себе зайняти.

Лаура витріщилася на неї, не розуміючи, що відбувалося, її розум уже був спантеличений зустріччю з Черрі, тим, що вона прийшла до її офісу.

Черрі нахилилася вперед.

— Я знаю, що він живий, — прошепотіла вона.

Лаура затинаючись промовила:

— Про що ти?

— Та що ти за мати, якщо збрехала про смерть власного сина?

Лаура відчула, як їй до обличчя прихлинула кров. Ненависть до самої себе повернулася.

Голос Черрі став різким:

— Ти намагалася забрати в мене все. Тепер я збираюся зробити те саме з тобою.

Лаура була вражена. Черрі якусь мить дивилася їй у вічі, її очі були холодні, невблаганні. А потім, переконавшись, що її послання зрозуміли, вона розвернулася й пішла геть.

Заціпенівши, Лаура спостерігала за тим, як та йде. Жінка намагалася відкинути це як дитячі пустощі, як дурний розіграш. Проте було щось таке в голосі Черрі, що її дуже налякало. І як вона не намагалася, але не могла позбутися цього страху. Вона чекала. Чекала й думала, що мало статися.

36

Черрі знала, що якби Лаура хоч трохи щедріше поділилася з нею інформацією, розповіла тоді про те, що прах Даніеля забрали до Франції, або подзвонила ще раз — перевірити, чи з нею все гаразд, і дозволила б їй запитати, коли ж саме він помер, то вона б ніколи не зателефонувала до лікарні. Звісно ж, не до нової, про яку дівчина навіть не знала. Ні, до Челсі та Вестмінстера, де в нього сталася та фатальна зупинка серця. Дзвінок Лаури стурбував її прогалинами, і їй потрібна була ця інформація, щоб жити далі, тому вона подзвонила в реєстратуру, однак, як і підозрювала, вони відмовилися надати інформацію, оскільки вона не належала до «найближчих родичів». Далі були сльози відчаю, потім скарги на те, що вона не знала, коли він помер, тому що була так травмована всіма цими візитами, тим, що він був у комі так довго, що й сама захворіла, тож лише з пліток дізналася про те, що сталося. «Невже він і справді помер?» — театрально заволала вона, а потім попросила відкрити їй доступ до програми підтримки тих, хто пережив важку втрату, а вона знала, що відмовити їй у цьому не могли. А ще вона розуміла: щойно її з’єднають, вона отримає ту інформацію, якої так потребувала, адже не могли ж вони полегшити важку втрату, не знаючи, коли це сталося і де. Замість цього вона була вражена почути, що він не помер (а отже, програма допомоги тим, хто пережив важку втрату, була для неї недоступна), однак вони не сказали більше нічого.

Спочатку вона була така приголомшена, що це просто не вкладалося їй у голові. Черрі була переконана, що вони припустилися помилки, якоїсь дурної, жахливої лікарняної помилки, і на якусь мить замислилася, чи змогла б позиватися до них і якою могла б бути сума компенсації за моральну шкоду. Потім вона почала думати про можливість того, що це була правда. Це було надто важливо, щоб не звертати уваги, тому вона пішла до лікарні й чекала знадвору на одну з прибиральниць, котру впізнала після численних чергувань впродовж перших тижнів, адже саме з нею вона розмовляла в особливо самотні дні. Спочатку жінка відмовила їй, однак Черрі зашелестіла п’ятьма десятифунтовими купюрами, це допомогло й вона розповіла, що Даніеля перевели до приватної лікарні, у Веллінгтон, на північному заході Лондона, іще наприкінці лютого. Прибиральниця не сказала більше нічого, однак Черрі вистачило й цього. Коли вона зателефонувала у Веллінгтон, їй сказали, що не можуть надати будь-яку інформацію, адже його виписали 26 травня. Якщо людина померла, то її не виписують.

Почало з’являтися холодне усвідомлення. Черрі згадала раптовий похорон, те, що на ньому були присутні лише члени родини. Усе було дуже зручно для того, щоб підчистити всі згадки про Даніеля ще до її повернення. Спочатку їй сяйнула думка, така безсердечна, неймовірна, що їй здалося: вона таки помилилася. Ніхто не ненавидів її так сильно, невпевнено подумала вона, однак не змогла поховати почуття образи, що можливо, лише можливо, так і було. Між образою вона змусила себе поглянути у вічі ймовірному вигаданому сценарію, який ввів її в оману. Єдиний спосіб дізнатися все напевно — зустрітися з Лаурою, тож вона пішла до її офісу. Останнє підтвердження Черрі отримала, спостерігаючи за виразом обличчя Лаури того ранку.

Подумати тільки, якби вона була трохи добрішою, трохи людянішою, то Черрі пішла б ні з чим.

Лаура забрала в неї все, над чим вона так важко працювала, що плекала й чого прагнула, весь її raison d’etre[22]. Одним жорстоким нелюдським ударом. Невже весь цей час Лаура просто глузувала з неї? Згадуючи про бідолашну дівчинку з Кройдона, котра намагалася стрибнути вище за себе? Подумати тільки, а вона ж так намагалася подружитися з нею! «Та як вона посміла, — закипала Черрі, — як посміла думати, що через те, що має гроші, вона краща, що може керувати життями інших людей?!» Невже її знову принизили? Черрі знадобилася вся її витримка, щоб того ранку, коли вона побачила Лауру, не налетіти на неї, адже тоді все було б марно. Черрі хотілося змусити її відчувати точнісінько те, що відчувала вона сама: ту несправедливість та безпорадність, коли хтось просто приходить й забирає те, що тобі небайдуже, і змішує тебе з брудом своїми підборами, коли йде геть. Ні, Лауру потрібно було провчити.