— О, мені подобається. Подивись-но, мамусю, тут така мила маленька духовка. Я можу навчитися готувати!

Черрі здригнулася: вона ненавиділа, коли дорослі жінки називали своїх батьків мамусями та татусями. А мила маленька духовка була однією з найдорожчих серед «La Cornue». Мамуся поблажливо всміхнулася, розважена, і Черрі зрозуміла, що ця дівчина була з тих, хто весело скаржився на спалену яєчню за кожної спроби щось приготувати, заявляючи, що це так важко, замість докласти хоч трохи старання.

— Я можу її отримати, можу, будь ласочка?

— Якщо запросиш нас із татом на вечерю першими.

Дівчина в захваті закричала.

Черрі майже нудило. Вона безсоромно глянула на годинник. Дякувати Богу, за десять хвилин вона зможе піти додому.

— Ми можемо оглянути її зараз?

Говорила мати, і вона помітила її сумніви.

— Боюся, що це неможливо.

Брехня прозвучала непереконливо, і жінка фиркнула:

— Чому ні?

«Тому що я хочу піти додому, і думка про те, щоб витратити хоч хвилину особистого часу, аби провести тебе та твою розпанькану донечку до квартири, яка мені завжди лише снитиметься, змушує мене перекинути цього стола», — ось що їй хотілося сказати. Однак замість цього Черрі опанувала себе:

— Нам потрібно попереджати власників за двадцять чотири години перед оглядом.

— Але я думала, що там ніхто не живе.

Черрі повернулася до дівчини. Так, щоб та її справді почула.

— Та проте нам усе одно потрібно поставити власників до відома.

Вираз незадоволення на обличчі дівчини подарував Черрі хвилю насолоди, сили. Вона відчула потребу зруйнувати це самопризначене, подароване Богом право й забрати щось, дати їй зрозуміти, як воно, коли не отримуєш бажаного.

— Хіба ми не можемо зателефонувати їм просто зараз?

Черрі напружилася. Їй не подобалося, коли з нею говорили в такому тоні. «Тобі потрібна ця робота», — швидко сказала вона собі, розпливаючись в усмішці. Вона не бачила, що із задньої частини офісу до неї підходить Нейл, а Емілі йшла відразу за ним.

Спочатку він люб’язно звернувся до клієнтів:

— Перепрошую за втручання, але Емілі потурбується про те, щоб показати вам квартиру. Черрі, ти не проти просто відсортувати дещо для мене тут, в офісі?

Вона пильно глянула на нього, вражена, але рукою він указував напрямок, і їй не залишалося нічого іншого, окрім як встати. Коли Емілі сковзнула в її тепле крісло, світловолоса дівчина глузливо глянула на Черрі. Вона відчула, як атмосфера змінилася до улесливої, поступливої й пішла за Нейлом до віддаленої кімнати.

— Сядь, — сказав Нейл.

— Що то було? — запитала Черрі, намагаючись відновити власну гідність, однак усе одно сіла.

— Я хочу зробити це швидко, — сказав він. — Думаю, так буде краще.

Усередині Черрі все перевернулося: у неї неприємності?

— Твої останні коментарі про клієнтів, які зараз тут. Це просто неприпустимо.

— Та дівчина, он там, вона була трохи різкою, — заперечила Черрі, — навіть грубою зі мною. Вимогливою. Але я нічого їй не сказала.

— Не їй. Насправді нікому конкретно. Чи, можливо, усім. — Він нахилився до столу, на якому світився екран комп’ютера. — «І знову мій день сповнений самозакоханими, багатими ідіотами-іноземцями, які, здається, наполегливо скуповують цілий Лондон. У мене достатньо таких, котрі викидають мільйони й забирають усі наші будинки», — Нейл припинив читати й глянув на неї. — Ти навіть згадала назву агентства.

Черрі нажахано витріщилася на нього, нахилилася вперед, щоб глянути на екран, і зрозуміла, що він читав її твіт… її твіт.

— Але це була не я. Я цього не писала! — випалила вона.

Якусь мить він обмірковував її відповідь.

— Це твоя сторінка…

— Хтось зламав мене. Таке трапляється постійно, про це часто пишуть у газетах…

— Це принесло надзвичайні збитки.

— Маячня! Господи, та як ти взагалі міг подумати, що я таке написала?!

— Я мав на увазі агентство. Ми вже втратили контракт. Китайський бізнесмен відмовився від будинку, який збирався обміняти наприкінці тижня. Знайшов деінде. У когось іншого. Це коштувало нам понад тридцять п’ять тисяч комісійних. І я щойно мав півгодинну телефонну розмову з клієнткою, намагаючись переконати її не відкликати від нас свої дві квартири.

У Черрі обірвалося серце.

У ній наростав страх, і вона мусила якось із ним упоратися.

— Але, Нейле, будь ласка, то була не я. Ти не можеш звинувачувати мене в тому, чого я не робила.

— Вибач, Черрі, але не думаю, що це можна якось виправити…

— Ні…

— І справа не тільки в цьому: я відчуваю зміну в загальному ставленні.

— Помер мій хлопець! А тепер ти звільняєш мене. Я подам на тебе до суду.

— Або можеш піти тихо, і ми виплатимо тобі зарплатню за два місяці.

Це були копійки. Навіть пропонувати таке образливо. Вона вибухнула гнівом:

— Шість. І рекомендації.

— Три. І це моя остання пропозиція. Клієнтам потрібно знати, що їм тут раді, що вони можуть із нами працювати. І вибач, але, зважаючи на обставини, про рекомендації не може бути й мови. Думаю, для нас усіх буде краще, якщо ти збереш свої речі й підеш додому вже зараз.

Черрі демонстративно йшла вулицею крізь натовп, не переймаючись тим, що врізалася в людей. На неї кілька разів скоса подивилися, але не могли штовхнути. Хто зробив це з нею? Це якийсь жарт? Чи могли це бути Емілі чи Ебіґейл? Потім підступили сльози. Вона швидко ковтнула, щоб заштовхати їх назад. Груди стискав сильний біль. Без рекомендацій у неї мало шансів знайти іншу роботу. А без роботи не буде й грошей, щоб платити за квартиру. Вона поверталася в Кройдон.

33

Як і зазвичай, Черрі прокинулася о шостій ранку. Без будильника, просто за звичкою, котра тепер була марна, бо їй не потрібно було вставати. Вона лежала в ліжку й думала. Хто це зробив? Більше нічого не писали. Вона видалила сторінку, але шкода вже була завдана. І вона залишатиметься в ліжку, не промовляючи ні слова, аж до сьомої, щоб не зіткнутися з матір’ю. Крізь тонкі стіни спальні дівчина чула, як Венді увімкнула душ, гуділа феном, дзвеніла чайною ложечкою по блюдцю, а потім нарешті глухий звук вхідних дверей. Навіть тоді Черрі вставала не відразу. Вона хотіла переконатися, що її мама не повернеться, забувши щось, і в неї було достатньо часу, щоб сісти на автобус, яким Венді добиралася до величезного супермаркету за три милі звідси. Десь о сьомій двадцять Черрі вибралася з ліжка. Це було одномісне ліжко, присунуте до стіни в маленькій другій спальні. З тими ж ковдрами, якими вона користувалася, коли жила тут іще школяркою: рожевими, квітчастими. Уся кімната була такою ж: бежева шафа із затіненими білими дверцятами, куплена в «Ікеї», — тепер такі продавалися тисячами, і від них відмовлялися на Ebay навіть попри привабливу вартість у 99 пенсів, — масова репродукція зображення Нью-Йорка на стіні, — імовірно, теж звідти, — та кілька «дизайнерських» шкатулок, затягнених шовком. Черрі відчувала такий же задушливий відчай, як і тоді, коли жила тут раніше. Після звільнення їй довелося виїхати зі своєї квартири. Вона спакувала речі в коробки, а потім заштовхала їх під ліжко та на дно шафи, тут, на останньому острівці своєї приватності. Більшу частину одягу вона навіть не розпакувала. У цьому не було жодної потреби.

Венді знала свою дочку занадто добре, щоб, коли Черрі подзвонила й, затинаючись, запитала, чи може тимчасово пожити в неї, не ставити забагато запитань. «Тут завжди знайдеться місце для тебе, люба», — приязно сказала вона, однак для Черрі ці щирі слова здалися пасткою, з якої вона ніколи не зможе втекти. Вона повідомила Венді щось розпливчасте про скорочення, і мати лише поспівчувала: «Не пощастило». А ще їй було надзвичайно шкода, що лише за кілька місяців її донька втратила і хлопця, і роботу й тепер це стало для неї важким випробуванням.