— Це було сто років тому. Ти не говорила.

— Я не думала, що це важливо, була надто поглинута Даніелем, ти ж знаєш, ми чекали на найгірше.

— І вона не знає, що він отямився?

— Ні, знає. Саме тому я їй і дзвонила, — це була ще одна брехня, тепер четверта. Одна породжує іншу.

— Він знає?

— Я не говорила, а він не запитував. Але думаю, він міг здогадатися, — Лаура замовкла. — Гадаю, нам потрібно захистити його. Якщо він щось скаже, думаю, буде значно краще, аби він думав, що Черрі пішла кілька місяців тому.

Якийсь час Говард мовчав, злий від того, що його син і досі мусив проходити через це, а потім кивнув.

Якусь мить Лаура не могла повірити, що все буде так легко. Потім вона стиха з полегшенням зітхнула й заштовхала цю проблему подалі.

Через два місяці після того, як Даніель опритомнів, він закінчив заняття з фізіотерапії, сів назад до свого крісла й, виснажений, відкинувся на спинку. Йому було боляче, Лаура бачила це в очах сина і вже збиралася сказати, як гарно він попрацював, коли він заговорив першим:

— Де Черрі?

У горлі їй з’явився товстий шар свинцю. Це був її шанс, мить, коли вона могла все розставити на свої місця. Вона могла просто сказати щось про те, що Черрі дала йому простір для одужання, але до смерті хотіла його побачити. Вона могла сказати Черрі… Що? Що поквапилася? Збожеволіла від того, що її синові залишалося жити день чи два?

У її житті тільки-но з’явилася нова радість, нова мета, відколи Даніель повернувся до неї. Це було схоже, наче хтось чи щось вирішили останньої миті не забирати її єдину дитину, незважаючи на те, що вона не дотримала обіцянки. Тому що вона не впоралася. Лаура сказала, що захищатиме його, ніколи не допустить, щоб із ним щось трапилося, а він, своєю чергою, буде в безпеці. Жодної легковажності, як із Роуз, жодних неправильно розцінених тривожних дзвіночків. Така була угода. І вона не змогла дотриматися своєї частини. Вона запросила в родину Черрі. Так, Даніель зустрічався з нею, але вона заохочувала це, навіть не замислюючись про те, ким була ця дівчина. Лаура запросила її у Францію. Господи, на якомусь етапі вона навіть дивилася на неї як на прийомну дочку. Лаура здригнулася. Вона так фатально провалилася, і їй усе одно дали ще один шанс. Що ж вона була б за мати, якби просто дозволила Черрі знову повернутися в ритмі вальсу? Несподівано вона випросталася. Та чи вона збожеволіла? Скільки ще попереджень їй потрібно?

— Якийсь час вона не приходила тебе провідати, — співчутливо сказала вона, пригнічена.

Це не було брехнею, але водночас це й не була вся правда. Вираз його обличчя сказав їй усе: Даніель зрозумів, що Черрі покинула його, коли він був у комі.

Якийсь час він просто дивився у вікно, і Лаура відвернулася, бо почувалася паскудно. Раптом у неї з’явилося нестерпне бажання розповісти йому правду. Але секунди минали, а вона так нічого й не говорила.

Даніелю ставало все краще, і він більше не згадував про Черрі. Однак Лаура все одно непокоїлася. А раптом він спробує зв’язатися з нею? Якось у лікарняних садах, де вони повільно гуляли, бо м’язи його ніг усе ще були надто слабкими, вона невпевнено торкнулася цього. Вони заговорили про його давніх шкільних друзів, які приходили до нього в минулі вихідні, і їй здалося, що настав слушний час.

— Ти збираєшся зв’язатися з Черрі?

— Ні.

На цьому тему було вичерпано. Хоча їй і стало легше від того, що, схоже, усе лишилося позаду, та якась частина її розуміла, що достатньо лише одного дзвінка, щоб розкрити її обман.

Його телефон був у коробці нагорі, у шафі. Тієї ночі Лаура, повернувшись додому, збиралася видалити номер Черрі, просто щоб бути впевненою в тому, що вона зникла з їхніх життів назавжди, однак потім зрозуміла, що виглядатиме трохи дивно, коли зникне лише її номер. Тож вона винесла телефон на внутрішній дворик і розтрощила, а потім витягла SIM-карту й розламала її теж. Лаура втупилася поглядом в уламки, квапливо зібрала їх і зав’язала в пластиковий пакет. Вона сховала їх під сподом у смітнику, рада від того, що сміттяр мав прийти вже завтра. Ця ситуація помітно непокоїла Лауру, і втішало її лише те, що скоро все закінчиться. Усі ниточки були обрізані. Ніхто не знав нічийого номера напам’ять. Усі так покладалися на свої телефони: вони говорили своїм власникам, куди йти, коли має початися дощ, і зберігали їхні контакти, тож більшість людей не знали навіть номер власної матері. Без сумніву, Даніель був такий самий і записав номер Черрі лише до свого телефону, а може, вона й узагалі сама подзвонила йому, а він потім лише зберіг її номер і більше ніколи не набирав його вручну. Телефон робив усе за нього. Лаура купила йому новий телефон, сказавши, що старий загубився під час переїзду з однієї лікарні до іншої. У нього був новий номер просто на той випадок, якщо Черрі могла випадково подзвонити йому.

Однак залишалося ще дещо. Щось, що скручувало нутрощі від хвилювання. Черрі й досі працювала в десяти хвилинах пішки від їхнього будинку. Якщо Даніель проходитиме повз її офіс… Що ж, навіть думати про це нестерпно. Це мучило її, не давало заснути вночі, і вона не знала, що їй робити. Однак лікарі підкинули гарну ідею. Це було лише тимчасово, але дало б їй час подумати. Вони сказали, що Даніель скоро зможе повернутися додому, але все одно ще не один тиждень йому потрібна фізіотерапія: багато плавати, ходити, відновлювати сили. Вона точно знала, що робити: вони поїдуть у Францію, до тепла. Даніель погодився без жодних заперечень, і Лаурі стало легше на душі. Вона забронювала квитки на день його виписки.

30

Даніель досягнув краю басейну й зник. Його обличчя опинилося під водою за секунду до того, як він знову вдихнув повітря, цього разу торкнувшись бортика. Ігноруючи біль, він розвернувся, щоб зробити ще одне коло. Одяг і досі був йому завеликий, проте він нізащо не погоджувався купити повний комплект нового. Сама лише думка про те, що йому доведеться ходити по магазинах, висотувала з нього енергію, а цього в нього зараз і так було замало. Ні, він мусив набрати вагу й натренувати м’язи, і тоді джинси не спадали б із нього, як зараз, навіть якщо він підперізувався паском.

До того часу, як Даніель досяг своєї мети, хлопець був такий утомлений, що просто поклав голову на руки, зачепившись за край басейну. Як і завжди, коли він не завантажував себе вправами, його мозок працював на повну. Він усе ще намагався осягнути межі того, як багато в його житті змінилося. Він вийшов із коми, не впізнаючи місця, де перебував, а насправді й свого тіла теж. Останнє, що він пам’ятав, іще до нещасного випадку, — це сплавляння на плоту та стрімку течію. Його робота, дівчина, — усе, що він любив, зникло. День за днем життя минало в темпі пенсіонера, але навіть якщо він і хотів пришвидшити все, то фізично не зміг би цього витримати. Його засмучувало те, що він опинився в пастці власного тіла.

Даніель зітхнув і виліз із басейну, накинувши на плечі рушник. Сяяло сонце, і червень на Cote d’Azur[20] був неймовірним, тож уже скоро він знову скинув його, насолоджуючись теплом. На якусь мить він присів на тиковий стіл і глянув униз на Сен-Тропе з відстані — його червонувато-коричневі дахи палали під сонячним промінням. Усе селище, здавалося, злилося із морем, і його це одночасно й зачаровувало, й утішало. Даніель іще не спускався вниз, хоча вони вже й провели тиждень у Гасені. Не те, щоб він був сентиментальним, але ця подорож була для нього важкою. Це місце нагадувало йому останнє літо… і Черрі. Він жив у тій самій кімнаті, де вони спали разом. А в Сен-Тропе все ще більше нагадувало б про неї. Він знав: найважче йому змиритися з тим, що його кинули, коли він не міг цього усвідомити. І, можна сказати, був відсутній. Його останні спогади про Черрі були надзвичайно щасливі, тому здавалося, наче величезний шматок його життя зник; власне, так і було. Його розривало від бажання подзвонити їй, так, наче все це було великим непорозумінням, але він нагадував собі, що це вона поставила на ньому хрест. А він відмовлявся вірити, що вона така. Їхні стосунки, хоча й недовгі, здавалися міцними. Складалося враження, що вони були тривалими й мали майбутнє. Він часто замислювався над тим, що зробив би, якби все сталося навпаки, якби це з Черрі стався нещасний випадок, і Даніелю подобалося думати, що він залишався б із нею значно довше. Тож що змусило її піти? Так, він був у комі, але його мама сказала, що Черрі зникла ще до Різдва, на початку листопада, якщо точніше, тож він був у лікарні лише кілька місяців. Йому було цікаво, як вона прийняла таке рішення, чи було воно легким, чи хотіла вона просто зіскочити з гачка? А ще було те, чого вона не знала. Що він опритомнів. Але він не міг подзвонити їй, щоб розповісти, бо, якби вона повернулася, він ніколи не був би впевнений: вона й справді цього хотіла чи просто виконувала якийсь обов’язок. Хай там як, а він усе одно не зміг би їй подзвонити, бо його телефон загубився десь під час переїзду з шафки в рафтинговому центрі до численних лікарень і він не знав її номера.