29

Лаура не йшла з лікарні, бо боялася, що Даніель помре, коли її не буде поруч. Вона подзвонила місіс Мур, щоб та відклала для неї якийсь чистий одяг, і відіслала за ним таксі. Уночі вона спала поруч із сином на тимчасовому ліжку, яке для неї принесли медсестри. Говард приходив так часто, як тільки міг, хоча за його роботи потрібно було проводити в офісі щонайменше кілька годин щодня. Медсестри стверджували, що часто розуміли, коли пацієнтові «залишалося недовго», і сказали б Лаурі, а вона змогла б подзвонити чоловікові, коли настав би час. За чотири дні вона помітила, що деякі букети зів’яли. Її засмутило те, що вони могли відображати те, що відбувалося в ліжку, і з відразою викинула їх геть. Лаура не хотіла, щоб вони були навіть у кошику для сміття, і винесла їх назовні, щоб десь викинути. Коли вона зачинила за собою двері й почала йти коридором, то дещо почула: відхилення в ритмі пищання, котрий став їй таким же знайомим, як власне серцебиття.

Повз неї пробігла медсестра. «Господи Ісусе, — подумала Лаура, — він помер, помер, коли я вийшла з кімнати». Вона болісно застогнала й побігла назад, відчайдушно кваплячись до ліжка, щоб потримати його за руку, для цього було ще не запізно. За секунду після неї зайшов лікар Бел.

— Місіс Кавендіш, якщо можете, просто відійдіть, — сказав він, і медсестра рішуче взяла її за лікоть і відсунула вбік, поки лікар оглядав Даніеля та прилади.

— Він намагається дихати.

Лаура недовірливо витріщилася на нього.

— Він що?

— Дихає. Сам. — Лікар Бел усміхнувся й глянув на показники. — Три подихи за останню хвилину. Так, так, так.

Вона трусонула головою.

— Я не розумію.

— Він дихає самостійно. Якийсь час. Це гарні новини, — обережно промовив він. — Гадаю, ми залишимо його на апараті штучного дихання, але відрегулюємо так, щоб зменшити обсяг його роботи. Подивимося, чи зможе Даніель більше.

— О Господи.

— За ним будуть ретельно стежити впродовж наступних двадцяти чотирьох годин, щоб ми могли побачити, скільки на себе можуть взяти його легені.

— А потім?

— Спочатку впораймося з наступними кількома годинами, — м’яко сказав лікар Бел.

Лаура була в ейфорії, — кілька хвилин, — а потім знову впала у відчай. Це був жорстокий фокус: медицина гралася з її емоціями та дивним сприйняттям життя перед тим, як забрати його в неї. Вона ні на мить не відходила від ліжка й не зводила очей із сина, пильно вдивляючись у його груди: хотіла на власні очі бачити кожен самостійний подих. Лаура розпитала медсестру, що означав кожен із приладів, під’єднаних до його легень, і жила думкою зафіксувати ще один подих. Тієї ночі вона майже не спала, лежала поруч із ним на тимчасовому ліжку й прокидалася мало не щогодини просто для того, щоб перевірити монітори.

Рано-вранці вони з Говардом нетерпляче чекали на прогноз лікаря Бела.

— Йому значно покращало. Узагалі-то я вважаю, що нам слід від’єднати його від апарата штучного дихання.

Лаура повернулася до Говарда, і вони обмінялися осяйними, схвильованими усмішками, майже не вірячи в те, що відбувалося.

— Я саме збирався прибрати інтубаційну трубку.

Коли лікар витягнув трубку, що сягала аж до легень Даніеля, він несподівано закашляв і розплющив очі.

— О Господи, — промовила Лаура, схопившись долонями за обличчя.

— Даніелю, ти мене чуєш? — запитав лікар Бел, одягаючи на нього кисневу маску. — Ти в безпеці в лікарні. Мене звати лікар Бел, і я тут, щоб попіклуватися про тебе.

Даніель безтямно роззирався навколо, нічого не розуміючи.

— Не панікуй, усе добре. Я збираюся взяти тебе за руку й хочу, щоб ти кліпнув, якщо чуєш мене.

Наступні кілька секунд нічого не відбувалося. Потім він кліпнув, і Лауру охопила радість, забравши всі її сили, і сльози самі собою почали котитися по щоках.

— Ти в лікарні, і твої мама з татом теж тут.

— Я тут, тут, — сказала Лаура, витираючи сльози, підійшла й узяла його за руку. Він глянув на неї, але Лаура не була впевнена в тому, що він її бачить.

— З тобою стався нещасний випадок, але тепер тобі вже краще, — сказав лікар Бел.

Даніель знову заплющив очі, і Лаура запанікувала.

— Що сталося?

— Усе абсолютно нормально. Він поступово приходитиме до тями, і з часом орієнтування відновиться.

— З ним усе добре?

— Ми знатимемо трохи пізніше, можливо, упродовж наступних днів чи тижнів, але це дуже гарний знак.

Його одужання почалося повільно, і спочатку Лаура постійно нагадувала собі, як багато він не міг зробити: знадобилося два тижні лише на те, щоб Даніель зміг просто самостійно сісти в ліжку, його потрібно було годувати, рани на його тілі та губах дуже довго не загоювалися, однак поступово вона помічала, як він маленькими частинками повертається до неї. Усмішка, охрипле слово, мить свідомості — після кожного такого випадку вона була вражена його покращенням.

— Це тому, що він молодий і хоче одужати, — сказав лікар Бел, а Лаура відчула безмежну гордість від того, що Даніель був таким рішучим, і здивовано дивилася на нього, вражена змінами. Лікарі постійно нагадували їй про те, що попереду ще довгий шлях, у нього все ще є певні ушкодження мозку й могла постраждати пам’ять, але Лаура була в такому захваті, що відкидала ці зауваження. Вона так занурилася в одужання сина, що спочатку геть забула про Черрі. Потім, одного вечора, коли готувала на кухні для себе й Говарда, цей спогад налетів на неї, як паротяг: швидкий, гучний, він змітав усе на своєму шляху. Вона сказала їй, що Даніель помер. Це була величезна проблема, але зараз Лаура не бажала розв’язувати її. Усі думки були прикуті до одужання сина, а це потребувало значних зусиль: фізіотерапія, мовна терапія, час, витрачений просто на розмови з ним, заохочення. Лаура не хотіла відволікатися чи ускладнювати все, а Черрі точно була ускладненням. Перед очима в Лаури було видіння, як ця дівчина висмоктувала з її сина нове життя, брехала, гралася з його почуттями, вважаючи Даніеля призом, і її накрила хвиля страху. Хоча він й одужував, однак до його колишньої сили було ще далеко, тому Лаура відкинула докори сумління, сказавши собі, що для нього буде краще, якщо Черрі поруч із ним поки не буде.

Лаура спустилася до барлогу, щоб узяти пляшку вина для вечері, і побачила, що Говард розминався в басейні. Вона розуміла, що треба придумати для нього якесь пояснення відсутності Черрі. Дякувати Богу, Говард про неї не питав, очевидно, теж був так захоплений Даніелем, що й не згадував про Черрі. Та й що вона взагалі могла сказати? Лаура, згадавши, що накоїла, як збрехала, почала панікувати й швидко пройшла через кімнату з басейном до винного погреба та схопила з холодильника пляшку прохолодного шаблі. Коли вона піднімалася сходами вгору, то побачила на підлозі щось мокре. Плитка блискотіла, і Лаура нахилилася, щоб роздивитися краще. Здавалося, це була вода, однак точно не з басейну. Їй на волосся щось капнуло, і Лаура здивовано глянула вгору. Вона стояла точнісінько під непрозорим вікном. Лаура гмикнула: «Це звідти?» Було надто далеко, щоб роздивитися, однак це свідчило про тріщину в склі.

— Що сталося? — гукнув Говард.

— Гадаю, у нас тріщина.

Він вийшов із басейну й пильно глянув на стелю.

— Що? Ми ж тільки полагодили плитку. Чортові будівельники по сусідству.

— Я зв’яжуся з ними.

Пізніше, коли вони з Говардом сиділи за столом, вона нерішуче почала розмову:

— До речі, я говорила з Черрі кілька тижнів тому.

— Правда? Це тоді, коли вона приходила в лікарню?

У Лаури тремтіли руки, і вона сховала їх під стіл.

— Вона вирішила йти далі.

Говард поставив келих із вином.

— Що?

— Так, боюся, що вона прийняла рішення якраз після повернення з відпустки.