— Я не можу. Я…

— Буду з тобою відвертою, Черрі, ти виглядаєш паскудно. Їдь додому, прийми ванну й відпочинь. Насправді чому б тобі не взяти відпустку? Коли ти востаннє нормально відпочивала?

— Що ти маєш на увазі?

— Тиждень вихідних. Зміна обстановки. Якийсь час, коли б ти не думала про Даніеля.

— Я завжди про нього думаю.

Лаура починала дратуватися й відчувала, як її співчуття слабшає.

— Заради Бога, вийди трохи на сонце. Візьми відпустку. Без сумніву, Даніель буде в такому ж стані, коли ти повернешся.

— Думаєш?

Вона неохоче кивнула.

Черрі мляво всміхнулася їй.

— Думаю, напевно, ти маєш рацію. Я можу домовитися про відпустку.

Лаура знову кивнула, а потім підвелася.

— До побачення, Черрі.

— До побачення, Лауро.

Черрі спостерігала за тим, як вона йшла, і коли Лаура зникла в кінці вулиці, вирішила взяти з прилавка шоколадний брауні. Зрештою, їй було що святкувати. Правда в тому, що Черрі була виснажена. Виснажена відвідуванням, очікуванням, бажанням знати. Вона погано спала, і лікар виписав їй зопіклон, який допомагав, однак через нього вона була апатична. Спочатку, зразу після нещасного випадку, вона жахливо сумувала за Даніелем. Він став дуже великою частиною її життя, вони проводили так багато часу разом, але потім, через якийсь час, смуток поширився не тільки на нього. Вона також відчувала жахливу втрату свого нового життя, їхнього, її майбутнього. Відтоді, як стався той нещасний випадок, усе стрімко змінювалося. Більше не було вечер у милих ресторанах, ночівель у шикарній квартирі. Вона здригалася щоразу, коли думала, що таке прекрасне, дороге місце змарноване, порожнє й нікому ним насолодитися. Їй навіть довелося повернути авто того дня, коли Говард приїхав з Уельсу. Він зателефонував їй в офіс і попросив припаркувати його біля будинку, а ключі вкинути в поштову скриньку. Різдво було зовсім похмурим. Венді запросила її назад у Кройдон, і вони сиділи лише вдвох біля розкладного столу з індичкою та в паперових капелюхах, свій вона зняла за першої ж нагоди. Щоразу, коли Черрі бачила Даніеля, вона спонукала його поквапитися й вийти з коми, щоб вони могли продовжити планувати спільне життя. Однак минуло п’ять довгих місяців, але нічого не змінилося. Черрі регулярно відвідувала його двічі на тиждень, постійно, хоча й могла легко знайти виправдання, щоб цього не робити, і чергування починало перетворюватися на похоронний дзвін. Вона починала замислюватися над тим, як довго дівчина має залишатися біля чоловіка, який не може відповісти їй у жодній формі. Вона планувала заручитися з Даніелем десь за чотири місяці того року, коли познайомилася з ним, а якби щось завадило, — а на це ніщо не вказувало, — тоді почала б усе спочатку. Коли Черрі думала про це, то впадала у відчай, оплакуючи те, що могло б бути. До того ж іще й на роботі останнім часом їй велося не надто добре. Вона була надто розумна для цього, і їй було нудно. Черрі мусила працювати надзвичайно наполегливо, аби підтримувати свій імідж агента з нерухомості, але почувалася, ніби в пастці. Вона не могла звільнитися, бо якби втратила роботу, то втратила б і квартиру, і перед нею вимальовувався Кройдон. Вона могла знайти іншу, але працювала в «Гайсміт та Браун» лише рік і в життєписі це виглядало б не надто добре. Вона відчайдушно прагнула перерви, можливості відпочити, відновитися, глянути на речі під новим кутом. У неї були деякі заощадження, і Черрі могла б придбати якийсь недорогий тур останньої миті. Але вона не могла просто зникнути на двотижневу відпустку в Мехіко й повернутися засмагла й відпочила, бо не хотіла, щоб Лаура думала, ніби вона безсердечна. Тепер, що б там не було, вона могла. Черрі всміхнулася. Сльози з’явились у правильний час.

26

За два тижні Лаурі зателефонували з медичного центру. Її серце шалено забилося в грудях, відчайдушно намагаючись вирватися з цієї вбогої в’язниці, однак лікар повідомив зовсім не те, на що вона так очікувала.

— Місіс Кавендіш, боюся, що в мене для вас погані новини.

— Що сталося?

— Мені шкода, але Даніель більше не може дихати самостійно. Ми знову перевели його до лікарні, і там вашого сина знову підключили до апарата штучного дихання.

Весь її світ зруйнувався за мить.

Спочатку Лаура поїхала до лікарні. До неї відразу ж вийшов лікар і пояснив, що о 9.20 ранку Даніель перестав дихати й унаслідок цього в нього зупинилося серце. Медикам удалося його реанімувати, але тепер він знову на апараті штучного дихання. На середині розмови прийшов Говард, і вона мусила ще раз вислухати все спочатку, і ці слова, наче ножі, впивалися їй у серце. Здавалося, Даніель після стількох місяців таки йшов від неї, і Лаура не могла зрозуміти чому.

— Що стало причиною? — запитала вона в лікаря, відчайдушно намагаючись зрозуміти, що ж змінилося.

— У нього двостороннє запалення легень. Боюся, що пацієнти в його стані найбільш вразливі до інфекцій.

Лаура збунтувалася від болю та розчарування.

— Не буває так, що одного дня з ним усе в порядку, а наступного — запалення легень та серцевий напад. Це безглуздо!

Лікар залишався терплячим.

— Місіс Кавендіш, з ним було не все в порядку, він був у комі. Часто дуже важко чи й неможливо передбачити наслідки такої травми.

Така відповідь її не задовольнила. Лаура почувалася так, наче, рутинно навідуючись, чекаючи та сподіваючись, не помітила чогось важливого. Вона мусила щось зробити.

— Нам доведеться зачекати й перевірити, чи його легені знову функціонуватимуть повною мірою, — продовжив лікар. — Сьогодні, трохи пізніше, ми спробуємо знову відключити його від апарата штучного дихання, і якщо це не спрацює, то відрегулюємо все так, щоб спонукати Даніеля докладати більше зусиль для самостійного дихання, однак апарат усе одно підтримуватиме його.

— А раптом у нього знову зупиниться серце?

Лікар відповів не відразу.

— Ваш син уже тривалий час перебуває в комі. Ми повинні думати про те, що найкраще для нього самого.

Лауру скував панічний жах.

— Ви хочете сказати, що не будете… і просто дозволите йому померти? — недовірливо промовила вона.

— Не обов’язково. Якщо така буде ваша воля, ми зробимо все, щоб реанімувати його.

— Так, це моя воля! — вигукнула Лаура й розплакалася.

Коли їх залишили наодинці, якийсь час Говард та Лаура сиділи в повній тиші.

— Ми робимо все можливе, — сказав Говард.

— А вони?

Її слова його трохи шокували.

— Так, звісно ж.

— О Говарде, я не мала на увазі, що вони недбалі чи щось таке, і знаю, що тут неймовірні лікарі, — зрештою, лікар Даніеля — один із найкращих, — але в мене таке відчуття, що ми просто сліпо пливли за течією, коли нам варто було за всім наглядати.

Вона й далі сиділа біля чоловіка, склавши руки на колінах.

— Ми вже були тут, пам’ятаєш? А раптом, якби ми… Якби я привезла Роуз до лікарні тієї хвилини, коли її не вдалося погодувати вперше?

— Зачекай-но…

— Я знаю, що ти збираєшся сказати. Те, що кожен говорив мені: я зробила все можливе й у цьому немає моєї провини. Але запитання «А раптом?» не зникає так просто. І я обіцяла, Говарде, я обіцяла, що завжди піклуватимуся про нього, що приглядатиму за ним, що ставитиму запитання, які він буде не в змозі поставити. Я жила далі. Він був моїм другим шансом.

Говард накрив її долоню своєю.

— Тоді що ти пропонуєш?

— Є ще один лікар… Американець. Я нічого не робила, бо думала, що ми в гарних руках, — і так і є, — але я хочу збільшити наші можливості. Він призначив нову зустріч у місцевій приватній лікарні. І якраз спеціалізується на неврологічних станах. О Говарде, я не витримаю цього. А раптом ми щось пропустили? А раптом ми дозволили собі недбалість? Я думаю, що нам варто хоча б зустрітися з ним та дозволити оглянути Даніеля.