Рік закінчувався, й Ізабелла, як і зазвичай, влаштовувала різдвяну вечірку з колядками під супровід фортепіано та великою кількістю шампанського й різноманітного вина. Вона була дуже гарним другом, відколи стався нещасний випадок, і щоразу була поруч, коли Лаура хотіла поговорити, утішала й витирала сльози. Іззі знала, що Різдво буде для Лаури важким періодом, і сказала їй, що зрозуміє, якщо вона не захоче прийти, однак Лаура відчувала, що важливо продовжувати жити звичайним життям, наскільки це було можливо, навіть попри те, що кожен день починався з важкого болю в грудях. Та приїхавши на вечірку, вона відразу ж відчула себе зайвою. У неї не було бажання випити, і святкова атмосфера теж не торкнулася її. А ще Лаура відчувала, що людям навколо неї незручно: вони не знали, як говорити про Даніеля, тому більшість із них не згадували про нього взагалі, окрім хіба що «передай йому нашу любов», що вони казали з болісним, фаталістичним виразом, і це здавалося їй приречено песимістичним і злило її. «Він іще живий!» — хотілося закричати Лаурі. «Він іще й досі тут, частина мене самої. Чорт забирай, він іще не помер», — пробурмотіла вона собі під ніс. Після кількох напружених годин вона вислизнула додому. Потім настало саме Різдво. Вони з Говардом провели його з Даніелем, у палаті тривалої підтримки в спеціальному медичному закладі, куди його перевезли. Це дало їй затишок та впевненість у тому, що він не самотній.

Коли почався новий рік, він здавався безрадісним та тьмяним. Щодня, коли вона робила найбуденніші речі: зав’язувала шнурки, замикала двері, її атакував страх. «Коли? Коли?» Інколи вона голосно викрикувала це, коли ніхто не чув. Це слово випаровувалося, щойно вона його вимовляла, не залишаючи ані сліду, ані відповіді. Коли він одужає? Очікування було мукою. Вона пильно вдивлялася в чорну прірву невідомої відстані, проте, як і раніше, відмовлялася коритися обставинам. Вона ніколи не здасться.

25

Відколи стався нещасний випадок, минуло п’ять місяців. Уже були помітні крихітні ознаки весни. У Гайд-парку з’явилися підсніжники, затишно влаштувавшись навколо дерев. Завдяки тому, що в Лондоні свій мікроклімат, усі ці будівлі та люди, там було навіть кілька крокусів, схожих на жовті та бузкові спалахи. Лаура сиділа на задньому сидінні таксі: вона поверталася з денної зустрічі. Сонце з’явилося пізно, і вперше від жовтня температура піднялася вище від десяти градусів. Їй схотілося вийти назовні, відчути на своєму обличчі повітря, і вона постукала по перегородці між нею та водієм.

Вийшовши з таксі, вона зрозуміла, що це була гарна ідея. Сонце було таке приємне, а ще вона помітила те, чого не бачила впродовж тижнів: тіні на тротуарі. Цього не було вже так давно, що вони здавалися трохи дивними як на позір, новими. Це трохи підняло її дух, заморожений у темряві ось уже кілька місяців. Зустріч з ITV пройшла добре: вони прочитали сценарій її кримінальної драми, і він їм сподобався. Вони справді були впевнені в проекті, як і завжди, і бажали побачити наступний план так скоро, як тільки можливо. Ураховуючи, що сьогодні сценаристка пішла, зробивши задовільні записи всього, про що вони говорили, Лаура відчувала, що їй можуть дати зелене світло.

Сонце та свіже повітря були корисними, однак головний біль Лаури не минав, загрожуючи перерости в мігрень. До нещасного випадку з Даніелем у неї ніколи не було мігреней, але тепер вона скаржилася на біль уже щонайменше місяць. Жінка полізла в сумочку за таблетками, які завжди носила із собою, але побачила, що пакетик порожній. Знаючи, що мігрень, якщо почнеться, дуже їй дошкулятиме, Лаура зупинилася біля аптеки й зайшла, щоб купити нові таблетки. Вона чекала в черзі біля фармацевтичної каси, зосереджена на поличках за продавцем, аж доки не знайшла того, що шукала. Підійшла її черга. Дівчина перед нею повернулася. Це була Черрі.

Вона всі місяці не бачила її, тож це стало несподіванкою, навіть більшою від того, як Черрі виглядала. Вона схудла, а ще була бліда, з бузковими тінями над очима, а рум’янець, який Лаура помітила, уперше побачивши її того дня, коли підглядала через вітрину агентства нерухомості, зник.

Черрі оговталася перша.

— Привіт, Лауро.

— Привіт, Черрі.

Вони обоє так і стояли, поєднані одним чоловіком, ще не впевнені в стосунках між ними.

— Гадаю, нам саме час поговорити, правда? — сказала Лаура.

Вони пішли в кав’ярню на головній вулиці, багатолюдну й безлику. Щойно вони стали в чергу, як Лаура пожалкувала, що запросила Черрі. Що вона могла їй сказати? Дівчина зовсім не подобалася їй, але вона хотіла дізнатися про її відвідини Даніеля. Лаура просто поговорить із нею, аби підтвердити свої підозри, що він ні на що не реагував, як це було при ній та Говардові, а потім вона б, перепросивши, пішла.

Вони знайшли столик, вкритий кристаликами цукру, і Лаура змахнула їх паперовою серветкою. Вони сіли, і було очевидно, що Черрі не в настрої починати розмову, тому що дівчина дивилася крізь вікно на перехожих. Якийсь час Лаура її розглядала.

— Тобі не потрібно на роботу? — слова виявилися жорсткішими, ніж Лаура хотіла, схожими на звинувачення.

Черрі кинула на неї важкий погляд, а потім, не кваплячись, відпила свій чай.

— Сьогодні в мене вихідний. Я працюю по суботах.

Знічена, Лаура збагнула дещо інше.

— Але ти сьогодні відвідуєш Даніеля, четвер.

— Так.

— Тож ти приїхала в місто спеціально.

Ці слова роздратували Черрі з двох причин: Тутінг — теж місто, хоч і трохи далі, і, звісно ж, вона приїхала спеціально.

— Так, Лауро. Він мій хлопець.

На якийсь час вони поринули в мовчання, і Черрі знову дивилася у вікно.

— Як тобі… відвідини? — запитала Лаура.

Черрі знизала плечима.

— Я хвилююся, що йому нудно, коли я розповідаю про будинки.

— Думаєш, він слухає?

— Не знаю. Інколи.

Лаура миттєво зреагувала:

— Чому? Що він робив?

— Нічого. Я маю на увазі, що не хочу давати тобі надію абощо, це радше відчуття. Він надто особливий, надто зацікавлений речами, людьми, щоб не слухати. — У її очах з’явилися сльози, і вона швидко змахнула їх. — Вони ж не знають, коли він прокинеться, так?

— Ні.

— Я сумую за ним, — вона говорила так тихо, так покинуто, що серце Лаури зіщулилося на якусь мить.

Черрі опанувала себе.

— Вибач, я знаю, ти теж сумуєш. — Вона опустила голову, граючись чайною ложкою, а потім знову підвела погляд. — І вибач мені, що забрала його у твої вихідні. Якби ж я тільки могла повернути час назад…

Раптом Черрі зайшлася плачем, голосно, помітно, і Лаура налякано витріщилася на неї. А потім, коли почали озиратися й інші клієнти, вона схопила паперову серветку й підсунула її Черрі.

— Ось. Витри сльози.

— Вибач, мені справді дуже шкода… — але вона не змогла стримати сліз.

Лаура помітила, що Черрі виглядала ще гірше, ніж їй здалося зразу.

— Інколи, — продовжила Черрі, — інколи мені здається, що я розпадаюся на частини, клаптик за клаптиком, і бачу, як ці частини мене падають на підлогу. — Вона спробувала всміхнутися.

Лаура спостерігала за Черрі. Вона не була впевнена в ній новій, сповненій каяттям та стражданням. Вона не вірила їй. Ця дівчина брехала та маніпулювала їхніми життями, навмисно впала в басейн та влаштувала все так, наче це Лаура штовхнула її; навмисно зруйнувала святкування її дня народження, а потім забрала її сина в поїздку, яка вклала його в лікарняне ліжко на п’ять місяців. Але тепер Черрі здавалася дуже засмученою. Можливо, вона врешті-решт мала совість.

— Може, тобі варто піти додому.

— Не можу. Я чекаю шостої вечора.

Вона мала на увазі час, коли Лаура дозволила їй бачитися з Даніелем.

— Послухай, я впевнена, що він не буде проти, якщо ти сьогодні не прийдеш. Так чи інакше, до нього приїде Говард трохи пізніше.