— Він у найкращому місці, і вони потурбуються про нього. А ще вони подзвонили б. Вони подзвонили б, — наголосив він, маючи на увазі як хороші новини, так і погані. — Якби з’явилося що-небудь важливе.

У той момент Лаура звернула увагу, що Говард був вбраний не в одяг для гольфу, а це означало, що він або переодягнувся після її дзвінка, що здавалося малоймовірним, зважаючи на терміновість, або й узагалі не був на гольфі. Вона не відповіла, лише стиснула його великий палець, показуючи, що все чула.

Їх провели до маленької кімнати, і, як відчула Лаура, то був кабінет лікаря, де багатьом повідомляли погані новини, просили прийняти важкі рішення, можливо, зрідка передавали щось радісне. Здавалося, у цій кімнаті була присутня якась важкість. Лаура та Говард розглядали стіни, плакати про дезінфекцію, номер телефону гарячої лінії та вазу з неочікувано живими, свіжими квітами на столі. Вони чекали на лікаря в повній тиші, виснажені тим, як мало могли витиснути з того, що вже знали.

Черрі ніде не було.

Відчинилися двері, і Лаура відразу ж підвелася. Зайшли двоє лікарів. Лаура відразу ж по обличчю визначила головного — приязну, яскраву жінку з азіатською зовнішністю, і намагалася зчитати з неї новини.

— Містере та місіс Кавендіш, — сказала лікар, указуючи на крісла, — дякую, що так швидко приїхали.

Ніхто не сідав.

— Де він? Ми можемо його побачити? — запитала Лаура.

— Звісно ж, уже дуже скоро. І я знаю, як ви хвилюєтеся. — Вона знову вказала на крісла, вони опустилися на них, і лікарі теж присіли.

— Я лікар Рейна, нейрохірург, а це доктор Кеннеді — анестезіолог. — Вона вказала на чоловіка справа від себе, довгов’язого, рудого, і він усміхнувся їй. — Ми піклуємося про вашого сина, відколи він прибув до лікарні цього ранку. Даніель дістав травму голови, коли сплавлявся на плоту вранці, і після обстеження ми виявили, що це спричинило субдуральну гематому, тобто крововилив у мозок. Його негайно відправили до операційної й успішно видалили надлишок рідини.

Лаура щосили намагалася зосередитися, однак її розум затуманила згадка окремих слів: «крововилив», «негайно», «успішно», вона чіплялася за їх значення й розуміння серйозності того, що їй говорили, і наближалася до межі, де могла припинити думати про найгірше.

— Зараз він у палаті інтенсивної терапії.

— З ним усе добре? — випалила Лаура.

Лікар Рейна люб’язно всміхнулася.

— Операція пройшла вдало. Він у стабільному стані, і тепер ми дали йому час на реабілітацію. А щоб допомогти йому в цьому, тримаємо його під анестезією, щоб його мозок мав кращі шанси на відновлення.

— Відновлення? Виходить… він ушкоджений?

— Я говорила, що він дістав удар і його прооперували. За такий термін, навіть якщо мозок і ушкоджений, сканування цього не виявить.

Лаура зітхнула майже з полегшенням.

— Я можу його побачити?

— Так, звісно. Ми проведемо вас та вашого чоловіка туди. Пам’ятайте, він буде непритомний і виглядатиме трохи інакше, ніж коли ви бачили його востаннє. Нам довелося зголити частину волосся, щоб завершити операційні процедури, до того ж він підключений до багатьох апаратів, які допомагають контролювати його стан, поки він відновлюється. А ще він на штучному диханні.

— Виходить, він не може дихати?

— Самостійно — ні. Ми потримаємо його так кілька днів, а потім відключимо від апарата.

Несподівано те, що Лаурі здалося жахливим, однак терпимим, тепер переросло в найгірше. Довгов’язий рудий підсунувся до неї.

— Він не може сам дихати, тому що ми заспокоїли його до рівня, на якому його мозок відпочиває.

— У вас є ще якісь запитання, перш ніж ми проведемо вас до палати?

Лаура виглядала пригніченою, і Говард узяв її за руку.

— Не зараз. Ми просто хочемо побачити нашого сина.

Лікар Рейна всміхнулася.

— Зараз я вас проведу до нього.

У палаті, до якої вони зайшли, було багато медсестер та практикантів, які стримано жартували між собою, були діловиті й здавалися занадто спокійними як для такої серйозної ситуації.

Їх представили медсестрі, закріпленій за Даніелем. Ця жінка поставилася до них із тихою, невимушеною впевненістю, наче мала справу із серйозними травмами близьких людей щодня, хоча так воно, звісно, і було.

Лаура опанувала себе якраз перед тим, як медсестра відкинула білу завісу, що відділяла Даніеля від решти ліжок у палаті. Вона почула пищання, що свідчило про присутність її сина, і знала, що все буде погано, однак коли побачила його, це все одно було схоже на бетонну плиту, що впала їй на груди. До нього були приєднані апарат, дроти та шланги, як напасть інопланетних паразитів. Було важко зрозуміти, де закінчується її син і починаються ці апарати: усе було єдиною масою плоті та пластику. З одного боку його голову повністю поголили, відкрита шкіра була смертельно білою. Обличчя було бліде, майже сіре й опухле, наче він бився, але без синців. До рота кріпився апарат штучного дихання, і через це його язик гротескно стирчав назовні, пластик та пластир, який підтримував апарат на місці, прорізали лінії на його щоках. Через весь лоб виднівся червоний рубець. Він лежав нерухомо, очі заплющені, і через якийсь час шокованого вагання вона підбігла до нього й нерішуче взяла його обм’яклу руку, торкаючись так, наче він був тендітним новонародженим. Вона намагалася говорити, вимовити його ім’я, дати йому знати, що вона тут, заспокоїти, але її голос тремтів і довелося замовкнути: вона не хотіла, щоб він знав, що його мати засмучена, і просто дозволила тихим сльозам стікати обличчям.

— Він нас чує? — запитав у медсестри Говард.

— У нас немає причин вірити, що ні, — відповіла вона. — Насправді, ми спонукаємо вас говорити з ним, дати йому затишок навіть попри те, що він не може відповісти.

— Тепер я в нормі, — сказала Лаура, важко дихаючи, бо підняла стілець, не впускаючи синової руки. Вона сіла, не відриваючи від нього очей.

Говард сів на стілець з іншого боку ліжка.

— Я залишу вас наодинці, — сказала медсестра й потягла металеві кільця карнизом, аж доки не відгородила їх трьох у білій бульбашці опіки.

За кілька секунд Лаура почула, як хтось наче стримує напад кашлю, і, підвівши погляд, побачила, що Говард плаче, його зап’ясток був притиснутий до рота, він намагався придушити шум. Він трусонув головою й стиснув очі вказівним та великим пальцями, витираючи сльози. Востаннє вона бачила, як її чоловік плакав, коли народився Даніель. Він нарешті з’явився на світ о шостій ранку після двадцяти чотирьох виснажливих годин праці, коли серцебиття Даніеля різко сповільнилося, а тому їй терміново зробили кесарів розтин. Вона лежала виснажена, вражена, а Говард сидів біля неї на стільці й тримав маленького Даніеля, і раптом сльози покотилися по його щоках.

«Вибач, — сказав він, коли знічено квапився витерти сльози, однак вони все одно продовжували текти. — Я подумав… Я думав, ти помреш або він…»

Лаура знала, що він мав на увазі. Це не могло статися знову.

«Цить, тепер із нами все добре», — сказала вона, і це була мить близькості їх трьох, Говарда в його найбільшій чистоті. Це був той Говард, якого вона знала, коли вони тільки познайомилися й ніхто не міг забрати його в неї.

«Я просто такий щасливий», — він зумів вимовити крізь сльози, і вона всміхнулася, сповнена любов’ю до нього.

«З тобою все гаразд?» — м’яко промовила вона, лежачи на ліжку.

Він кивнув.

«Вибач».

Їй би хотілося ще раз мати змогу сказати йому, що все буде добре.

Повернулася медсестра й почала перевіряти показники Даніеля; Лаура мовчки за цим спостерігала. Вона попросила медичну сестру залишатися з ним постійно й подякувала їй. Уже за мить Лаура повернулася до Даніеля й почала розповідати йому, як минув її день. Спочатку було дуже незвично чути пищання, що позначало кожен удар його серця, а ще його мовчазні відповіді. Коли вона запнулася, підійшов Говард, і після цього, підтримуючи одне одного, вони досягли гарного ритму. Через кілька годин такої підтримки в бадьорому тоні хвилювання почало осідати. Це сталося тоді, коли інша медсестра відкинула завісу й промовила до Лаури кілька слів, котрі їй так хотілося почути.