— Хтось хоче побачити Даніеля. Черрі?

Лаура скривилася.

— Ні, — заявила вона. — Я не хочу її тут бачити.

Говард глянув на неї, однак вона навіть не зрушила з місця.

— Я вийду побачитися з нею, — сказав він.

— Скажи їй, що ми хочемо забрати його речі.

Говард кивнув і вийшов із палати. Лаура міцніше стиснула синову руку й мовчки присяглася залишатися біля нього впродовж усієї ночі та наступного дня, якщо так зможе вберегти його від Черрі. Це було б майже неможливо, однак, як найближчій родичці, Лаурі це було під силу, вона могла не дозволити Черрі провідувати сина. Коли Лаура думала про цю дівчину, про її дурний маленький план, як заволодіти Даніелем, як вона отримувала бали на свою користь, то починала палати глибоким, пристрасним гнівом: це вона вклала її сина в лікарняне ліжко. Лаура хотіла дізнатися, що сталося, однак не могла її бачити. Щоразу уявляючи її обличчя, жінка відчувала сліпий гнів і втрачала будь-яку раціональність, а тому розуміла: якщо опиниться з нею в одній кімнаті, то втратить над собою контроль. Говард з усім розбереться.

23

Час має дивовижну здатність примножувати роздратування. Черрі сиділа в кав’ярні, граючись із третьою чашкою, і час від часу поглядала на годинник, уже починаючи хвилюватися від похмурого передчуття, адже найбільшу чашку було випито більш ніж п’ять хвилин тому. Вона втекла сюди приблизно тоді, коли, на її думку, мали прибути Лаура та Говард, щоб перед тим, як повернутися нагору, обміркувати, що вона їм скаже. День видався довгим та кошмарним. Коли вона вийшла з роздягалень, то побачила, що ззовні на неї вже чекала поліція. Очевидно, звичайна процедура для випадків, коли на місце нещасного випадку викликають швидку. З ними вже говорив Гарет, і вона відчула морозець страху. Вона випадково вдарила Даніеля по голові веслом. Однак це не вона виштовхнула його з плоту, а хвилі. Річка точно була надто бурхливою, надто небезпечною для спуску, і її охопив гнів на самовпевненого Гарета з його тупими «жартами».

До лікарні вона приїхала на авто Даніеля вслід за поліцією. Коли вони прибули, сестринський персонал повідомив їй, що його відразу ж повезли в операційну, але не сказали чому й не повідомили жодних інших деталей, і це хвилювало її найбільше. З фізичної точки зору з нею все було гаразд, і вона мусила поговорити з поліцією. Черрі розповіла свою версію подій з очима, повними сліз, коли згадувала про те, що сталося. А потім усе закінчилося. Вони запитали, чи можуть зателефонувати комусь від її імені, попросити приїхати й посидіти з нею, однак вона відмовилася й запевнила їх, що з нею все гаразд, і вони пішли, сказавши, що ще зв’яжуться з нею знову.

Тепер Черрі мала змогу зібратися з думками. Вона дозволила докорам сумління випливти на поверхню, і оглянула їх, щоб перевірити, чи була в них правдоподібність. Вона знала, що їй слід було гребти, коли Гарет цього вимагав, але на якусь мить вона ніби була недоступна. Можливо, це сталося там, де пліт переходив до наступної секції, де пороги були практично нещадні, і саме тому вона закинула весло вгору й ударила Даніеля. Можливо, через це він втратив рівновагу й не зміг втриматися на плоту, коли вдарили хвилі, і саме вони виштовхнули його за борт. Можливо, коли вона його вдарила, то збила з нього шолом, і саме тому його голова була беззахисна у вирішальний момент, коли він ударився об камінь. Можливо. «Однак усе це припущення», — переконувала вона себе. Ніхто не знав, чи це її бездіяльність дала початок цілій низці подій, а якщо одна подія й справді спричинила іншу, цього ніхто не зміг би довести. От тільки нічого з цього Черрі не розповіла поліції. Вони запитали в неї про рубець на лобі в Даніеля, і вона зі щирими слізьми та розкаянням повідала їм, як її весло безконтрольно підкинуло вгору. Вони самі сказали, що шолом Даніеля зсунувся, але це могло статися через падіння на камінь, а не через неї. Потайки вона зітхнула з полегшенням від того, що провина лежала не на її плечах. Вона думала про бідолашного непритомного Даніеля, який лежав на камені, і від щирого серця воліла б, щоб зробила була так, як їй сказали, гребла, коли її про це попросили, і тоді, можливо, зараз вони були б удома, у його квартирі в Лондоні, і разом готували вечерю.

Вона пішла до реєстратури, щоб перевірити, чи не з’явилося раптом новин про його стан, і з полегшенням зітхнула, почувши, що операція пройшла вдало й тепер він на реабілітації. Лікарка мала вийти, щоб поговорити з нею, а після цього Черрі змогла б побачити його. Тим часом зателефонували Лаурі та Говарду, і вони вже прямували сюди. Черрі розпланувала свій день: сорок п’ять хвилин вона провела з Даніелем, а потім повернулася до кав’ярні, щоб дати його батькам час побути з ним наодинці.

Коли Черрі вперше побачила Даніеля, його вигляд стривожив її: надто вже раптово він став таким вразливим та залежним. Це засмутило її більше, ніж вона очікувала, і ще більше підсилило її почуття до нього.

Черрі допила свою каву. Вона сиділа вже так довго, що «знала» тих, хто теж очікував за іншими столиками. Там була молода пара, жінка вже на пізньому терміні вагітності, яка виглядала виснаженою. Чоловік же перебував у стані постійного захвату й іноді навіть масажував їй великими пальцями поперек. Ще була жінка пізнього середнього віку, гарно вбрана, у кремовому пальті та янтарному шовковому шарфику. Вона була сама, але це якимось чином не пасувало їй, здавалося, вона була з тих жінок, які завжди поруч із чоловіком. Черрі помітила обручку, і їй стало цікаво, чи приїхала вона сюди, щоб побачити його. Усі вони були тут так само довго, як і вона, і поводилися, як товариші, кожен із власним чергуванням, але об’єднані потребою бути в лікарні. Вони переглянулися з вагітною, коли її відданий чоловік пішов, щоб наповнити їй склянку. Вона зітхнула й відкинулася назад, тримаючи руки на своєму величезному животі; жінка середнього віку тримала в руках теплу чашку, і вони обидві усміхнулися. Черрі нервово підвелася. Настав час повертатися в палату.

Щойно Черрі підійшла до реєстратури, медсестра підвела на неї погляд і повідомила, що з ним його батьки, а отже, вона мала поставити їх до відома, що вона тут. Коли медсестра зникла, Черрі спробувала уявити майбутню розмову. Вона не здивувалася, однак усе одно розхвилювалася, коли побачила, що Говард вийшов один.

— Привіт, Черрі.

— Я можу побачити його?

Він поклав руку їй на плече й відвів убік.

— Не зараз. Ходімо вип’ємо кави.

Вони повернулися на те ж місце, яке вона звільнила п’ять хвилин тому, однак чомусь за той час, поки вона піднімалася в палату, її союзники пішли. Це спантеличило Черрі, вона почувалася спустошеною й через це ще більше розхвилювалася. Вона пила вже четверту чашку кави за день і почувалася дитиною, котра очікувала на зауваження від директора, чекаючи, поки Говард заговорить.

— Як ти?

Добрий знак, що він запитував про неї. Переконував її, що вони на одному боці.

— Добре. Нормально. Я ще трохи не оговталася, однак більше хвилююся за Даніеля.

— Як і всі ми, — різко сказав він.

Черрі кивнула, а її колишній оптимізм випарувався.

— Що сталося сьогодні вранці?

Черрі розповіла Говардові ту саму історію, що й поліції. І знову заплакала, коли згадувала про весло, яке вдарило його по голові. Вона ненавиділа цю частину, бо відчувала в цих словах звинувачення себе. Дівчина промовила чітко, невимушено, що саме удар під час падіння спричинив травму. Закінчивши, Черрі очікувала почути запитання, однак Говард лише помішував свою каву, і це нервувало її. Він їй повірив? Навряд чи вона могла запитати його, оскільки це означало б, що існувала ймовірність того, що вона збрехала.

Говард глянув на неї.

— Сумка Даніеля в тебе, його речі?

Черрі зовсім забула про них. У рафтинговому центрі вона поспіхом вигребла все із шухляд і скинула в сумку, одну на двох, бо відчувала, що мусить приглянути за речами, адже відповідала за них. Їй здавалося, що вона мусила так вчинити, і віддавати його речі було для неї дуже дивним, тому Черрі вагалася, однак Говард продовжував дивитися на неї, і вона витягла з-під столу сумку, яку носила із собою впродовж усього дня.