— Весло вправо! — раптом закричав Гарет, і Джейн та Пол перестали сміятися, побачивши, що одного з їхньої команди не вистачало, і занурили весла у воду. Черрі вже не бачила Даніеля, однак встигла помітити, що він так само нерухомо лежав на камені. Вона спробувала встати, щоб краще роздивитися.

— Сядь! — гаркнув Гарет, і вона здригнулася, а потім сіла назад і дотримувалася його вимогливих вказівок, щоб підпливти до берега.

Підбігаючи до каменя, Гарет уже викликав по рації допомогу. Черрі вилізла з річки, підсковзнулася на березі й двічі падала назад у воду, поки Пол не сіпнув її за руку, щоб допомогти. Вона побігла вгору, де лежав Даніель, спантеличена тим, що він не вставав, і лише коли побачила його зблизька, її тіло скував страх. Він лежав на камені, голова закинута назад, а ноги й досі звисали у воду. Його обличчя повернуте догори, але очі заплющені. Шолом відкинутий назад, і Черрі побачила червону рану на лобі й із жахом зрозуміла, що це вона завдала той удар, коли випадково зачепила його веслом. Гарет нахилився, мацаючи пульс.

— О Господи, о Господи, — сказала вона, дряпаючись мокрим камінням, щоб дістатися до нього. Вона опустилася на коліна й торкнулася його руки, холодної від води.

— З ним усе гаразд? Даніелю, Даніелю, поговори зі мною…

Його обличчя залишалося блідим та незворушним, а єдиний рух його тіла — похитування ніг під силою течії.

Міні-автобус заскрипів у багнюці, і двоє працівників вистрибнули з нього з аптечкою. Позаду, на березі, стояли Пол та Джейн і з безпорадним виразом на обличчях трималися за руки.

— Він дихає, правда ж, — розгнівано наполягала Черрі, не бажаючи вірити в протилежне, але промовляла ці слова, лише щоб заперечити найгірше.

Гарет кивнув.

— Нам потрібна швидка.

Один із працівників уже телефонував.

— Даніелю, Даніелю, — Черрі благала, торкаючись його щік великими пальцями рук.

Вона міцно розтирала його руки, так, наче це могло розбудити його. А коли це не допомогло, стиснула його руку.

— Не рухай його! — закричав Гарет, і вона недовірливо витріщилася на нього, адже це не мало сенсу. Звук сирен ставав усе голоснішим, а потім на берег річки вилетіла швидка, різко зупинилася, мигалка все ще крутилася, а два парамедики з ношами підбігли до них. Вони присіли. Коли Даніеля обережно перекочували на ноші, Черрі постійно повторювали зійти з дороги. Вони поступово зняли його шолом, і дівчина побачила ще одну мітку: червону круглу рану на скроні. Парамедики швидко забрали його, час від часу ставлячи запитання про те, що сталося, чи його хтось пересував, як довго він там пролежав, хто найближчий родич, а коли перенесли його до швидкої, на горизонті з’явився червоний гелікоптер, який приземлився десь між деревами. Якраз перед тим, як вони зачинили двері, один із парамедиків заговорив до неї:

— Ви його дівчина?

Вона кивнула, надто вражена, щоб говорити.

— Повітряна швидка відвезе його до Рексема, Мейлор.

— Це лікарня? — запитала вона, однак так і не дістала відповіді: медики були надто зайняті підготовкою або просто не почули, бо знову ввімкнулися сирени, і вони повезли його на пагорб, до гелікоптера.

Коли Черрі побачила, як його підняли в повітря, то так само нерухомо стояла біля річки, не розуміючи, чи це вона втратила відчуття часу, чи медики діяли так швидко. Однак те, що його забирають, шум двигунів у повітрі ще більше підкреслювали мертву тишу на землі. Черрі тремтіла й несподівано відчула нестерпний холод.

— Де це? — запитала вона, маючи на увазі лікарню.

— Ми відвеземо вас або ви можете їхати за нами на своєму авто.

Несподівано вона зрозуміла, що мусила переодягтися, а сама думка про те, щоб згаяти хоча б хвилину, змусила її запанікувати та діяти. Черрі побігла вгору на пагорб.

21

Пізніше Лаура вже й не згадає, що то був її день народження (хоча жоден інший так не освіжатиме в пам’яті несамовитий жах, відчуття, коли ти не можеш дихати, панічні запитання без відповіді та відчайдушне, тваринне бажання бути поруч із ним), однак вона пам’ятатиме запах троянд. Аромат, який так любила, уже скоро матиме силу кидати її в темряву. Вона схилилася в саду, біля огорожі, щоб обрізати сухі голівки з молодих пагонів, коли задзвонив телефон. Вона неуважно взяла слухавку, усе ще працюючи садовими ножицями.

— Доброго дня, я можу поговорити з місіс Кавендіш?

Вона згадуватиме легке роздратування, напівочікування, що то була або маркетингова компанія, якій вдалося дістати її номер, або ж дантист, щоб нагадати про щорічний огляд.

— Це і є місіс Кавендіш.

На якусь мілісекунду голос замовк, і ця мить привернула її увагу.

— Місіс Кавендіш, вас турбує сестра Хадлі з лікарні Рексема, Мейлор в Уельсі. Боюся, що маю погані новини про вашого сина.

22

Поїздка до Уельсу виявилася більше схожою на тортури. Кожен світлофор, кожне авто на швидкісній трасі, яке не пропускало їх уперед, невблаганні швидкісні вогні, які спалахували, змушуючи їх скинути швидкість до сорока миль на годину, і Лаура знервовано, роздратовано починала соватися на своєму сидінні. Фізичний потяг перебувати поруч із Даніелем був такий сильний, що, коли вони не їхали так швидко, як тільки могли, її тіло починало рухатися саме собою, наче це могло допомогти. Говард сидів поруч, за кермом, на його обличчі відбивався біль. Вона мусила йому зателефонувати, коли він був на полі для гольфу, а тому він миттєво відповів (Лаура ніколи не дзвонила, воліючи краще дати йому спокій, адже знала, що в цій частині його життя для неї не було місця), бо, очевидно, відразу здогадався, що щось негаразд. Поки він повертався додому, Лаура скидала в сумку найнеобхідніше: зубні пасти, зміну одягу для них обох, а потім сиділа в кріслі в коридорі, якщо тільки не ходила туди-сюди. Щойно почувши, як під’їжджає авто Говарда, вона квапливо вийшла, тож йому навіть не довелося вимикати двигун, і вони відразу ж повернулися на дорогу. Протягом перших кількох хвилин подорожі Лаура подумки прокручувала слова медсестри, яка насправді розповіла небагато: «Ваш син непритомний після падіння внаслідок нещасного випадку під час сплавляння на плоту». На той час він був «в операційній», однак вона не могла чи не мала повноважень розголошувати будь-які інші подробиці того, що й чому сталося, однак наполягала, щоб вони приїхали «так швидко, як тільки можуть безпечно дістатися». Коли Лаура спробувала натиснути, щоб дізнатися деталі, нічого не вдалося. Сестра Хадлі постійно торочила те саме: «Вам краще поговорити з лікарем, коли ви будете вже тут», — і хоча Лаура й розуміла, чому медсестра так поводилася, у той момент вона ненавиділа її так само, як відчайдушно бажала ясності та заспокоєння.

— Очевидно, він ударився головою, — сказав Говард.

— Думаєш? — запитала Лаура, хоча глибоко всередині теж так вважала, хоча й не хотіла визнавати.

Він кивнув.

— А операція? — голос Лаури тремтів.

Спочатку Говард не відповів, оскільки вони обоє знали, що, з якого боку не дивитися, нічого доброго це не означало.

— Ми ще нічого не знаємо, — обережно промовив він.

Лаура, помітивши, як він знову подивився на навігатор, повністю поділяла його роздратування від часу. Дві години їзди, приблизне прибуття о 17.07. Вона глянула на свій годинник, однак згідно з ним дві години все одно минали о 17.07, можливо, якщо придивитися, о 17.05. «Отже, можна приїхати до Даніеля на дві хвилини раніше», — подумала Лаура, але потім зрозуміла, як це безглуздо. Дві години — це дві години, її годинник просто трохи відстає. Вони сказали, що нещасний випадок стався о 10.15 ранку, а якщо так, то поки вони приїдуть, Даніель буде майже весь день без своєї родини. Ця думка змусила її здригнуться. А раптом він чекає на неї, на ту, котра триматиме його за руку? А раптом їхня з Говардом присутність якось би вплинула на перебіг операції? Говард у такий рідкісний момент ніжності накрив її долоню своєю.