Минулого вечора вони сиділи на підлозі у вітальні й загортали подарунок для Лаури. У Даніеля була дуже важка зміна, тому вона запропонувала купити щось сама, а він із вдячністю погодився. Вони домовилися про шовкову блузку, і Черрі дозволила собі блукати по Кінгз-роуд із його кредиткою та пін-кодом — приємне, однак небезпечне відчуття. Смак майбутнього. Вона відчувала задоволення від власного «я», зверхності над продавцями. Не було нічого приємнішого за витрачання чужих грошей. Даніелю сподобався її вибір, і він із полегшенням зітхнув, оскільки Черрі купила також папір, стрічку та ще й листівку. Вона загортала блузку, поки він підписував картку, і, звісно ж, оскільки вони сиділи поруч і Черрі зробила свій внесок, він запитав, чи не хоче вона теж підписати. Дівчина вагалася, наче розмірковувала над можливою реакцією, а потім вирішила бути великодушною й своїм підписом запропонувати оливкову гілку миру. Вона написала своє ім’я квітчастим шрифтом, знаючи, що це викличе справжнє роздратування. Перша спільна листівка Даніеля та Черрі.

Починався дощ. Через якийсь час склоочисники вже працювали на повну, щоб упоратися з бризками та зливою.

— Думаєш, в Уельсі теж іде дощ? — запитав Даніель із захватом у голосі.

Черрі перевірила в телефоні.

— Так, — з усмішкою відповіла вона. — Нам не потрібна сильна злива, інакше інструктори не дозволять спускатися річкою вниз.

— І то правда, — радісно зітхнув він. — Не можу дочекатися. Знаєш, жодна з моїх колишніх не робила для мене нічого подібного.

Черрі вдала, що це її здивувало, наче не було нічого природнішого у світі, окрім як обрати поїздку на вихідні, яка б сподобалася твоєму хлопцеві.

— Правда?

— Так. Вони завжди думали про себе. Я хотів сказати: може, у них і виникали ідеї, однак вони нізащо б у світі не сіли поруч зі мною, готові рушити будь-якої миті. А ще надто переймалися б зачіскою, чи холодом, чи ще чимось. — Він нахилився й стиснув її коліно: — Ти неймовірна.

— Мені здалося… Ну, що це гарний спосіб випустити пару, врешті-решт, початок кар’єри в лікарні — справа нелегка.

Вона помітила, що така її глибокодумність розчулила його.

— Дякую.

— Рада це зробити для вас, лікарю Кавендіш.

Даніель усміхнувся, а Черрі зрозуміла, що такі розмови ще більше сприяють тому, що поїздка запам’ятається назавжди, підкреслюючи її рішучість та зміцнюючи його почуття до неї. Дощ ішов усю дорогу до Сноудонії[19], і десь о пів на дев’яту навігатор нарешті вивів їх до маленького мальовничого вибіленого пабу. Поки вони паркувалися, то обоє вдивлялися крізь потоки води на склі, а коли Даніель вимкнув двигун, узагалі не могли нічого розгледіти через темряву та дощ.

— Ходімо?

Вона кивнула.

— Уперед! — вигукнула Черрі, і вони вистрибнули з авто.

Даніель схопив їхні сумки, і вони, сміючись, побігли в паб.

До будівлі було всього десь метрів десять, однак вони все одно змокли до нитки.

— А ви, очевидно, Лейни, — промовив із валійським акцентом низький повний чолов’яга за барною стійкою. — Я Тед. А нам усе було цікаво, коли ж ви таки доберетеся до нас. Особливо за такої погоди.

Черрі глянула на нього крізь крапельки на віях і всміхнулася. Вона зробила замовлення на своє ім’я й не потурбувалася виправити його припущення, що вони одружені. Насправді дівчина була в захваті від його слів, і те, що ця поїздка почалася так ідеально, уселяло надію, що вихідні виявляться дуже вдалими.

— Хочете, щоб я спочатку показав вам кімнату, а потім спуститеся вниз випити пінту й перехопити чогось?

— Звучить чудово, — сказав Даніель, і Тед підняв частину барної стійки й провів їх через залу, де було чимало місцевих старшого віку, здебільшого чоловіки, вбрані в зелені стьобані піджаки, хоча серед них було й кілька молодих облич. Очевидно, ці юнаки та дівчата також приїхали сюди задля сплавляння на плотах річкою Триверин. У кінці кімнати були двері, що вели до вузьких сходів. Черрі та Даніель пройшли за Тедом нагору, до коридору на другому поверсі, де розташовувалися спальні.

— Як доїхали? — запитав Тед. — Ви ж із Лондона?

Він говорив так, наче Лондон був в іншій країні.

— Так, — відповів Даніель, коли Тед відчиняв двері до кімнати під номером три.

— Ось тут ви ночуватимете. Нічого складного, однак якщо знадобиться допомога з кранами, ви знаєте, де мене знайти. — Він кивнув їм, а потім знову зник у барі.

Черрі відразу ж почала роззиратися довкола. Це була невелика кімнатка з двоспальним ліжком, старою дерев’яною шафою, низьким столом, на якому лежали якісь місцеві брошури, та двома тумбочками біля ліжка. Саме ліжко виглядало до смішного маленьким, як і мало б виглядати двоспальне порівняно з королівським, а у випадку Даніеля — суперкоролівським удома. Воно було застелене товстою ковдрою, а в ногах лежало зелене картате покривало. Інші двері вели до ванної, де Черрі з полегшенням побачила, що рушники здавалися чистими, і душ теж. А меблі, дякувати Богу, виявилися білими, а не якимись там старомодно рожевими чи зеленими, як авокадо. Це місце було недорогим, однак тоді вона мала обрати щось скромне, а через ранній виїзд вони мали зупинитися десь неподалік від місця на річці, де б почали сплавлятися на плоту, тому вибір був доволі обмеженим. Вона повернулася до спальні й побачила, як Даніель, зовсім як дитина, стрибає на ліжку.

— Ну ж бо, — сказав він, простягаючи їй руку.

Вона всміхнулася й приєдналася до нього. Вони випробували пружини, без сумніву, старі, однак, на щастя, ті хоча б не скрипіли. Потім іще якийсь час просто лежали поруч, і Черрі відчула, як перекочується до середини ліжка. Вона запитально глянула на Даніеля.

— Так зручніше, — відповів він.

Черрі засміялася й зіскочила, щоб визирнути у вікно. Вона лише могла здогадуватися, що там, знадвору, хоча складалося враження, що це були конюшні й багато відкритого простору.

— Голодна? — спитав Даніель із ліжка.

— Помираю з голоду.

Було прохолодно, тому Тед розпалив вогонь. Ранки вже починали по-осінньому холоднішати: відчувалася зміна пір року. Вони знайшли вільний столик, де вже лежали столові прибори, загорнуті в темно-зелені паперові серветки, а під тарілками були чорно-білі з назвою пабу.

— Сьогодні пиріг із ягнятиною, — промовив Тед, принісши дві тарілки, з яких підіймалася пара. — Моя дружина підхопила нежить, тому не виїжджала за курятиною.

— Ягнятина — це просто чудово, — сказав Даніель, коли Черрі глянула на меню на дошці.

Складалося враження, що тут подавали лише пиріг. Пиріг із ягнятиною, а якщо пощастить, із курятиною. Напис крейдою також стверджував, що ще був пиріг із яловичиною, і Черрі стало цікаво, що ж трапилося з ним.

— Яловичина закінчилася, — сказав Тед, перехопивши її погляд, і пішов, щоб принести напої.

Черрі глянула на Даніеля, однак, здавалося, його зачарували це місце та виняткова поведінка Теда. До загальної атмосфери додавалися фонові веселощі місцевих, пиріг виявися смачним, а тепло від справжнього вогню робило цей паб іще затишнішим, й усе це вкупі з дощем, що барабанив у шибки, додавало йому якоїсь приємної інтимності. За межами Лондона Черрі почувалася вільніше, вона, не напружуючись, була значно витонченішою, ніж ті, хто її оточував, тому їй не потрібно було постійно бути обачною та стежити за тим, чи відповідає вона стандартам Кенсінгтона. Даніель підняв склянку, і вона торкнулася її своєю.

— За неймовірні вихідні, — промовив він і, замовкнувши, глянув на неї: у його погляді було щось глибше за ніжність, щось важливіше за симпатію. — За нас. Я дуже щасливий, що ми зустрілися, Черрі.

Вона глянула йому у вічі й усміхнулася. Це був якраз той погляд, який дівчина й сподівалася викликати цією поїздкою.

— Взаємно, — ніжно промовила вона.

Дощ припинився вночі. Черрі знала це, бо не спала через незручний матрац, який провалювався посередині, що її дратувало. У кімнаті була цілковита темрява, а надворі — надзвичайно тихо, і ця тиша, здавалося, просочувалася до кімнати й завмирала, спостерігаючи за нею. Черрі несподівано засумувала за домом: яскравими вуличними ліхтарями та звуками сирен. Вона відчувала, що їй тут не місце. Вона й гадки не мала, котра була година чи як довго ще до сигналу будильника о сьомій. Черрі лежала там, як їй здавалося, роками, пильно вдивляючись у темряву, прислухаючись до м’якого дихання Даніеля поруч із нею. На якусь мить у тій темній кімнаті їй стало дуже самотньо, і дівчина вже майже штовхнула Даніеля, щоб розбудити його й затишно влаштуватися в обіймах. Однак сама думка про це здалася їй дурною, дитячою, і вона не знала, що мала б сказати, якби розбудила його. Черрі заплющила очі й змушувала себе заснути, і зрештою це їй вдалося, аж поки не розбудив її все голосніший сигнал телефону Даніеля.