— Усе добре, люба?

— Нормально.

Поки вона була в туалеті, тарілки вже прибрали, а Даніель гортав меню.

— Десерт?

Черрі відчула, що Венді хотіла погодитися, тому різко відповіла:

— Мені потрібно повертатися на роботу.

Попри всі заперечення Венді, заплатив Даніель, а тоді вони пішли. Обоє провели її під дощем до офісу, і Черрі зупинила їх неподалік.

— Вам не потрібно бачити, як я заходитиму, — коротко сказала Черрі, і в очах її матері з’явився біль.

Потім вона закинула руку навколо її шиї й міцно обійняла, другою рукою тримаючи парасольку й зіштовхнувшись із парасолькою Черрі. Дівчина відчула, що на її щоці залишився слід від помади, і ледь стримала рух, щоб з огидою його витерти. Вона не хотіла, аби на ній залишалося щось від матері.

— Була рада тебе бачити, — пригнічено промовила Венді, і Черрі стримано всміхнулася.

— Я теж.

Тоді Венді розвернулася до Даніеля, і Черрі зіщулилася, коли вона теж ніжно його обійняла; насправді, з ним вона здавалася значно вільнішою, ніж із власною донькою, це змушувало Черрі почуватися винуватою. Вона знала, що поводиться просто жахливо, однак нічого не могла з цим удіяти.

— Дякую за чудовий обід, — сказала Венді. — Просто не віриться, що Черрі ховала тебе впродовж усього цього часу.

Вона відійшла й востаннє глянула на дочку, зрозумівши натяк, що їй варто піти. Черрі дивилася, як вона йде до метро, сандалі ще більше забризкували ноги брудом. Вона намагалася не дивитися на Даніеля, тому що не хотіла бачити в його очах, що він віддаляється від неї. Тепер, коли правду про неї розкрили, вона воліла б просто піти.

— Ми так і не купили постільну білизну, — промовив він.

— Ні.

— Не має значення. Купимо наступного разу.

Це був перший дзвіночок, що він відмахується від неї. Туманне посилання на майбутню дату, котра так ніколи й не настане. Черрі розгублено стояла на тротуарі, не рухаючись, бо не бажала грати свою роль у розриві.

— Хіба тобі не слід повертатися? Уже минула друга, — указав він.

А тепер він хотів її позбутися. Це востаннє вона його бачила. Черрі підвела очі й глянула на нього.

— Гей, що сталося?

— Нічого.

— Припини, ти ж не засмутилася через простирадла, правда? Я хотів сказати, що знаю, ти хотіла їх купити, однак подумав, що важливіше провести час із твоєю мамою. Особливо якщо вона так здалеку приїхала, щоб зустрітися з тобою.

Черрі витріщилася на нього, перевіряючи його щирість.

— Я ж учинив правильно, так? От тільки в мене таке відчуття, що ти в цьому не впевнена. Між вами двома все добре?

— Нормально, — повільно промовила вона.

— Добре. Тому що вона здалася мені дуже милою. Смішною. — Він усміхнувся. — От тільки на твоєму місці я б поговорив із нею про всі ті речі з дитинства.

Черрі не була впевнена, що описала б свою матір як смішну. Радше як відразливу. Однак вона не могла повірити в те, що чула. Даніелю було все одно. Її мати була родом із Кройдона, мала несправжню засмагу й вважала, що графинчик з оцтом насправді був підливкою, але не схоже, щоб його турбувало хоч щось із цього. Від цієї хвилі полегшення вона наче сп’яніла. «Хай там як, а вони ще довго не зустрінуться знову», — присягнулася вона собі, адже було надто близько до того, щоб вона йому сподобалася. Глибоко в душі Черрі завжди знала, що коли вона хотіла заручитися з Даніелем, то на якомусь етапі вони мали б зустрітися, але вона все спланувала б і підготувала б до цього кожен дюйм свого життя. Максимум дві чи три години, десь у людному місці, можливо, навіть подарувала б Венді якийсь новий одяг і застерегла б, чого говорити не варто. Хоча тепер усе це не мало значення. Черрі ніколи не пробачить їй того, що Венді ось так викрила її, хоча тепер усе склалося якнайкраще. Вона подумала над його останнім запитанням і по-святковому поцілувала.

— Ти кажеш правильні речі.

Потім вона глянула на Даніеля, і її накрила хвиля щастя. Цей чоловік був неймовірним. Вона мусила отримати його.

19

Лаура з ввічливим захватом ішла вслід за Даніелем його новою квартирою. Він указував на очевидне («це ванна»), а вона відповідала щось таке ж приземлене («гарна плитка»). Усе задоволення від першого «дорослого» надбання її сина зникло. Це засмутило її, і Лаура відчувала, що йому теж не подобається ця нова відстань між ними. Уже місяць він мешкав у новій квартирі, однак це вперше вона зайшла його провідати.

— Наступні кілька тижнів будуть важкими, — сказав він, — тепер я в лікарні.

Вона знала, що так воно й буде: робота молодшим лікарем забирала весь час, однак це лише привернуло увагу до ще одного аспекту, про який вона майже нічого не знала. Від тієї доленосної вечірки з барбекю вони говорили по телефону кілька разів — недовгі розмови, які більшою мірою оберталися навколо неважливих тем, однак та вечірка й досі була перешкодою для будь-якої глибокої чи невимушеної розмови. По телефону було неможливо сказати те, що вона хотіла, тож Лаура чекала на можливість поговорити із сином віч-на-віч, і ось тепер була тут. Вона дуже нервувалася, бо жахливо сумувала за ним, і все, чого їй хотілося, — це обійняти його й помиритися, однак вона цього не могла. Того, що сталося, до кінця не розуміла навіть Іззі. Після барбекю вони ненадовго зустрічалися за кавою, і Лаура намагалася пояснити їй те, що виявила. Що Черрі, очевидно, вигадала покійну бабусю, і те, що схитрувала на вартості квитків до Франції. Барбекю та нещирість Черрі зайвий раз переконали Лауру в тому, що щось було не так. Іззі хоча й поспівчувала, однак зауважила, що могло бути й чимало пояснень. І найгірше: вона сказала, що Лаурі не слід так наполегливо лізти в їхні стосунки. Параноя відштовхує людей.

Коли вони ходили квартирою, Лаура потайки шукала ознак того, що Черрі тут часто бувала: одяг, взуття, пляшечки косметики у ванній. Але там були лише кондиціонер та зубна щітка, нічого більше їй помітити так і не вдалося, тому Лаура з певним полегшенням припустила, що це мало б означати часті візити, однак іще не постійний статус співмешканки. Ще вона шукала презервативи чи протизаплідні пігулки, однак цього теж не знайшла.

На обід Даніель приготував для них обох сендвічі з багету. Коли Лаура сіла за стіл, він штовхнув до неї тарілку.

— Тадам.

Вона всміхнулася. Сендвіч здавався велетенським. Але смачним.

— Дякую. Гарна квартира, — промовила Лаура й почала розглядати сина.

Даніель виглядав утомленим: без сумніву, години роботи молодшим лікарем давалися взнаки. Вона потягнулася до сумочки.

— Це тобі. Не впевнена, що стане в пригоді… — Вона замовкла, не бажаючи наголошувати на тому, що аж дотепер не бачила його нової домівки й подумала, — уже не вперше, — що ще декілька місяців тому, напевно, допомагала б йому з переїздом.

Він відкрив пакунок. Під стильною обгорткою був діапазонний будильник, який пробуджував сонячним світлом, що поступово яскравішало, а ще його можна було поєднати із світанковим хором, хвилями чи кукуріканням півня.

— Ти можеш обрати тривалість сходу сонця на свій смак, — сказала Лаура. — Мені здалося, що це може стати в пригоді тепер, коли ти почав навчання: усі ці зміни та робота вночі. Це могло б допомогти відрегулювати твої цикли сну й пробудження.

— Мені подобається, — сказав Даніель, — дякую. «Схід сонця щодня, а не дощ», — прочитав він на коробці. — Схоже, він іще й покращує настрій та рівень продуктивності. Тепер мені не буде виправдання, якщо я не записуватиму гарних ідей.

— Усе добре? — запитала Лаура.

Він засяяв.

— Важко, однак мені подобається. Я вже навіть трохи розслабився, коли виписую рецепти. Бачила б ти мене першого разу: я перевірив, а потім перевірив удруге Британський національний фармакологічний довідник і тричі перечитав записи пацієнта. Витратив двадцять хвилин на те, що можна було б зробити за п’ять. А обхід! Мій керівник вистрілював інструкції, як кулемет. Я навчився записувати дуже швидко.