— Але ж домовленість, — зазначив Даніель.

Лаура знизала плечима.

— Ми можемо піти будь-куди.

— Ти впевнена?

— Звісно. Ви двоє можете їхати.

Даніель усміхнувся, і вона зрозуміла, що зробила те, що залагодило вчорашній конфлікт.

— Агов, комусь долити? — спитав він, побачивши, що келих Черрі спорожнів. Як і пляшка, котру Лаура принесла раніше.

— Я принесу охолодженого, — сказав Даніель і попрямував до зони барбекю.

— Дорогенька, я мушу переговорити з Діаною. Вона розповідала мені про найкращого вчителя йоги, — сказала Ізабелла, і Лаура з Черрі залишилися вдвох.

Якийсь час вони дивилися одна на одну, усміхаючись і не кажучи ані слова. «Тепер або ніколи», — подумала Лаура.

— Допоможеш мені принести ще вина з погреба?

Вона побачила, як Черрі роззирається довкола в пошуках Даніеля, котрий мав принести її келих, однак він розмовляв із Вілом, своїм другом, і, до речі, сміявся й найближчим часом не збирався приходити їй на допомогу.

— Звісно, — відповіла вона, і Лаура провела її до будинку.

Дорогою до ліфта вони не розмовляли, і під час спуску, за винятком гудіння мотора, теж було тихо. Коли двері розчинилися, Лаура запросила Черрі вийти першою. Було дивно заходити в затінену кімнату після яскравого світла надворі, і вона ступала дуже обережно. Тут було лише мерехтливе сяйво, що йшло з вікна в стелі, і навіть попри те, що ззовні було ще видно, непрозорість скла та відстань не давали нічого, окрім відчуття мінливості води. Поверхня басейну була темно-синьою, вода здавалася незвично глибокою, як море, коли не бачиш дна. Потім Лаура ввімкнула світло, і звук вимикача відлунням пройшовся просторою кімнатою. Черрі перехопило подих: це було прекрасно. Тепер вода підсвічувалася з дна й чорнильно-синє світло радіально розходилося від ламп так, наче сонячне світло проникало крізь сапфіри. Вона побачила, що стоїть на білому мармурі, який продовжувався й вгору, на стіни, вирізьблені у вигляді екранів. Вона простежила за ними аж до тремтливих відблисків на стелі.

Лаура пройшла через кімнату з басейном, і Черрі глянула вгору, на матовий скляний блок на стелі, який приглушував яскраве сонце. Хоча вона й бачила рухомі тіні, коли люди ходили навколо, але на саме скло ніхто не наступав.

— Завжди так, — з усмішкою сказала Лаура. — Бо вони бояться, що скло піде тріщинами чи ще щось станеться.

Вони пішли до винного погреба, і Лаура витягла з холодильника кілька пляшок вина.

— Лише трохи білого та рожевого, — сказала вона, передаючи їх Черрі.

Коли вони повернулися до басейну, Черрі знову глянула на стелю, але згори не долинало жодних звуків і тут, у підвалі, вони з Лаурою залишилися в потойбічній тиші: чулося лише відлуння їхніх кроків.

— То як воно, повернутися на роботу? — запитала Лаура.

— Добре.

— Вона завжди минає так швидко, правда? Відпустка.

Черрі нічого не відповіла, лише всміхнулася.

— Послухай… можливо, це може трохи незручно, але… Є дещо… Кілька запитань, які я хотіла б тобі поставити. — Лаура глянула на Черрі, однак та була незворушна. — Твоя відпустка. Тобі її дали й справді через невикористані відгули? — Лаура завбачливо підтримувала дружню атмосферу, бажаючи, щоб Черрі їй довірилася.

— Я так і сказала.

— От тільки… Я… Хіба ти не говорила своєму босові, що в тебе померла бабуся? І що тобі потрібно на похорон до Франції?

Черрі зупинилася.

— Хто тобі сказав?

Лаура всміхнулася, уникаючи відповіді й розмірковуючи над тим, як зам’яти цю тему, коли раптом її відволікло тріщання мармурових плит на стіні. Вона стривожено глянула на них. «Це, мабуть, через будівельні роботи по сусідству», — подумала вона й узяла собі на замітку поговорити з будівельниками й змусити їх усе перевірити.

— Що ще?

— Перепрошую?

— Ти сказала, що в тебе кілька запитань. Які інші?

Лаура відірвала погляд від плитки.

— О, так. Насправді це більше вибачення. Я не подумала… коли запрошувала тебе приїхати. Я знаю, що авіакомпанії ставлять невиправдано високі ціни на квитки, що не були заброньовані заздалегідь. — Вона зачекала якийсь час, однак Черрі нічого не відповіла. — Я була неуважною. Не обміркувала цього як слід. А тепер хочу вибачитися й сказати, що наступного разу все перевірю, — Лаура засміялася. — Інколи це просто грабунок, хіба ж ні! Часом навіть у шість сотень фунтів. І це в один бік! — Вона виглядала занепокоєною, так, наче надміру тиснула на Черрі. — Боже, це ж не коштувало так дорого, правда?

Черрі спостерігала за Лаурою. Патетика — ось як вона витягувала інформацію. Дівчина помітила, що Лаура стоїть під світлом, і навколо її голови, здавалося, з’явився німб. Світло також осяювало їй чоло й відкидало тіні на вилиці.

— Саме стільки й коштував квиток.

— Що ж, нехай.

— Хіба Даніель не говорив тобі? Платив він.

— О! Добре.

— А чому це тебе так цікавить?

Лаура спромоглася коротко засміятися.

— Зовсім ні!

— Здається, ти забагато про це розпитуєш. Так, наче думаєш, що я щось приховую.

— Ні! Ні…

Несподівано вони занурилися в темряву, почувся крик та звук розбитого скла, а за ними — гучний сплеск. Сильний запах вина наповнив повітря, а до сплесків приєдналися й важкі схлипи. Потім увімкнулося аварійне світло.

— Я точно не впевнена, що сталося насправді, — знічено промовила Черрі. Вона стояла в саду й з неї струмочками стікала вода. — Світло вимкнулося й ми майже нічого не бачили. — Вона ніяково глянула на Лауру. — Гадаю, Лаура спіткнулася… напевно, через темряву й штовхнула мене.

Лаура зупинилася на півдорозі з келихом вина в руці, який наповнила для Черрі, і спантеличено глянула на неї.

— Перепрошую? Не думаю, що це я.

Черрі тремтіла й притискалася до Даніеля.

— Навіть не знаю, що й сказати… — Вона подивилася на сина, ніби перепрошуючи, і зніяковіло знизала плечима.

— Це ти, — тихо промовила дівчина.

— Черрі, я навіть не стояла поруч із тобою.

— Господи, як незручно. Ти ж знаєш, що я не просто так впала в басейн, — пробурмотіла вона.

— Ти ж не хочеш сказати… — Лаура недовірливо засміялася й похитала головою. — Я так не думаю.

— Вибач, що зіпсувала святкування твого дня народження.

— Заради Бога, це ніяк не стосується того, що трапилося, — роздратовано сказала Лаура.

— Я не знала, не знала, що це твій день народження. Якби знала, то обрала б якісь інші вихідні.

— Усе це дуже нагадує нещасний випадок, — квапливо промовив Даніель.

Лаура усвідомила, що почувається так, наче була на власній вечірці негідницею. Що ж сталося там, унизу? Єдине пояснення, яке спадало їй на думку, — це що Черрі навмисно впала в басейн, однак це було б так схоже на маніпуляцію, так ризиковано… а тоді вона раптом згадала картину, і їй перехопило подих. Це Черрі пошкодила її? Лише для того, щоб кинути на неї підозру?

Лаура роззирнулася навколо й побачила, що всі гості витріщаються на них, прикриваючись келихами з вином. Бачила й розгублені обличчя та спантеличені погляди: люди не знали, чому вірити. Коли вона розвернулася до Ізабелли в пошуках підтримки, то побачила зніяковілу усмішку.

— Даніелю, може, ми поговоримо наодинці? У будинку?

— Мені здається, що вона вважає мене мисливицею за грішми, — випалила Черрі, її голос тремтів.

— Ні! — Лаура намагалася владнати все й нервово засміялася.

Черрі глянула своїми великими карими очима на Даніеля й заплакала.

— Вона думає, що мені потрібні твої гроші.

— Даніелю, будь ласка, ми можемо зайти до будинку? — наполягала Лаура.

— Бачиш? Вона навіть не заперечує цього, — пригнічено промовила Черрі.

Усі дивилися на неї. Обличчя Даніеля було темнішим від грозових хмар, і Лаура відчула, як на її щоках з’явилися дві маленькі червоні плями.

— Гадаю, цього досить, — тихо промовила вона. — Тобі час зайти всередину й розібратися з усім.

— Мамо, я забираю Черрі додому, — сказав Даніель і, помітивши розпач на її обличчі, додав: — У неї немає в що перевдягнутися. Я мушу.