Коли вони пішли до будинку, Лаура вже знала, що вони прямують до його машини, що Даніель відвезе її додому і, ймовірно, вона не побачить його кілька днів, можливо, навіть аж до понеділка, коли він повернеться за речами, щоб переїхати на нову квартиру.

— Кому сосиску? — запитав Говард.

Ізабелла обережно підійшла до Лаури.

— Люба, що це було? Я думала, вона тобі сподобалася.

Лаура не відповіла, лише спостерігала, як вони йдуть, надзвичайно засмучена тим, що сталося.

18

Черрі дивилася у вікно свого офісу. Уже три дні йшов дощ, а коли йшов дощ, не було й клієнтів, а коли не було клієнтів, їй було нудно. Вона почувалася, наче замкнена в клітці в зоопарку тваринка, лише з тією різницею, що не могла вгамувати свій розум, проходжуючись туди-сюди. Її i-Pad лежав на столі, а це означало, що Черрі могла хоча б повисіти в інтернеті, щоб якось убити час, до того ж вона була переконана, що саме цим зараз і займалися Ебіґейл та Емілі, і жодна з них не звертала уваги на те, що будинками не цікавилися вже так довго. Через надміру зосереджений вираз їхніх облич вона припустила, що її колеги роздивляються одяг чи взуття. Черрі вже прочитала «The Guardian», занотувала кілька лекцій на TED, котрі бажала прослухати, а потім заґуґлила ім’я Ніколаса, хоч і знала, що припускається помилки. Вона знайшла статтю в торговельному журналі, у галузі телекомунікацій, у якій згадувалося про його нещодавнє призначення на посаду заступника головного директора — і це у віці 24 років! — визначне досягнення, оспіване на папері. «Його тато — власник компанії!» — хотілося закричати Черрі в екран. Перелік його досягнень продовжувався: робота, нещодавнє одруження, а ще Черрі з гіркотою помітила, що там було його спільне з дружиною фото на якомусь модному благодійному прийомі; далі в статті жартівливо запитували, коли ж він збирається заводити наступного спадкоємця трону в компанії. Це глибоко вразило її. Горло стиснуло від образи, вона закрила сторінку й демонстративно почала переглядати виставлені на продаж вілли на півдні Франції. Відколи вона повернулася з поїздки, їй доводилося докладати чималих зусиль, щоб увійти в робочий ритм, знову стати тією особистістю, яку вона для себе створила, і повернутися до ненависної роботи. Тривожна нетерпеливість — небезпечне почуття, а отже, вона мала опанувати себе. Черрі не могла дозволити собі припуститися помилки знову, тоді, коли вона, здавалося, і справді знайшла того, хто мав можливість назавжди стерти з її життя важку й нудну роботу. Їй фізично було не по собі, коли вона сиділа на одному місці, і Черрі пильно вглядалася в екран, намагаючись знайти, чим зайняти свій мозок. Вона закрила i-Pad, ледь стримавшись, щоб не розбити його. Їй хотілося розбити пристрій, тому що їй було нудно, розтрощити й перекинути стіл. На якусь наносекунду це її розважило, і Черрі всміхнулася. Її розум працював гарно, швидко. Він спрагло бажав інформації, планів, проектів і бунтував проти вимушеної бездіяльності та починав перемикатися на дослідження себе самого, якщо тільки не зайняти його чимось. У Черрі було забагато розумової енергії, це вона знала ще зі школи, коли ставала найкращою з усіх предметів. Інколи вона думала про те, ким би стала, якби змогла навчатися в університеті; можливо, адвокатом, адже вона так ненавиділа несправедливість, особливо щодо невдах, бідняків, і їй здавалося, що вона добре вміла зміщувати акценти на свою користь, відкриваючи факти з геть іншої точки зору. Хай там як, а це не мало значення, оскільки тепер вона була там, де була, а саме агентом із нерухомості в Кенсінгтоні. Це була її перша сходинка на шляху до більших досягнень. Вона знову пильно дивилася на дощ, спостерігаючи за безперервними потоками, що стікали по віконному склу, сподіваючись, що це зможе навіяти на неї сонливість. Тутешні люди не говорили так багато про погоду, як мешканці Кройдона чи Тутінга. Вони могли дозволити собі втекти від неї й часто так і робили, інколи навіть на тижні.

Черрі поглянула на годинник і відзначила, що половина дня вже минула й Даніель мав прийти за декілька хвилин. Він недавно облаштувався в новій квартирі, і вони мали зустрітися під час її обідньої перерви, щоб разом обрати нову постільну білизну. Він переїхав іще позавчора, однак і досі, ще від вечірки, ночував у неї. Даніель посварився з матір’ю, а такого вона ніколи раніше не бачила.

Черрі підбадьорювала його подробицями про поїздку для сплавляння на плоту, яку вона забронювала (поспіхом, у неділю після вечірки, коли він повернувся додому, щоб спакувати речі). Він навмисно тягнув час перед тим, як повернутися в родинний маєток, і його останній візит як постійного мешканця відбувся, коли батько поїхав грати в гольф (інколи Черрі починала насторожувати та кількість часу, яку Говард витрачав на гольф, і вона взяла собі на замітку підтвердити свої підозри), а мати поїхала до подруги. Тоді він фактично й переїхав, залишивши мамі записку з обіцянкою зателефонувати найближчим часом. Черрі була впевнена, що він і досі цього не зробив. Тепер вона намагалася вирішити, чи варто заохочувати його до дзвінка, адже, з одного боку, така стримана й великодушна поведінка могла тільки зблизити їх, однак, з другого, її мучила злість на його матір. Це було важке рішення.

Даніель накинув каптур, щоб сховатися від дощу, зсутулився, прокладаючи шлях через кілька вулиць до офісу Черрі. Він сподівався розібратися з покупками так швидко, як це тільки було можливо, і раптом здивовано подумав: чому ж він просто не дозволив їй обрати щось самій? Він ніколи не переймався виглядом постільної білизни, але розумів, що йому потрібен комплект, і був би одночасно і вдячний Черрі, якби вона взяла цей тягар на себе, і розважений тим, скільки задоволення, як здавалося, вона отримала б від цієї покупки.

Він знав, що до нестями закохався в Черрі, тому був щасливим. Усе в неї — у них — здавалося таким схожим, веселим, невимушеним… окрім, звісно ж, гострого конфлікту з його матір’ю. Він злився на неї за те, що її натяки, нібито Черрі — мисливиця за грішми, стали громадським надбанням, і через це вона дуже засмутилася. Даніель не розумів, чому його мати так наполягала на цьому, адже все вказувало якраз на протилежне. Заради Бога, вона ж купила йому до смішного дорогу картину! І якщо вже на те пішло, то з них обох саме Черрі виявилася щедрішою. Навіть коли він захотів допомогти їй, купивши квитки на літак, Даніелю довелося практично змусити її взяти гроші. Самі лише думки про все це знову розізлили його, і він зітхнув; Даніель ненавидів конфлікти й хотів лише, щоб його мати просто побачила Черрі такою, якою вона була насправді, і пораділа за нього.

Переїзд приніс певне полегшення. З нього вистачило й відпустки, і він не хотів сваритися з мамою, але водночас відчував незручність від її зростаючого невдоволення Черрі. Постійні запитання, незначні коментарі, загальна нестача теплоти, яка, здавалося, росла з кожним днем, дратували його, і він зрозумів, що стримував неприязнь між ними, як миротворець ООН. Ще йому не подобалося його життя, схоже радше на мильну оперу: воно спантеличувало його, як невеличкий суботній епізод на барбекю.

Наступного дня після вечірки він отримав повідомлення зі словами: «Сподіваюся, ти й так це знаєш, але просто, щоб бути впевненою: присягаюся, я не штовхала її. З любов’ю, мама. х[18]». Він волів би більше не порушувати цю тему, тож був роздратований, що її знову йому нав’язували, і саме тому досі не відповів, хоча й розумів, що це доведеться зробити найближчим часом, якщо тільки він хотів, щоб усе не зайшло ще далі. Можливо, сьогодні, після обіду з Черрі, він подзвонить мамі й скаже, що коли вона хоче підтримувати гарні стосунки в майбутньому, то мусить хоч трохи пригальмувати й перестати думати, що Черрі з ним лише через гроші. Він отримував повідомлення й від друзів, котрі підколювали його, як це роблять тільки ірландці, а Віл навіть додав у фотошопі напис «Школа плавання Лаури» до картинки, на якій відчайдух-пірнальник врізався в басейн, і додав: «Останнім часом твоя мама більше не давала уроків?»