— Тут і мої речі теж…

— Візьми сумку.

Вона витягла особисті речі Даніеля й передала їх Говардові над столом. Він глянув на них і поклав на стілець поруч.

— Мені потрібно знайти, де зупинитися. Медсестри сказали, що він пробуде в лікарні щонайменше кілька днів.

— Не думаю, що Лаура дозволить тобі побачитися з ним. Не найближчим часом, це точно.

Вражена, Черрі пильно глянула на нього.

— Вона не може мене зупинити.

— Боюся, що вона, ми, можемо. Як найближчі родичі.

Їй обірвалося серце.

— І ти також?

— Моя дружина й так надзвичайно засмучена через те, що сталося. Лише підтримання її в доброму стані, наскільки це можливо, може допомогти Даніелю одужати.

— А як же я?

— Це поки що. Доки він не пройде найгірше.

Черрі спалахнула гнівом.

— Схоже, вона не розуміє, що я кохаю його.

Якусь мить Говард просто дивився на неї.

— Ти забронювала ці вихідні, щоб навмисно засмутити мою дружину?

Черрі потупила очі в підлогу.

— Бо якщо це так… тоді ти не надто й сильно кохаєш Даніеля, правда ж?

Заніміла, вона залишилася сидіти, коли він підвівся.

— Ти збираєшся забрати авто Даніеля в Лондон?

Черрі знизала плечима.

— Гадаю, що так.

— Будь обережна за кермом, — люб’язно промовив він.

Черрі дивилася, як Говард ішов геть, тримаючи Даніелеві речі під пахвою, а серед них одяг, гаманець, телефон, ключі від квартири. Було очевидно, що її проганяли.

24

— За результатами сканування Даніеля він уже мав би отямитися, — сказала лікар Рейна.

Вона чекала, поки вони усвідомлять цю новину.

Говард та Лаура знову були в кабінеті лікаря. Ранок лише починався, і сонячне проміння струменіло крізь вікна, тому в повітрі було видно кожну пилинку. Лікар Рейна була співчутлива, однак діловита й повідомляла факти без прикрас. Лаура та Говард були виснажені й налякані. Лаура провела три дні біля ліжка Даніеля, а потім, останньої ночі, лікарі припинили давати йому заспокійливе. Упродовж наступних дванадцяти годин він мав опритомніти.

Голос Лаури звучав тихо, слабко:

— Тож чому цього не сталося?

— Ще не знаємо. Ми почнемо обстеження сьогодні вранці. Проведемо ще одне сканування, а також зробимо енцефалограму мозку та протестуємо іншу активність.

— Скільки часу знадобиться на все це?

— Деякі результати ми матимемо вже сьогодні вдень, однак мушу попередити, що вони можуть не дати нам потрібних відповідей, — обережно промовила лікар Рейна. — Мозок дуже складний, тому інколи потрібен якийсь час на те, щоб з’ясувати точно, що не дає комусь вийти з коми. А часом пацієнти приходять до тями ще до того, як ми це з’ясовуємо.

— Ви можете сказати… Ви можете сказати, як довго він може залишатися в такому стані?

Лаура відчула, як Говард обережно накрив її руку своєю.

— Боюся, що ні. Ми просто не знаємо. Хороша новина в тому, що він дихає самостійно, тож ми відключили апарат.

Лаура кивнула, проте не могла позбутися відчуття, що це було лише краплиною хороших новин. Дрібничка, за яку можна зачепитися, коли вимальовувалася значно більша й серйозніша проблема.

Пейджер лікаря Рейни подав сигнал, і вона глянула на нього. Було зрозуміло, що її кудись викликають, і, хоча вони й могли затримати її, здавалося, усе вже було сказано.

— Триматимете нас у курсі, лікарю? — сказав Говард.

— Звісно ж… Щойно я матиму якісь новини, то зв’яжуся з вами. Я можу запропонувати вам відпочити кілька годин? Змінити обстановку?

Він кивнув лише для того, щоб завершити розмову, але і Говард, і Лаура знали, куди мали йти. Єдина причина, чому вони були тут, — Даніель.

— Даніелю, час прокидатися, — сказала Лаура, схилившись над ліжком, тримаючи його за руку й вдивляючись в обличчя в пошуках ознак життя. — Розплющуй очі.

Він лежав нерухомо, пищання апарата й досі звучало в якомусь болісному ритмі.

— Ти можеш ворухнути пальцями на руках? А на ногах?

Вона пильно вглядалася, однак нічого.

— Лише тремтіння. Годі тобі, Даніелю, — сказала вона з усе більшим розпачем.

Лаура рішуче відштовхнула стілець, міцніше стиснула його пальці, можливо, надто міцно, однак вона просто хотіла достукатися до нього. Жодного руху, жодного звуку, нічого, що могло б сказати їй, що він тут, що він намагався.

— Будь ласка, — благала вона, голос ламався, і мовчазні сльози відчаю котилися її обличчям.

До наступного дня нічого не змінилося. Тести не пролили світла на те, чому Даніель не опритомнює, а досі нерухомо лежить на ліжку. Так було наступного дня й наступного за ним теж. Лаура відправляла запити, дзвонила друзям друзів, шукала в інтернеті й дізналася, що найкращі лікарі країни працювали в Лондоні, у лікарні Челсі та Вестмінстера. Порадилися з лікарем Рейною й з’ясували, що можна зробити запит на перевезення Даніеля; це питання швидко було вирішено. Новий лікар сказав те саме: неможливо передбачити, коли він вийде з коми, і ставало зрозуміло, що це може тривати багато тижнів чи й навіть місяців, і це кинуло Лауру у вихор жаху та болю, котрі загрожували вийти з-під контролю. «Я мушу вірити», — нагадала вона собі, і ці слова стали як заклинання, але це було єдине, що її тримало. Життя її сина обмежувалося набором шаблонів. І так було щодня. Лише бути з ним. І вірити.

Через десять днів у їхньому житті сталися певні зміни. Говард мусив повертатися до офісу на якісь термінові зустрічі. А особиста помічниця Лаури залишила повідомлення, у якому йшлося про те, що вона має до неї кілька справ. Це мало б бути щось важливе, інакше її б не потурбували.

Вони поринули в рутину. Уранці Лаура ходила до офісу, а вдень працювала вдома й перебувала в Даніеля щонайменше по дві години. А Говард їздив до нього щовечора, коли повертався з роботи. Лаура вирішила дозволити й Черрі провідувати сина. Вона була готова зробити що завгодно, аби це могло допомогти Даніелю вийти з коми.

Якби Черрі заговорила до нього, можливо, її голос зміг би запустити якийсь механізм у його мозку, щось, що могло б повернути його їй. Черрі дозволили відвідувати Даніеля раннього вечора двічі на тиждень — по вівторках та четвергах. Лаура дала чіткі вказівки, що це єдиний час, коли вона могла приїхати, і дівчина мусила йти до того, як о восьмій приїжджав Говард.

Поцікавившись, чи виконує медичний персонал ці правила, вона якось запитала про це в Говарда, і він відповів, що не бачив Черрі.

Лаура повернулася з поганими новинами. ITV не планував фінансувати другу серію її драми, оскільки рейтинги падали й було дуже шкода, але вони ніяк не могли продовжувати. Однак вони покладали «великі надії» на сценарій нової кримінальної драми й із нетерпінням чекали того дня, коли нарешті змогли б її переглянути. Поки що вона могла виплачувати своїм працівникам зарплатню. Лаура вже готова була подзвонити Говардові, щоб порадитися з ним, бажаючи з кимось усе обговорити, однак зупинилася з телефоном у руках. Після тимчасової близькості, що з’явилася між ними через нещасний випадок із їхнім сином, вони знову віддалилися одне від одного. Кожен повертався з лікарні з маленьким звітом, проте ніхто з них не хотів обговорювати те, що розповідав Даніелю. Вони були окремо так довго, що в кожного було своє життя, і якби Говард хотів обговорити його з Лаурою, то мав би починати здалеку, і те саме стосувалося її.

Лаура не змогла б звикнути до того, що Даніель нерухомо лежав на ліжку, і щоразу, коли вона його бачила, серце їй стискалося в грудях. Вона бадьоро розмовляла з ним, безупинно після того, як багато читала про кому в книгах, інтернеті та консультувалась у друзів друзів, котрі працювали в неврології.

Вона знаходила згадки про те, що пацієнт на реабілітації міг відтворювати цілі речення, які були сказані, коли він лежав непритомний. Це було лише питання часу. У всякому разі вона в це вірила.