— Хіба це не означає перевезти його?

— Так, але там є все, що й тут, а ще той лікар. Здається, його прізвище — Бел. Я можу зателефонувати й готова битися об заклад, що це лише питання повноважень Челсі та Вестмінстера, щоб перевезти його, і вони подбають про решту.

— Його безпечно перевозити? Коли він хворий?

— Ми можемо запитати.

Говард обмірковував слова дружини, а Лаура помилково сприйняла його мовчання за незгоду. Її голос обірвався.

— Якщо він… Не роби цього, Говарде. Не думаю, що зможу жити, знаючи, що не спробувала всього, що не зробила для нього найкращого. Цей лікар Бел може сказати те саме, але ми хоча б отримаємо ще одну думку.

Говард глянув на дружину. Вони були двома загубленими людьми, котрі шукали будь-якого порятунку. І хай яким би мізерним не був цей шанс, усе одно це було краще, ніж залишатися заручниками на безлюдному острові.

Лікар Даніеля, хоча й не бачив різниці, проте й заперечувати проти їхнього рішення не став, тож уже через два дні Даніеля на швидкій перевезли до Веллінгтонської лікарні. Лаура саме їхала, щоб побачити його, коли згадала, що того вечора Черрі мала прийти провідати її сина, адже то був четвер. Вона б мала поцікавитися тим, що відбувалося, бо минуло вже кілька днів відтоді, як Даніеля забрали з медичного центру. Вона подзвонила туди й поговорила з однією зі знайомих медсестер, однак здивовано почула, що останнім часом Черрі не з’являлася.

— Вона поїхала, — сказала медсестра. — До Канкуна на два тижні. Хіба вона не сказала?

Лаура згадала їхню розмову.

— О так, так, звісно. Коли вона поїхала?

— Здається, минулого понеділка.

Лаура покладала великі сподівання на першу зустріч із лікарем Белом, однак, на жаль, його вердикт був таким самим. Даніеля не можна було відключати від апарата штучного дихання. Через три дні після переведення в нього знову зупинилося серце. Лауру та Говарда викликали до лікарні, і лікар Бел делікатно повідомив, що становище не з кращих.

— Боюся, існує велика ймовірність того, що скоро станеться ще одна зупинка серця, а коли подібне трапляється так часто, як зараз, то врятувати пацієнта дуже складно.

— Скільки?

— Важко сказати напевне, але це може статися в межах двадцяти чотирьох чи сорока восьми годин.

Лаура повернулася до просторої, сонячної, окремої палати Даніеля й тихо сиділа біля його ліжка. Вона намагалася, вона й справді зробила все, що могла, але цього виявилося замало. Жінка взяла синову руку, і її вже без того так давно розбите й таке вразливе серце розлетілося на тисячі крихітних скалок, які шматували її зсередини.

От і все. Це все, що вона мала. Після двадцяти чотирьох років у неї були, можливо, один чи два дні із сином, котрий просто лежав на лікарняному ліжку, блідий, безпорадний, і ні на що не реагував. Раптом Лаура усвідомила з граничною ясністю: вона не хотіла ні з ким ділитися сином. Так само було й тоді, коли він народився: Лаура не могла витримати, коли люди тримали його надто довго, їй здавалося неприродним бути відділеною від нього, навіть попри те, що він був лише в іншому кутку кімнати. Вона не могла спокійно сидіти й схвильовано заламувала руки, борючись зі спокусою просто висмикнути сина з рук буркотливої матері Говарда, яка завжди залишала на Даніелеві сильний запах своїх парфумів, тож Лаурі доводилося купати його. Вона хотіла повернути його собі. Хотіла пестити сина щосекунди цих останніх днів, узяти з них усе, навіть незважаючи на те, що знала, що пісок у годиннику сипатиметься й далі. Але Черрі завтра поверталася, і коли вона про це дізнається, то неодмінно захоче побачити його. Лаура не могла змиритися з думкою, що ця дівчина буде поруч із її коханим сином. Вона навіть не хотіла чути її прохань чи щоб вона прийшла до лікарні й благала персонал. Черрі й так надто сильно віддалила Даніеля від неї, тому думка про те, що вона вторгнеться в ці останні кілька годин, наповнила жінку відчайдушною люттю. Однак Лаура знала, що так і буде. Глибоко в душі вона розуміла, що навіть якщо попросить Черрі триматися подалі, навіть якщо пояснить, як їй потрібно побути з ним наодинці, Черрі все одно захоче прийти. Несподівано ця неминучість хвилею накотилася на Лауру, і вона, стиснувши синову руку, заплакала на його ліжку так, як не плакала ніколи раніше.

Коли вона повернулася додому, було вже пізно, і Мойсей, який не знав, що коїлося в її жалюгідному житті, потерся їй об ноги. Він був голодний. Лаура повернулася, щоб погодувати його, а ще щоб спакувати все необхідне. Надворі на неї чекало таксі, готове відвезти її назад до лікарні. Зараз там був Говард, але він мав узяти перерву, щойно вона повернеться, і Лаура планувала провести там усю ніч.

Вона відкрила бляшанку з котячим кормом і мало не висипала її на підлогу, коли Мойсей жадібно накинувся на їжу, як завжди, муркаючи. Далі вона піднялася нагору, щоб згребти все необхідне для ночівлі в лікарні. Спакувала піжаму, зубну щітку та засоби гігієни. А ще змінний одяг.

Раптом, саме у той момент, її осяяла несподівана думка. Вона стояла перед шафою, беручи чисту блузку, і несподівано по її тілу пройшовся морозець. Ось воно. Жорстокий, жахливий, але вихід. Єдиний вихід. Лаура ходила туди-сюди, тремтячи й розмірковуючи, чи змогла б це зробити. Тепер, коли ця думка оселилася їй у голові, у Лаури підкошувалися ноги й вона просто пливла за течією, боротися з якою була не в силах.

Вона зробить це завтра.

27

Я люблю свого сина. Лише це мало значення. І не важливо, що вона збиралася зробити дещо жахливе. Їй подарували можливість, проблиск світла впродовж останніх виснажливих місяців, і Лаура знала, що мусить нею скористатися. Вона годинами билася над цим, але тепер, коли рішення було остаточним, відчула хвилю жаху від того, що їй доведеться сказати. Ці слова розірвуть її на шматки. Таке було вперше. Подумки вона коротко повторювала їх, однак ці слова, слово не вкладалося в голові — її нутро несамовито відкидало його.

Пройшовши до раковини в сумісній ванній кімнаті, зовсім поруч із його окремою палатою, вона глянула на своє відображення в дзеркалі. Короткий погляд у втомлені блакитні очі переконав її, що душа ще й досі на місці. Ні відблисків зелених райдужок, ні демонічно звужених зіниць. Хоча вона й виглядала ще більш утомленою, її шокувало те, як сильно вона постаріла. Навколо рота та очей побільшало зморшок. А ще був смуток. Наполегливий відчай, від якого вона безнадійно намагалася відгородитися цією новою дорогою лікарнею, найкращими лікарями, яких тільки змогла знайти, та примарною надією. На якусь хвилину вона забула, що збиралася зробити, і думала лише про те, що мало невдовзі статися. Під тягарем цього горя вона, схопившись за раковину, зігнулася. Уже за кілька секунд підвелася. Нічого не змінилося.

Черрі поверталася сьогодні. Лаура перевірила, і виявилося, що рейси з Мехіко зазвичай прибувають до Хітроу рано-вранці. Вона глянула на годинник. Можливо, дівчина вже встигла дістатися до своєї квартири в Тутінгу.

Коли Лаура взяла телефон, у горлі підійнявся клубок, однак вона із зусиллям змогла-таки його проковтнути. «Я мушу зробити все як слід. Будь-яка мати вчинила б так само», — повторювала собі знову й знову як мантру, щоб витримати все це.

Обережно набрала номер. Її почало лихоманити, а потім кинуло в холодний піт від хвиль страждання, що накочувалися на неї одна за одною. Скоро її життя скінчиться. Життя, яке мало сенс. Тримаючи телефон обома руками, щоб угамувати тремтіння, вона чекала, поки в слухавці стихнуть гудки. Нарешті вони припинилися, і голос того, хто відповів, здавався зацікавленим, незнаючим.

— Алло.

— Це Черрі?

— Так.

— Черрі, це Лаура Кавендіш.

Запала коротка тиша, і Лаура здогадалася, що дівчина прокручує в голові думки, намагаючись здогадатися, чому вона подзвонила.