— Черрі, на жаль, я телефоную, щоб повідомити погані новини… Кілька днів тому Даніель помер.

О Боже, це боляче, боляче. Вона міцно стиснула повіки, але це не стримало потоку сліз.

З обох кінців телефону запала тиша.

— Що?

— У нього зупинилося серце, насправді кілька разів, і його перевели назад у Челсі та Вестмінстер. Вони не змогли врятувати його.

Знову тиша.

— Знаю, у це важко повірити…

— Чому ти мені не подзвонила?

— Я знаю, що ти хотіла трохи відпочити… і це було б несправедливо, адже ти щойно поїхала. Вибач, це було важке рішення, але я думала, так буде краще.

— Розумію.

Це було твердженням того, хто не знав, що сказати, хто все ще не міг до кінця усвідомити щойно почуте.

Лаура мимохіть помітила своє відображення в дзеркалі: мука, що відбивалася на її обличчі, була справжньою. Її серце шалено билося в грудях, і вона просто хотіла, щоб усе скінчилося.

— Коли похорон?

Лаура відчула, що її груди стиснулися від поганого передчуття.

— Ми вже його поховали. Лише родина.

Якби в той момент вона бачила обличчя Черрі, то могла б відкинути свої докори сумління. Цілковите виключення з Даніелевого життя не дуже вдарило по ній.

Коли Лаура поклала слухавку, то почувалася спустошеною. Ні полегшення, ні радощів тріумфу від того, що Черрі більше не буде. Але вона відчула якийсь спокій. Тепер вона могла піти попрощатися з Даніелем. Лікарі не знали, коли настане його остання хвилина, і вона не хотіла, щоб це застало їх зненацька, до того, як вона скаже йому все, що хотіла сказати.

Лаура зачекала якийсь час, щоб опанувати себе, і бризнула трохи холодної води на обличчя. Потім відчинила двері ванної кімнати й повернулася до його палати, де він лежав на ліжку в тому ж положенні, що й кілька останніх місяців. На декілька годин вона була з ним наодинці, оскільки Говард поїхав додому, щоб узяти якийсь чистий одяг.

Жінка підтягла крісло й, визирнувши з вікна, побачила, що надворі був один із тих ранніх весняних днів, більше схожих на акт доброї волі природи, неочікуваний подарунок. Раптом їй схотілося, щоб Даніель це також відчув, і Лаура відчинила вікно. Повітря було свіжим, однак не холодним, сповненим життям, і вона почула пташиний спів. Лаура знову відкинулася на спинку крісла й узяла сина за руку.

— Чудовий день.

Вона не змогла сказати більше й скуйовдила його волосся, щоб дати собі час, думаючи про те, що мусить докласти всіх зусиль, інакше сама все зруйнує. Тепер не час занепадати духом. Вона спробувала знову.

— Просто на той випадок, якщо в мене не буде можливості сказати тобі це пізніше… — Лаура різко замовкла.

Вона збиралася сказати: «На той випадок, якщо ти несподівано підеш…» — але щось її зупинило, якийсь захисний материнський механізм. Упродовж останніх кількох місяців вона багато думала про те, чи міг Даніель чути, що йому говорили, і вважала, — сподівалася, — що міг. Їй хотілося розповісти йому про всі їхні спогади, усе, що вона в ньому любила, однак тепер зрозуміла, що не змогла б. А раптом він не знає, що помирає, але може чути кожне її слово? Лаура аж здригнулася від жаху. Він опинився в пастці й до кінця життя мусив слухати те, що йому говорили, не маючи змоги відповісти, попросити підтримки. Це наче бути похованим заживо.

Вона незграбно залізла на його ліжко й обережно притиснулася щокою до обличчя сина. Дуже обережно, щоб не змістити жодну з пластикових трубок, прикріплених до різних частин його тіла. Потім Лаура взяла його за руку. Подумки оживила два спогади. Перший — маленька дівчинка, ідеальне створіння з блакитними очима й світлим волоссям, котра померла в неї на очах лише через кілька днів після народження. А другий — такий же ідеальний маленький хлопчик, який іще в дитинстві прокидався й залазив до її ліжка зі своєю іграшковою мавпочкою, затишно вмощувався поруч і ділився одним із мавпячих вух — найкоштовнішою для нього частиною іграшки. Вони лежали, зігріті й близькі, шепочучи одне одному таємниці.

— Даніелю, сподіваюся, ти не боїшся, адже в цьому немає потреби. Я тут. Я завжди буду поруч, незважаючи ні на що. І зараз я залишуся тут, аж доки… доки тобі не стане краще.

28

Черрі вимкнулася й поклала телефон поруч на дивані. Даніель помер. Вона не могла в це повірити. Він мертвий. Він зник. Його більше немає. Поки вона була у відпустці. Раптом Черрі усвідомила, що навіть не запитала в Лаури точного дня. Чим вона тоді займалася? Ліниво ніжилася на сонці на пляжі? Блукала по Чічен-Іці? А може, навіть вечеряла з Еліотом? Ті стосунки були короткими, і вона відразу ж дала це зрозуміти, однак так прагнула того полегшення, котре отримувала, проводивши час саме з ним. Він підійшов до неї в барі в готелі й дізнався, що вони обоє подорожують самі й що час їхніх відпусток збігався аж на чотири дні. Закінчилося все тим, що вони провели більш ніж чудово ті дні — і ночі — разом. Черрі не відчувала провини, адже вважала це радше необхідним бальзамом, здатним загоїти її рани, отримані за ці останні кілька місяців. Потім він поїхав, і решту поїздки вона провела одна.

Її тривожило те, що вона не знала, коли помер Даніель, що не могла позначити у своєму житті таку важливу подію. Черрі вже майже набрала номер Лаури, але коли вже взяла телефон, випустила його з рук. Вона була ще не готова ставити запитання, усе це було ще таким нереальним. Її увагу привернув якийсь рух у вікні: перехожі, які йшли у своїх справах, і їх зовсім не цікавило те, що коїлося в її квартирі. Раптом Черрі різко підвелася й пішла приготувати собі чашку чаю. Розуміння наздогнало її, коли вона набирала в чайник воду з-під крана. Вона розридалася, почулися гучні схлипування, і чайник випав із рук у раковину, а потім несподівано вона згадала, що сусідам усе видно, якщо їхні задні двері відчинені, і з квартири нагорі теж, якби її мешканці глянули вниз під певним кутом. Черрі відскочила, вона ненавиділа свою квартиру, Тутінг, Лондон, бідняцький Лондон і те, як люди жили одне над одним. Замість цього вона пройшла в спальню, де було трохи більше приватності, і, не роздягаючись, лягла в ліжко.

Даніель помер. Вона думала, що почувалася самотньою, відкинутою волею випадку, коли він занедужав, однак тепер усвідомила, що це не можна було навіть порівняти з тим, що було зараз. Черрі завжди вірила, що Даніель одужає, і читала численні звіти, доповіді в інтернеті, досліджувала книги та журнали, аж доки не відчула, що й сама може скласти іспит на лікаря. Але замість цього він її покинув. І її вже заплановане нове життя зруйнувалося вмить. Вона навіть не змогла попрощатися. Згадуючи слова Лаури: «Лише родина», — Черрі подумки аж здригнулася. Її не зарахували до членів родини. Невже вона не достатньо гарна для цього? Не вартісна? Не багата? І знову її зневажили. Знову все так само, як із Ніколасом. Ні Лаура, ні Говард не вважали її гідною дівчиною, тією, котра щось-таки означала для Даніеля. Де його поховали? Чи, може, його кремували? Тоді де його прах? Черрі не знала відповіді на жодне з цих запитань і залишалася у вакуумі незнання. Вона відчула раптову, несамовиту злість на Лауру за те, що вона так із нею обійшлася. Ця жінка ніби вирізала її з його життя. А вона, Черрі, застрягла в безкінечній роботі, яку все більше починала ненавидіти, не маючи на горизонті жодної можливості втекти. Черрі не могла пережити це ще раз. Вона усвідомила, що завдяки Даніелеві її робота ставала приємнішою не лише тому, що він нарешті вивів її у світ, а й через те, що в кінці робочого дня вона з таким нетерпінням чекала на нього. Розмови, обмін історіями про людей, з якими вони мали справу, він — у лікарні, а вона — в агентстві нерухомості. Від того, як він тримав її, коли цілував, їй ставало так добре, і вона починала вірити в те, що була чогось варта. Тепер усе це в минулому. Вона знову ніхто. Люди, до яких вона так прагнула пристати, безцеремонно зачинили двері в неї перед носом. Усе-таки перемога залишилася за Лаурою.