— Агов? Це я.

Через те, що Лауру не привітали, у неї виникло дивне відчуття, ніби їй не раді. Даніель вийшов із кухні й нерухомо застиг у коридорі. Лаура інстинктивно хотіла підійти та обійняти його, однак втрималася, побачивши схрещені на грудях руки та стриманий вираз обличчя.

— Чаю?

— Так, будь ласка.

Він розвернувся й пішов на кухню, і на якусь мить вона залишилася сама.

— З мʼятою? — вигукнув Даніель, і тоді Лаура пройшла на кухню, сіла за стійкою й спостерігала за тим, як син готував чай. Жоден із них не промовив ані слова. Він штовхнув до неї чашку, а потім, тримаючи свою, схилився на шафку й вичікувально глянув на неї.

— Мені шкода, — сказала Лаура. — Справді дуже шкода. Мені сказали, що ти, найімовірніше… — Вона замовкла, згадуючи ту жахливу розмову. — Не виживеш і тобі залишилося недовго. Я була спустошена на межі цієї втрати й хотіла… Хотіла, щоб ти був повністю мій. Хотіла віддати тобі всю себе. Провести останні кілька годин із тобою так, як коли ти був ще геть малий. Лише ми вдвох.

— А потім?

— Це ти про що?

— Ну, я ж опритомнів. А як виявилося, Черрі ти цього не розповіла. А мені сказала, що вона покинула мене за кілька місяців до того.

— Знаю, я…

— Тобі не спало на думку, що я за нею сумував? Що хотів би бачитися з нею, коли почав одужувати? — У його голосі звучав такий біль, що Лаура відчула несамовите бажання обійняти його, та її син уже не був малюком, якого вона могла втішити. І хай там як, але вона була джерелом болю.

— Даніелю, це було непросте рішення. Я його вистраждала навіть після того, як тобі стало краще.

— Це ще гірше. Якщо ти тримала в руках моє майбутнє й просто гралася з ним.

— Ні, ти неправильно зрозумів…

— Якби ти була хоча б упевнена, що від неї самі неприємності, то це було б легше витримати.

Лаура глибоко вдихнула.

— Послухай, я знаю, це важко і я мала тобі все розповісти… Звісно, чути таке нелегко.

Він насторожився.

— Що ще?

— Черрі обманула мене вчора. Вона подзвонила моєму особистому помічникові, прикинувшись працівником ITV, і сказала, що мені призначили зустріч на вчорашній ранок. А вона в цей час прийшла до нас додому, щоб скинути цю бомбу.

Даніель роздратовано поставив чашку.

— Мамо, вона не знала, що я живий.

— Ні, знала. Вона приходила до мене в офіс за день до цього.

— Так, вона говорила мені.

Лаура була здивована.

— Правда?

— Сказала, що приходила, бо потребувала підтримки. Ти не розповіла їй нічого про мій похорон чи де мене поховали, щоб вона могла сходити на вигадану могилу.

Лаура намагалася не звертати уваги на його сарказм.

— Це все, що вона сказала?

— А було ще щось?

— Вона погрожувала мені. Сказала, що знає, що ти живий, і що помститься за те, як я вчинила, забравши в мене все.

Він недовірливо видихнув.

— Що?

— Вибач, Даніелю, — сказала вона, — я знаю, вона тобі подобається, але від Черрі не варто чекати нічого хорошого.

— Помста? Забрати все? І як же вона збиралася це зробити?

— Не знаю.

Він глянув на неї по-новому, і це змусило Лауру почуватися не у своїй тарілці. На його обличчі відбивався біль укупі з чимось іще, з чим він намагався боротися. Неприязнь.

— Вона приходила до будинку вчора, щоб принести тобі дещо пам’ятне, — сказав він. — Фотографії з нашої поїздки до Уельсу. Вона подумала, що вони тобі можуть сподобатися.

Її серце пропустило удар.

— А вона розумна, хіба ти не бачиш? Ця дівчина грається тобою.

Задзвонив телефон. Даніель узяв трубку, послухав і відчинив двері.

— Чекаєш на когось? — запитала Лаура, сповнена поганих передчуттів. Вона вже знала, хто це.

Його погляд лише підтвердив її здогадку, і жінка напружилася.

— Що ти збираєшся їй сказати?

Почувся стук у двері, і Даніель вийшов. Лаура чула тихе бурмотіння в коридорі. Через кілька секунд він повернувся, а за ним зайшла Черрі.

— Лауро, — скромно сказала вона, — сподіваюся, я не завадила.

Лаура глянула на неї. Вона була така спокійна, а на обличчі ані сліду від їхньої попередньої розмови.

— Він усе знає.

Черрі виглядала дуже здивованою.

— Про те, що ти сказала мені? Про брехню?

— Ні… — розгнівано почала вона, не змігши себе опанувати. — Про тебе. Як ти прийшла до мене в офіс і погрожувала.

Черрі глянула на Даніеля широко розплющеними від здивування очима.

— І гадки не маю, про що це вона.

— О, припини…

— Мені шкода, Даніелю, — м’яко промовила Черрі. — Я знаю, що не подобаюся їй, що вона не хоче бачити нас разом, і мені дуже важко з цим миритися. Можливо, нам варто переглянути наші плани.

— Які ще плани? — запитала Лаура, занепокоєно глянувши на Даніеля.

Якийсь час він мовчав.

— Черрі переїжджає. Сюди.

— Вона що?

— Ні. Я таки не можу цього витримати, — засмучена, Черрі розвернулася, щоб піти. — Послухай, я просто візьму таксі, відвези мої речі назад.

Даніель схопив її за руку.

— Ні…

— Вона переїжджає зараз? А ти не гаяв часу, правда?

— Мамо!

— Чия це була ідея?

— Яка саме?

— Щоб вона переїхала?

Даніелю вривався терпець.

— Ну, звісно ж, моя.

— А ти в цьому впевнений? Подумай, ти впевнений, що це не вона зростила в тобі цю думку?

— Ні…

Черрі вже була в коридорі й тягнула свою сумку до дверей.

— Черрі, зачекай! — Даніель підбіг до дверей і притиснув їх руками, щоб не дати їй їх відчинити.

Лаура глибоко вдихнула. Вона говорила нерішуче, збиваючись:

— Даніелю, те, що я тобі говорила… про гроші. Там ще були квитки, пам’ятаєш? Вона сказала, що переліт до Франції коштував шість сотень, а насправді лише п’ять. Я бачила той квиток.

Лаура помітила, що він завагався.

— Даніелю, будь ласка, повір мені. Усе, що я кажу, правда.

Він глянув на Черрі, і Лаура бачила, що вона докладала всіх зусиль, щоб залишатися розгубленою.

— Ти про мій переліт на твою віллу? — сказала вона. — Не розумію… — ображена, Черрі кліпнула й почала ритися у валізі.

— Ти думаєш, я намагалася нажитися за твій рахунок? Я не… поглянь… Упевнена, що він десь тут… Я зберегла його на пам’ять… це була наша перша поїздка… ось! — Вона показала шматок зім’ятого паперу з розчерком. — Мій квиток.

Даніель узяв його.

— Це все, про що я коли-небудь просила тебе, правильно? — продовжувала Черрі.

Лаура глянула на шматок паперу в руках Даніеля. Він був такий самий, однак вартістю шість сотень.

— Це неправильно. Це не той квиток, який я бачила…

— Я мушу йти, — сказала Черрі, з її очей полилися сльози.

— Ще ні, — Даніель розвернувся до Лаури: — Мамо, думаю, це тобі краще піти.

— Але хіба ти не бачиш? Вона, напевно, підробила його, роздрукувала ще один чи ще щось. Вона бреше!

Він спокійно промовив:

— Мамо, це не Черрі — брехуха.

Відчувши, що очі наповнюються слізьми, Лаура відвела погляд від сина, а потім підняла голову так високо, як тільки могла, і вийшла з квартири.

Коли вона опинилася на вулиці, то відчула, що Черрі спостерігає за нею з вікна. Лаура не посміла поглянути вгору, не хотіла бачити її злорадний, переможний вираз обличчя.

Сутінки заповнювали кімнату, занурюючи її в благоговійну темряву, однак Лаура лежала на дивані й не могла зібратися із силами, щоб встати й увімкнути світло. Насправді їй це навіть подобалося: лежати ось так. Мойсей спав у неї на животі, ритмічно муркаючи, і вони обоє спостерігали за тим, як сутеніло. Це відповідало її настрою. Лаура знала, що зарано втратила витримку, однак ту виставу Черрі влаштувала для неї. Тепер, коли вона лежала тут і згадувала все, що сталося, те, як сильно Черрі контролювала ідеальну випадковість, лякало її. Напевно, ця дівчина насолоджувалася, раділа з того, що налаштувала проти неї Даніеля. Повернувшись додому, Лаура спробувала подзвонити йому, однак почула автовідповідач. Вона залишила повідомлення з проханням передзвонити, однак він так цього й не зробив, і вона й не сподівалася, що це могло бути сьогодні. Якщо відверто, Лаура не знала, чи взагалі колись отримає від нього хоч якусь звістку.