У коридорі відчинилися двері ліфта, і Мойсей нашорошив вуха. Напевно, з гаража піднявся Говард.

Він зайшов до кімнати й увімкнув світло. Лаура здригнулася й примружилася.

Говард здивувався:

— Що ти робиш тут, у темряві?

— Нічого. Відпочиваю.

Говард погладив Мойсея, який терся йому об ноги.

— Привіт, хлопче.

Тоді глянув на неї.

— Де Даніель?

У Лаури в грудях з’явився тугий вузол. Вона повинна була йому розповісти.

— Він переїхав назад до квартири.

Говард завмер.

— Коли?

— Учора.

— І навіть не попрощався?

— Усе не так просто.

Він дивився на неї, чекаючи на продовження. Зробивши зусилля, вона підвелася й пройшла на кухню. Налила собі келих вина з холодильника.

Говард пішов услід за нею.

— Що відбувається?

— Даніель та Черрі знову разом.

Він виглядав здивованим.

— Що… Після того, як вона його кинула?

— Вона не кидала його. Я сказала їй… — запала довга пауза.

— Ну?..

— Коли ми думали, що він помирає… Я сказала їй, що він уже помер.

Говард витріщився на неї, а потім розсміявся диким, нестримним реготом. Сміх затих.

— Ти жартуєш, правда?

— Вона не кохає його, я впевнена… Я знаю, що вона хоче бути з ним тільки через гроші.

Говард провів рукою по волоссю, від чого воно стало дибки.

— О Господи!

Лаура долила собі ще вина.

— Налити й тобі? — сказала вона, указуючи на пляшку.

Він похитав головою.

— А потім, коли він опритомнів… Тобі не спадало на думку розповісти йому правду?

— О Говарде, як я могла? — сказала вона, розчарована його нерозумінням. — А тепер він про все дізнався від Черрі, і вона маніпулює ним, щоб повернутися в його життя.

— Черрі маніпулює?

— Вона дуже розумна, дуже рішуча молода жінка.

Говард потягнувся за пляшкою та келихом.

— Напевно, я таки вип’ю. — Він глянув на неї, і Лаура воліла б, щоб він прибрав зі свого обличчя вираз осуду.

— Отож коли він про все дізнався, то відчув потребу повернутися у свою кватиру, і, судячи з твого настрою, коли ти прийшла туди, він був тобі не радий.

— Він не бачить того, ким вона є насправді.

— Гадаю, це бачиш ти.

— Але вона…

— Не вона, ти. Поглянь на себе. І на те, що ти накоїла. — Він похитав головою. — Як, заради всього святого, ти думала виплутуватися з цього?

— Ти забуваєш. Тоді ми не думали. Лікарі сказали нам, що він помирає. Мені були потрібні ті кілька днів. Як матері, за таких обставин не думаю, що це так важко виправдати, хіба ні?

— «Як матері…» Він дорослий чоловік, Лауро. Тобі не потрібно більше думати, як для нього буде краще. Що, на твою думку, він відчув, коли прокинувся, і ти, — святий Боже, і я теж, — сказали йому, що вона його покинула? Я втішав його безкінечною маячнею про те, що вона не варта його, якщо не збиралася залишатися поруч. — Тепер Говард розізлився й кинув свій келих на підлогу. — Він думає, що я теж про все знав?

— Не знаю.

— Що ж, тоді тобі варто сказати йому, що ні. Ні, не роби цього, я сам скажу. — Він важко зітхнув. — З Черрі все нормально. Що насправді ти маєш проти неї?

Лаура роздратовано глянула на нього.

— Я вже казала тобі. Їй потрібні його гроші, його майбутнє, так вона зможе влізти в його шкіру й отримати собі інше життя.

— А звідки тобі про це відомо?

— Дрібниці. Вона брехала про дрібниці. Гроші. Фальшиві виправдання, щоб отримати вихідні й полетіти до Франції. Але є дещо більше… Не знаю… відчуваю.

— Що це, материнський інстинкт?

— Не перекручуй, — ображено вигукнула вона.

— Ти обманюєшся. Просто відпусти його, відстань від нього. — Він дивився на неї з нової відстані, наче зовсім її не знав. — Припини вигадувати виправдання своїй непристойній поведінці. Ти відштовхнула його. Ти, і тільки себе ти можеш у цьому звинувачувати. — Він похитав головою, глянувши на неї так, наче його охопив великий смуток, а потім вийшов із кімнати.

Лаура чула, як він піднявся нагору, і через якийсь час його кроки стихли. Вона сіла й налила собі ще вина, відчуваючи, що в неї тремтять руки. Вона не згадала про погрози Черрі, бо розуміла, що Говард вважає її надто підозріливою й сказав би, що вона просто обманюється.

42

Минуло вже два тижні, а Лаура не отримала жодних звісток від Даніеля. Зовні вона була дуже врівноважена й раціональна, поводилася так, наче все минулося, однак усередині страждала від тривоги. Їй ні з ким було поговорити. Вони з Говардом віддалилися одне від одного більше, ніж будь-коли, і здавалося, навіть не вечерятимуть разом хоча б іноді. Він надсилав їй текстове повідомлення про те, що в нього пізня зустріч на роботі, і врешті-решт Лаура вечеряла на кухні на самоті. Їсти самій було нудно, поступово вона звикла не готувати, а інколи й не надто переймалася тим, щоб поїсти взагалі, тому схудла на кілька фунтів. Сидячи перед дзеркалом на туалетному столику, жінка розглядала своє обличчя й помітила, що її щоки ще більше запали. Однак більше у вічі впадало дещо інше — згаслий погляд. Лаура квапливо відвернулася. Сьогодні ввечері вона відволічеться від цих думок. Жінка збиралася піти на вечірку до Ізабелли. За словами Ізабелли, вона запросила кількох друзів, однак потім Іззі запитала, чи працюватиме того вечора Говард, замість того, щоб поцікавитися, чи зможе він прийти. Лаура не стала тиснути, щоб отримати запрошення й для нього, адже її чоловік усе одно не прийшов би. Не тоді, коли між ними були такі стосунки. Насправді їй теж було не до жвавих розмов, однак це все одно краще, ніж просто сидіти вдома. Лаура сподівалася, що Ізабелла буде достатньо зайнята, щоб не дуже багато розпитувати про Даніеля. Вона не розповіла їй, що він переїхав, і не хотіла опинитися в незручному становищі, коли б мусила уникати пояснень про свою брехню. Ні, була мета вибратися з будинку, змінити обстановку, зустрітися з кількома давніми друзями, а потім рано повернутися додому. Вона також не збиралася багато пити, бо не хотіла піддаватися відчаю чи сентиментальності й урешті-решт вибовкати щось. Вона воліла взагалі не думати про це, наче соромилася цієї таємниці, а на плечі наче оселилося брудне, чорне чортеня й постійно штурхало її в шию лише для того, щоб нагадати, що воно ще тут.

Лаура саме акуратно наносила помаду на вуста, коли почула, як відчинилися двері ліфта. Говард повернувся додому. Це відразу ж змусило її нервуватися. Вона закрила тюбик із помадою й відклала його. Потім вийшла зі своєї спальні. «Це добре, що він прийшов раніше», — сказала вона собі, оскільки їй хотілося дещо в нього запитати, і вона давно чекала моменту.

Вона попрямувала до вітальні, де Говард, іще вбраний у діловий костюм, наливав собі віскі.

— Гарний день? — сказала вона з удаваною бадьорістю.

Він повернувся, із здивуванням помітивши її вбрання, однак нічого не зауважив.

— Чудовий. А твій?

Лаура не збиралася розповідати йому, що намагалася додзвонитися до Даніеля вже втретє відтоді, як він вигнав її, і вже втретє потрапила на автовідповідач. Цього разу вона не залишила повідомлення, бо не знала, що ще додати до попередніх двох. Однак нестача спілкування вбивала її і якимось чином їй потрібно було підтримати розмову.

— Так, чудово, дякую. Зайнятий увечері?

— Ні, не дуже. Тиждень був довгим.

— Отже, гарно відпочинеш на вихідних. Ти зустрічався з кимось? Бачився з Даніелем?

Це була витонченість цеглини, проте вона втримувала усмішку на вустах.

— Найближчим часом не планую, — повільно промовив він.

Хоч вона й підбадьорювала себе, однак більше не могла прикидатися. Це запитання мучило її впродовж багатьох днів, і вона мусила знати.

— Він виходив із тобою на зв’язок? Ну, знаєш, відколи переїхав?

Говард відпив зі своєї склянки.