— Добре, вибач, — усміхнувся він. — А потім що?

— Одного дня я гуляла з кількома друзями й побачила дівчину, котрій ці речі належали раніше. І так трапилося, що саме в той момент я була вбрана саме в них.

— І що?

— Ти не розумієш. Це було так принизливо. Мені було так соромно, що я побігла через вулицю, сподіваючись, що вона мене не помітила. Саме тоді мене й збило авто.

— Що?! — жахнувшись, він глянув на неї.

Черрі стиснула його руку.

— Усе закінчилося лише розтягненням гомілки та численними подряпинами.

— Ти могла загинути.

— Тоді я більше переймалася тим, чи стане вся ця історія відома в школі. Не забувай, мені було чотирнадцять. На щастя, дівчина не зрозуміла, чому я побігла. Насправді, — сказала Черрі, несподівано це усвідомивши, — я раніше нікому цього не розповідала, аж дотепер.

Даніель узяв її за руку й стиснув, і Черрі всміхнулася. Час від часу історії, що переслідували її в дитинстві, були корисними, і, на відміну від дечого, що вона розповідала, повністю правдивими. Даніель потягнув її на інший бік вулиці.

— Що? — вражено сказала вона, а потім роззирнулася й побачила, що вони заходять у вузькі вулиці Старого Селища, де розташовувалися всі брендові магазини, і, здавалося, ідуть прямісінько до «Dior». Її серце стрепенулося: він хотів чогось, проте вона не могла до кінця зрозуміти, чого саме. Потім вони зайшли всередину. Черрі розглядала недоторканну виставку товарів: ці речі, здавалося, насміхалися з неї через свою вищість, і дівчина починала нервуватися. Просто чудово, що історії про важкі часи спонукали його запропонувати похід по магазинах, однак вона й близько не могла собі уявити таких цін.

— Як гарно всередині.

— Запишіть на мене, — тихо промовив Даніель.

Вона витріщилася на нього.

— Усе, що захочеш. А взагалі приміряймо одяг. Мені подобається жовта блузка, як тобі?

Вона глянула туди, куди він указував, потім знову на нього, і це все одно не вкладалося в голові.

— Тобі краще поквапитися, тому що в нас у планах й інші.

— Інші? — тільки й змогла промовити вона.

— Не питай мене про всі ці назви, я ніколи не міг запам’ятати їх усі, однак у них є гарний одяг. — Він, виправдовуючись, усміхнувся й указав на своє скромне вбрання. — Як я й казав.

Черрі не могла повірити в те, що чула.

— Я не можу… — почала вона нерішуче.

— Це мій подарунок тобі на день народження, — наполегливо сказав він.

І це все вирішило. Здавалося, він насолоджувався так само, як і вона: знімав одяг із вішалок і подавав його їй, терпляче чекав перед роздягальнею й давав конструктивні коментарі, які доводили, що він і справді дивився на вбрання. А ще він заплатив за все. Черрі не надто божеволіла, вона не хотіла виглядати жадібною чи зловживати його багатством, тому взяла лише кілька одиниць, які обрала, сказавши, що в неї й так забагато одягу, однак навіть попри це тримала в руках п’ять чи шість дизайнерських речей. Після останнього магазину Даніель, здавалося, уже був не такий наполегливий, однак усе одно бадьоро стояв на своєму.

— Хочеш зайти ще в один? — сказав він, киваючи на магазин по той бік вулиці.

Черрі відчула, що з нього досить. Вона поцілувала його в губи.

— Ні, дякую. Це вже неймовірний ранок.

Здавалося, він відчув полегшення, і вона зрозуміла, яку жертву він приніс.

— Ти не любиш ходити по крамницях, правда?

На його обличчі майнула провина, а потім він помітив, що вона сміється.

— Терпіти не можу. Тепер сиди тут, — він указав на лавку в затінку, — а я зайду в пекарню, щоб узяти нам щось на обід.

Черрі була рада відпочити й спостерігала за тим, як він зник в одній із вуличок. Вона задоволено глянула на пакети, усе ще сяючи блаженством. З дурнуватою усмішкою на обличчі вона прокручувала в голові новий одяг. Можливо, вона змогла б одягти котрусь із суконь сьогодні ввечері. Раптом усмішка зникла. Лаура, найімовірніше, мала свою думку про такі щедрі розваги. За останні кілька днів вони значно віддалилися одна від одної, нічого з того, що помітив би Даніель, однак Черрі добре бачила, що та великодушна привітність, з якою її зустрічали на початку, зникла. Неважливо, цей одяг був подарунком, і вона не спонукала Даніеля робити його, хоча він щойно витратив на неї майже дві тисячі євро.

Черрі зніяковіло підвелася. Вона не хотіла викликати жодних підозр про те, чому була з Даніелем. Це ще більше ускладнило б усе. Коли вона розглядала все навколо без жодного конкретного наміру, то побачила у вітрині через дорогу картину, яка здалася їй знайомою, а потім зрозуміла, що робота належала пензлю художника, чиї картини Лаура мала на віллі. Зібравши пакети, вона пройшла до галереї й глянула на неї пильніше. Картину виставили на невеликому дерев’яному мольберті: затока Сен-Тропе олією вартістю три з половиною тисячі євро. На ній висіла позначка «Продано».

У голові їй задзвенів дзвіночок, і дівчина зайшла всередину, знаючи, що має не так багато часу, бо Даніель міг повернутися будь-якої миті. Вона швидко оглянула галерею й побачила, що на дальній стіні висять й інші картини цього художника. «Продано», «продано», «продано» — побачила вона, а потім меншу, «Places des Lices»: затінок від десятка платанів створював на піщаному ґрунті мереживний малюнок. Дивовижно, але, здавалося, її можна було купити. Вона залізе в борги по кредитці на місяці, однак підсвідомо Черрі розуміла, що це того варте. Галерист загорнув картину, дівчина розплатилася, а потім швидко пішла з магазину й повернулася на лавку, сховавши пакунок у пакет з одягом. Даніель прийшов лише кількома хвилинами пізніше — обличчя було червоне, наче він біг. Він вибачився за затримку, однак приніс на обід багет і tarte citron[16].

Вони сиділи на площі і їли, спостерігаючи за гравцями в буль, а потім попрямували на віллу. Біля будинку стояла машина Ізабелли, а коли вони зайшли всередину, то почули ще кілька голосів — Бриджіт із Ніколь теж були тут.

— Ось ви де! — вигукнула Ізабелла.

Очевидно, вона вже випила кілька келихів вина.

— Гарно провели день?

— Чудово, дякую, — відповіла Черрі.

— Бачу, — усміхнулася Ізабелла, глянувши на пакети в її руках.

— У нас буде модний показ? — запитала Бриджіт.

Черрі почервоніла.

— Ні.

— Ну, тоді хоч дозволь подивитися покупки.

Вона схопилася за пакети, намагаючись зазирнути всередину, тому Черрі придушила роздратування й під гучні схвальні та заздрісні вигуки витягла з одного з них сукню.

— Що ще? — вимагала Бриджіт, і Черрі захотілося, щоб вона заткнулася.

— Лише спідниця й топ.

— У всіх цих пакетах? — недовірливо сказала вона. — Припини, звідки така таємничість? Будь ласка, дозволь нам глянути.

Упродовж усього цього часу Лаура не сказала ані слова, але Черрі відчувала, що їй теж хочеться дізнатися, що ж там, у пакетах. Ізабелла та Бриджіт дивилися на неї з очікуванням та цікавістю в очах. Черрі не мала вибору, і вже скоро всі речі витягли, роздивилися та оцінили.

Черрі помітила, що Лаура дивиться на неї з цікавістю. Дівчина розуміла, що їй хотілося б знати, як вона змогла заплатити за весь цей одяг.

— Здається, у тебе був вдалий тур по магазинах, — задоволено сказала Лаура.

— Не по всіх, — з полегшенням сказав Даніель.

— Ти теж ходив? — Бриджіт була вражена. — Як тобі вдалося переконати Даніеля піти по магазинах?

— Це була моя ідея, — усміхнувся він, а потім обійняв Черрі й поцілував її. — З днем народження. Вибач, що із запізненням.

Обличчя Лаури залишалося незворушним. «Саме час», — подумала Черрі. Вона пішла до пакета, у який була загорнута картина, витягла її й передала Даніелю.

— А це для тебе.

Він був здивований.

— Що це?

— Відкрий, — сказала вона, усміхаючись.

Даніель розірвав обгортку, і його обличчя осяяла радість.

— Але ж це… — Він замовк.

Черрі кивнула.

— Я побачила її й просто захотіла, щоб вона належала тобі.