— Але… — сказала Черрі, шукаючи підтримки Даніеля, — насправді в мене залишилося кілька відгулів. Мій бос сказав, що краще, щоб я використала їх зараз, аніж у середині літа, коли всі захочуть поїхати. Я знаю, це трохи несподівано… трохи нахабно і, будь ласка, скажи «ні», якщо це неможливо…

Лаура намагалася втримати на обличчі привітну усмішку.

— Маєш на увазі, що хочеш залишитися трохи довше?

— Це було б дуже мило з твого боку, — сказала Черрі, і її обличчя осяяла перша щира усмішка, яка — Лаура це відчула — призначалася саме їй.

— Це ж нічого, правда, мамо?

— Звісно, — відповіла Лаура, вчасно опанувавши себе. — Як довго… У тебе багато невикористаних вихідних?

— Достатньо.

— Мамо, ми розмірковуємо над тим, щоб поїхати на екскурсію до виноградників, як ти й пропонувала. Як тобі?

Лаура все ще була спантеличена відкриттям, що її гостя не збирається їхати цього ранку, і не схоже було, що вона взагалі збиралася повертатися найближчим часом.

— Ні, усе добре. Їдьте. Я сьогодні зустрічаюся з Ізабеллою.

Незадовго після цього вони поїхали, а Лаура зробила собі чашку кави й узяла її із собою на терасу. Вона відчула, що наступні кілька днів помітно її непокоїли.

Ізабелла була спокійнішою з цього приводу.

— Люба, це ж добре, що вона хоче залишитися ще на якийсь час. Це значить, що їй подобається спілкуватися з тобою.

— Хіба?

— Звісно ж. Інакше вона б повернулася першим же літаком. — Вони спостерігали за тим, як чистильник басейну методично вибирає листя, повільно рухаючи сачком по воді.

— У ньому таки є щось заспокійливе, тобі не здається? — промовила Ізабелла. — Його рухи. Схожі на тайцзи.

— Новенький?

— Син мадам Боден, — грайливо всміхнулася Ізабелла. — Уже повнолітній.

Лаура опустила окуляри, одночасно і спантеличена, і зацікавлена.

— Ізабелло, ти ж не…

— О, люба, розслабся. Мені просто подобається дивитися. — Вона знову розвернулася до Лаури.

— Мені Черрі все ж сподобалася. Попри всі мої попередні перестороги. Вона здається досить-таки чарівною. Щаслива побувати тут. Хай там як, а мені здавалося, що саме цього ти й хотіла. Одна велика щаслива родина.

— Що ж, так… От тільки в мене таке відчуття, що вона не хоче впускати мене… Узагалі, — Лаура зніяковіло засміялася, — я б навіть сказала, що їй би хотілося, щоб мене там зовсім не було.

— Справді? Чому?

— Не знаю. Просто відчуття. Вона не дуже багато зі мною розмовляє. Не відкриває душу.

— Дорогенька, дай їй шанс. Ви ж щойно познайомилися. Можливо, вона побоюється тебе.

Лаура виглядала здивованою.

— Чого б це?

— Ти мати її нового хлопця. А ти завжди дуже оберігала його.

Вона засміялася.

— Про що, заради Бога, ти зараз говориш?

— Припини, ти завжди поводилася на дитячому майданчику дуже войовничо. Справжня мати-тигриця. Пам’ятаєш той випадок, коли ти вщипнула маленького хлопчика? Йому ж було десь лише два рочки.

— Він укусив Даніеля за ногу. До крові. Сліди від зубів не сходили декілька днів.

— А як щодо випадку з його однокласником? Пригадую, наче там була битка для крикету… А ще він не припиняв плакати чи щось таке, а потім… Хлопчик перейшов до іншої школи?

Погляд Лаури знову повернувся до чистильника басейну.

— Пам’ятаєш, як воно — бути молодою? Вісімнадцять… двадцять два?

— Здається, пригадую безліч вечірок, принаймні як ми приходили туди, але що кумедно, майже не пам’ятаю деталей.

— Хотіла б я знати, якою зараз була б Роуз.

— Напевно талановитою й прекрасною. Як і її мати.

Лаура всміхнулася.

— З Черрі весело. Я сподівалася…

— О ні, дорогенька, — швидко сказала Ізабелла. — Не сподівайся на це.

— Знаю. Це нерозумно, — сказала Лаура. — Насправді нереально.

Вони сиділи, удвох насолоджуючись повільними рухами чистильника басейну, постійними сплесками води та звуком крапель, коли він підіймав сачок.

Коли Лаура повернулася до будинку, Черрі та Даніеля й досі не було. Вона приготувала собі невеликий, але вишуканий обід. А потім на неї несподівано накотилася хвиля роздратування: вона знала, що це можливість, якою треба скористатися на повну. Урешті-решт вілла була в її розпорядженні й вона могла насолоджуватися спокоєм. Поплавати в басейні, не почуваючись третьою зайвою.

Лаура пішла в кімнату й переодягнулася в бікіні. Коли вона поверталася й проходила повз кімнату Даніеля та Черрі, то помітила, що двері були трохи прочинені. Вона зупинилася й уже було збиралася їх зачинити, але потім відчула палке бажання стати ближчою до своєї гості, підглянувши в шпаринку. Вона стояла на нейтральній території, у коридорі, і пильно роздивлялася кімнату. Дві валізи акуратно стояли біля стіни, одяг був розвішений у шафі. Неслухняний рукав проліз у щілину між дверима. Деякі речі лежали на стільці, як-от шорти Даніеля та футболка Черрі, які вона бачила на них учора ввечері. Ліжко було неохайно застелене, літню ковдру скинули, щоб дістатися до подушок. На столику лежали квитанції, квитки, паспорти й кілька книжок. Лаура впізнала одну зі своїх улюблених і, не усвідомлюючи, що робить, зайшла до кімнати, щоб узяти її. Злегка зачепивши зігнутий кутик, усміхнулася, згадуючи уривок з історії. Це належало Черрі? Лаура відразу відчула до неї тепло: було так приємно нарешті дізнатися про неї хоч щось, навіть таку незначну подробицю, як те, які книжки їй подобалося читати. Бач, у них так багато спільного! Тому Черрі не варто було так хвилюватися. Ця радісна новина підштовхнула Лауру, і жінка роззирнулася довкола. Узяла один із паспортів і розгорнула його. Цей належав Даніелю, і вона всміхнулася з його дуже серйозного шістнадцятирічного обличчя. Тоді Лаура повела його фотографуватися для шкільної поїздки в Бірму.

Чи варто їй? О, що в цьому може бути поганого, це ж майже традиція — порівнювати фото в паспорті. Вона взяла паспорт Черрі. Її фото було таке ж серйозне. Вона перегорнула сторінки, побачила лише одну австралійську візу і, зрозумівши, що перейшла межу гри у фото в паспорті, швидко поклала його на місце. Ще якусь мить жінка стояла там, не бажаючи йти, бо розуміла, що, відколи Черрі приїхала, лише зараз їй вдалося хоч трохи наблизитися до неї, і Лаурі хотілося ще більше скоротити прірву між ними. Водночас вона знала, що порушує її права, адже такого дозволу їй не давали. Вона оглянула кімнату, розчарована тим, що й досі так мало знала про дівчину, яка захопила серце Даніеля, і що Черрі не підпускала її.

З книжки щось стирчало. Напевно, висунулося, коли вона переглядала її. Вона побачила, що то був квиток Черрі, і, вкладаючи його назад, раптом спохмурніла.

Відкрита дата повернення. Лаура витягла квиток із книги. Виліт до Ніцци — минулої п’ятниці. П’ять сотень фунтів. Зворотного квитка заброньовано не було.

Чому в Черрі був лише один квиток? Вона ж знала, що мала сьогодні повернутися додому. Лаура проглянула роздруківку, шукаючи пояснення… Що?

Повз вікно дуже близько пролетіла пташка, і цей раптовий рух налякав Лауру. Вона несподівано відчула, що в цій кімнаті їй незатишно, і швидко повернула квиток на місце. Квапливо, але обережно причинила двері так, як і було до цього.

Біля басейну Лаура лягла на шезлонг, однак не могла знайти собі місця. Це було підло — порпатися в чужих речах, і Лауру засмучувало не лише те, що вона це робила, а й те, як швидко й легко дозволила собі: брала речі, лізла в захоплення Черрі, її особисті документи. Їй було ніяково й соромно. І все-таки щось у тому квитку не давало їй спокою, тривожило.

Можливо, їй вдасться очистити й прояснити свій розум. Лаура зайшла у воду й поставила собі на меті пропливти сотню доріжок. Шість, сім стриманих ударів, і вона досягла кінця. Відволіклася. Чому Черрі не забронювала зворотного квитка?

Коли Даніель та Черрі повернулися вже надвечір, Лаура була в кухні й готувала вечерю. Черрі захотіла переодягнутися, і жінка почекала, аж доки вона підніметься нагору й стане зрозуміло, що увімкнули душ. Вона почала мити листя салату, зібране в саду. Даніель сидів за великим столом, насолоджуючись разом із нею келихом вина. Це був один із тих моментів, які Лаура завжди любила: лише вони двоє, не роблять нічого особливого, і жінка усвідомила, що такого не траплялося, відколи її син повернувся з університету.