(Через цю картину Черрі майже збанкрутіла, але без цього було не обійтися.)

Картина сподобалася йому, вона це бачила, однак усе одно непокоїлася.

— Тобі не слід було… ти не можеш…

Черрі підняла палець угору.

— Ні. Не хочу цього чути. Мені хотілося подарувати тобі дещо особливе.

— Але…

Вона приклала палець до його вуст.

— Шшш.

Він знову глянув на картину, очі сяяли, і він міцно обійняв її за шию, цілуючи.

— Дякую. Мені дуже подобається.

Даніель був надзвичайно зворушений, вона це бачила й зраділа своєму вчинку.

— То був твій подарунок, — обережно зауважив він.

Він знову поцілував її. З-за його плеча Черрі побачила, що Лаура вагалася. Напевно, вона намагалася зрозуміти, звідки ж у Черрі гроші на таку дорогу картину. Нехай їй покортить.

Тієї ночі Лаурі не спалося. Так багато речей непокоїли її. Даніель заплатив за квиток Черрі, і, очевидно, більше, ніж той коштував, а потім за весь той одяг. Він витратив цілий статок, і, якщо бути справедливою, Черрі, зрозуміло, не змогла б собі цього дозволити. Тож чому картина? Як вона змогла купити оригінал за дві-три тисячі євро, якщо їй було не під силу заплатити за власні квитки? Через це Лаурі не вдавалося заснути аж до другої й прокинулася вона теж рано — десь о шостій. Дивне, злегка нудотне відчуття на дні шлунка не зникало, тож вона встала й пішла на кухню, щоб випити склянку води. Коли жінка підставила склянку під кран, вона вислизнула з пальців і розбилася об раковину. Лаура вилаялася; кілька останніх днів вона була така незграбна: то впускала речі, то губила їх. Їй усе ще потрібно було відремонтувати взяте напрокат авто, а тепер було вже надто пізно, оскільки вона їхала вже завтра. Лаура обережно витягла друзки скла з раковини й склала їх на стару газету. Потім узяла собі іншу склянку, наповнила її та повільно випила. У її голові роїлися ті ж запитання, що й минулого вечора, і це більше нагадувало автомат із грою в пінбол, однак чіткої відповіді вона так і не отримала.

Лаура випрямила кінцівки: вони боліли й сіпалися. Хоча це був останній день її відпустки, під час якої вона мала б відпочити, жінка почувалася напруженішою та більш виснаженою, ніж коли приїхала сюди. Черрі змінила все. Вона почувалася як удома й досі не виказувала бажання проводити багато часу з господинею. Насправді в Лаури виникло чітке враження, що її просто терпіли.

Вона взяла картину, яку Черрі купила для Даніеля. Світло впало на платани, піщані тіні у сквері. Вона була дійсно прекрасна. Не дивно, що Даніель так дорожив нею.

— Це оригінал.

Лаура розвернулася й побачила у дверях Черрі.

— Просто на той випадок, якщо тобі цікаво.

— Як довго ти вже тут? — роздратовано випалила Лаура, наче її впіймали на гарячому, хоча Черрі навряд чи могла прочитати її думки.

— Не довго, — Черрі всміхнулася, пройшла далі, узяла картину й глянула їй у вічі. — Що ще ти хочеш дізнатися?

Лаура була спантеличена. Що вона мала на увазі? Заради Бога, вона ж просто милувалася картиною! Жінка вже хотіла було різко відповісти, коли холодний, згаслий спомин повернувся до неї. Той день, коли вона зайшла в їхню кімнату. Речі Черрі, деталі її квитків. Вона знала, що Лаура їх переглядала й читала?

З’явився Даніель й обвив Черрі рукою.

— Усе ще хочеш на пляж?

Вона всміхнулася.

— Звісно. Лише зберу речі, — промовила й повернулася нагору.

— Як ти, мамо? Останній день під палючим сонцем?

— Ні, дякую.

— Що сталося?

Вона не хотіла відповідати так грубо, але це вже було занадто.

— Черрі гарно провела час?

Він фиркнув.

— Ага. Справді чудово. Щось не так?

— О, припини, ти справді не знаєш? Вона затрималася тут надто довго.

— Мені здавалося, ти була не проти.

Лаура зітхнула.

— Так. Але будьмо чесними. Я не очікувала, що все так затягнеться.

— Вибач, ми б переїхали до готелю, я ж пропонував…

— Усе добре, — стримано відповіла Лаура. — Я лише хотіла дізнатися, невже день, коли вона їхатиме, — така вже велика таємниця.

— Це не таємниця.

— Але коли я запитала, вона не відповіла. І відтоді не розповідала більше нічого. — Лаура відчула, як у ній підіймається напруження від усіх цих днів. — Як довго вона має намір тут залишатися — тижні, місяці, усе літо?

— Черрі їде в суботу.

Лаурі перехопило подих.

— У суботу? Це післязавтра?

— Так, їй потрібно повертатися до роботи.

— Гаразд. Тоді чому вона не сказала?

— Вона казала. Я вже давно про це знаю.

— Але вона й не подумала про те, щоб сказати мені.

— Вона… Я… Напевно, просто забула. Вибач, мені слід було про це подумати. Якби я знав, що ми порушуємо твій простір, то ми б переїхали. Чесно.

Лаура проковтнула тривогу. «Ми», він сказав «ми». Упродовж останніх тижнів вона так сумувала за своїм сином.

— Ти ж знаєш, що це не те, чого я хотіла.

Вони мовчали. Обоє мали більше, що сказати, однак ніхто не хотів порушувати цю тему.

— Ми й справді будемо раді, якщо ти поїдеш із нами на пляж, мамо. Я справді буду радий. Лише на кілька годин?

Вона майже погодилася. Майже.

— Вибач, Даніелю. Я пообіцяла зустрітися з Іззі.

Він був упевнений, що Лаура це вигадала, тому їй було не по собі, однак як вона могла пояснити, що в Черрі було щось таке, що не вписувалося в загальну картинку? Лаура усвідомила, що навіть не здогадувалася про незручність, яка виникла між ними. Усе й так стало ясно з ображеного виразу його обличчя: він подумав, що їй не сподобалася його дівчина.

— Добре, тоді побачимося пізніше.

Ще був короткий поцілунок, а потім він забрав Черрі й вони пішли.

Лаура відчувала провину за те, що вигадала поїздку до Іззі, тож вирішила зробити її правдою й поїхала вниз, у Сен-Тропе. Але, на нещастя для Лаури, Ізабелли не було вдома. Якусь мить вона постояла біля порожньої вілли подруги, думаючи про те, куди себе подіти, а потім повернулася додому. Вона зібрала валізу на наступний ранок, а тоді вирішила подивитися, чи не потрібно повибирати перець чи помідори. Вона взяла з кухні друшляк і витратила на це з півгодини, навіть трішки відволіклася від думок про Черрі, аж раптом почула на кухні голоси. Лаура хотіла ще трохи побути надворі, однак, зітхнувши, зрозуміла, що це було б нечемно, тож пішла всередину з червоним та жовтим перцем і чотирма соковитими томатами.

— Цього року в нас гарний урожай, — почала було вона, а потім побачила вираз їхніх облич. — Що сталося?

Даніель тримав картину. На полотні виднівся пʼятисантиметровий розріз, просто в центрі «Place des Lices».

Лаура жахнулася.

— Як, заради Бога… Твоя прекрасна картина…

— Коли ми зайшли, — сказав Даніель, — вона лежала на розбитому склі.

На кухонному столі були друзки склянки, яку вона розбила раніше й забула прибрати та викинути в смітник.

— Але… Що вона там робила? — Вона дивилася на них обох, однак Черрі не глянула їй у вічі, а замість цього пригнічено дивилася вниз.

Лаурі знадобилася якась мить, щоб усвідомити те, що сталося, однак потім вона відкинула цю думку й розсміялася. А потім зупинилася й скептично запитала:

— Що?

— Що б не сталося, це схоже на випадковість, — милостиво відповіла Черрі.

Лаура була вражена.

— Ти ж не думаєш, що це я?

— Ні, мамо, я просто не знаю, що сталося. Ми повернулися додому й знайшли її — вона лежала на розбитому склі.

— Я хотіла прибрати його раніше, але забула, — Лаура замовкла, усвідомивши, що все виглядає так, наче вона виправдовується. — Картини не рвуться від того, що просто лежать на склі. Їх мають порвати, ривком, — засмучена, вона замовкла. — Мені дуже шкода твоєї картини, — сказала вона Даніелю, — але я справді й гадки не маю, що з нею могло статися. — Лаура перевела погляд на Черрі, яка засмучено розглядала підлогу.

Вечеря пройшла тихо, ніхто не згадував про картину. Лаура вибачилася й рано пішла до ліжка.