Я думаю: «Так, це воно, тепер я не можу просто сказати щось — що завгодно — і забути про це». Він звертає увагу на все, що я кажу, до цього важко звикнути, не так часто зустрінеш людину з такою дивною звичкою. Він ніколи не захопиться й не зацікавиться на одну хвилину — він одразу робить висновки. Якщо я гортаю сторінки «Ньюзвік» та читаю звідти уривок із відгуку на книгу вголос, він купить мені цю книгу того ж тижня. Десь під час багатогодинного вештання й трохи п’яних балачок у суботу вночі він описує, як дев’ятирічним хлопчиком збирав лохину за домом у тітки, коли гостював у неї влітку, і я кажу: «Лохина, як можна не любити лохину». Близько опівночі він каже: «Піду по газету». За півгодини повертається, під пахвою в нього «Таймс», як і очікувалося, але в другій руці коричневий паперовий пакет, у якому лежить коробочка лохини. Він промиває, сушить та чистить її, поки я читаю розділ «Мистецтво й дозвілля». А ще він купив півлітра жирних вершків і заливає ними велику жменю лохини у великій салатній мисці, а тоді годуватиме мене, доки я не скажу: «Ще одна ложка — і мене знудить», — і він усміхнеться та доїсть останні кілька ягід, що плавають у вершках. «Де, в біса, ти знайшов це о першій ночі?» — нарешті надумую я спитати. «Виростив їх, — серйозно каже він. — На розі Шостої та Ґрінвіч», — і з голосним сьорбанням випиває вершки, тримаючи миску обома долонями.

Масажист приходить за п’ять хвилин до восьмої. На вигляд йому близько двадцяти. Він невисокий на зріст, але присадкуватий, має густе й кучеряве світле волосся, біцепси грайливо ворушаться під темно-синьою футболкою та синтетичним піджаком. На ньому джинси й кеди, а в сумці для польотів на літаку з логотипом «Айслендік» лежать рушник та пляшка масажної олії. Я знімаю сорочку, як мені наказали, і лягаю в ліжко на живіт. «Я дивитимуся, — оголошує він мовчазному Джиммі. — Хочу навчитися того, що ви робите, аби робити самостійно, коли ви зайняті». «Завжди доступний», — бурмоче Джиммі та з наполегливістю бомбардувальника насідає на мої плечі. Його руки, слизькі від олії, набагато більші, ніж можна уявити в когось його зросту — велетенські й теплі. Мої руки слабшають, маю докладати зусиль, аби рот не розкривався мимоволі. Його долоні просуваються по моїх ребрах, повільно, глибоко розминаючи м’язи, невпинно. Знову плечі, ще раз починаючи від поясниці. Щойно його руки опускаються туди, я ладна заволати. «Зараз я спробую», — чую я його голос над головою. Великі руки полишають мою шкіру. Мої повіки стулені, такі важкі, ніби заплющені під водою. Ці руки прохолодніші, торкаються мене порівняно легше. Масажист коригує його мовчки, показує, а тоді знову холодні руки на мені, але цього разу тиск значно більший. Велетенські лапи опускаються на мої стегна, минаючи рушник, що лежить на моїх сідницях. Далі мої гомілки, за ними стопи. Учитель і учень по черзі беруть стопу однією рукою, обережно тиснуть на неї другою. Мене перевертають. Процес повторюється тепер на передній частині мого тіла. Я давно припинила тримати себе в руках і блаженно стогну від кожного дотику ведмежих лап, що розмелюють мене в простирадлах. Він повторює кожен рух масажиста, тепер куди впевненіше, за ефектом наближаючись до того, що роблять монстрові руки. Мої м’язи палають і завмирають. Кінець. Хтось накриває мене простирадлом і вимикає світло.

Я чую запаморочливий свистючий звук синтетичного рукава, у який щойно просунули руку. Чую, як гупають дверцята холодильника. Відкриваються дві банки пива. Протягом деякого часу чую буркотіння, що заколисує мене далі. Я майже заснула. «…Ще двадцять п’ять». Лампу біля ліжка знову вмикають. Мені наказують лягти поперек ліжка обличчям униз. Простирадло кидають мені на ноги. Я чую скрип дверей шафи, вибуховий тріск свіжого накрохмаленого простирадла щойно з пральні; холодна бавовна лягає на мої спину та плечі. Розстібають ремінь. Рипить шкіра, яку різко витягають крізь петлі тканини.

Шкіра на моїй спині розділилася на окремі сегменти. Ті частини, котрим робили масаж, — пом’якшені, розгладжені й ніби в глибокому трансі під свіжими простирадлами. Шкіра немов напружено наїжачилася, і кожен капіляр неймовірно жадає прохолоди від кондиціонера, що слабко дмухає.

«Що таке, Джиммі?» Я чую нерозбірливе бурмотіння. «Вам треба було викликати когось іншого». Хтось прочищає горло. «Ти не розумієш, — його голос м’який. — Я казав тобі, ти не зробиш їй боляче, я тобі обіцяю. Ти бачиш, вона не пручається, чи не так? Чи вона кличе сусідів? Вона тече від цього, кажу тобі, вона просто полізе на стіну від бажання». «То бийте її самі». «Гаразд, тридцять». Матрац піддається під вагою тіла, що опускається справа. Я відчуваю кілька ударів, а тоді мою голову ховають під пахву.

«З такими темпами ти залишишся тут назавжди». Його голос лунає зовсім близько до мого обличчя, я чую суміш запахів пива й поту. Матрац піді мною знову ворушиться, тіло справа пересуває свою вагу. У моє волосся занурюється рука, і мою голову тягнуть назад. Я розплющую очі. «Тридцять п’ять». Удари сильнішають. Він сідає на підлогу поруч із ліжком. Наші обличчя майже торкаються одне одного. Білки` його очей пронизані червоними нитками, тоншими за волосся, його зіниці розширені. Я більше не можу стриматися й починаю кривитися й звиватися. «Сорок», — тихо каже він. Його лоб блищить. Я відчуваю дотик коліна до середини своєї спини, і після наступного удару мій рот широко відкривається. Я мовчки впираюся, однією рукою намагаючись вирвати його кулак зі свого волосся, другою відштовхуючи його обличчя від себе, і молочу ногами по матрацу. Він насилу втримує мої зап’ястя разом, міцно стискаючи їх, знову хапає мене за волосся, смикає голову. «Ну ж бо, виродку, п’ятдесят», — сичить він і накриває мої губи своїми. Удар, що йде за цим, змушує мене застогнати прямо йому в рот, від наступного я вириваюся й кричу вголос. «Досить, Джиммі», — каже він, немов офіціантові, що подав йому надто велику порцію страви, або дитині, що капризує наприкінці важкого дня.

23

Упродовж усього періоду наших стосунків денні правила мого життя не змінювалися й були тими ж, що й до нашої зустрічі: я була незалежною, сама дбала про себе (за винятком ланчів, що могли коштувати скільки завгодно, і рахунків за свою порожню хату, газ і телефон, що звелися до мінімуму), сама приймала рішення, сама робила вибір. Нічні правила натомість передбачали мою повну безпорадність, залежність, потребу в піклуванні. Від мене не очікували жодних рішень, я не несла жодної відповідальності. У мене не було вибору.

Я це полюбила. Я це полюбила, я це полюбила, я це полюбила, я це полюбила.

Відтоді, як його двері зачинилися за моєю спиною, мені нема чого робити — я сама стала тим, що будуть робити. Хтось інший узяв моє життя під тотальний контроль до найменшої дрібниці. І якщо я втратила контроль над своїм існуванням, то мені відповідно було дозволено втрачати контроль і над собою. Упродовж кількох тижнів поспіль я була сповнена всепоглинального відчуття полегшення — з мене зняли тягар дорослого життя. «Можна, я зав’яжу тобі очі?» — це запитання стало першим і останнім, відтоді жодного рішення я не приймала. Відтоді ніщо більше не вимагало моєї згоди або протесту (хоча двічі чи тричі мої сумніви й тривоги ставали частиною гри: аби зробити для мене очевидною залежність, на яку я захворіла); від мене не чекали визначення пріоритетів або альтернатив — байдуже, практичних, інтелектуальних чи моральних; я не замислювалася про наслідки. Існувала лише хтива насолода від нової ролі — бути лише стороннім спостерігачем власного життя; абсолютна відмова від будь-якої індивідуальності, розпусне задоволення в зреченні самої себе.

24

Я прокидаюся й почуваюся не дуже добре. Мені не легшає після сніданку, натомість об одинадцятій стає зовсім кепсько. Перед обідом мене вже добряче морозить. Я замовляю картонну коробочку з курячим супом, аби з’їсти за робочим столом, але від першої ж ложки в роті стає так бридко, немов я скуштувала прогірклої олії, тож не можу змусити себе проковтнути бодай ще одну ложку. О третій годині я роблю висновок, що це не просто тимчасове нездужання. Я кажу адміністраторці, що захворіла, і йду додому, на свою квартиру.