Мені насилу вдається зачинити двері. Затхлий дух б’є мені в ніс. У квартирі стоїть задуха. Пластівці пилу танцюють перед зачиненими вікнами, дзеркало над каміном міниться райдужним блиском. Я заповзаю на ліжко, тіло невтримно тремтить, але я не в змозі накритися ковдрою. Я намагаюся взятися за ліжник під собою та врешті-решт тремтячими пальцями вхоплюю його вільний край, яким накриваю плечі. Сонце світить мені просто в обличчя, і від цього я почуваюся так, ніби палаю у вогні. Щойно я піднімаю голову з подушки в марній спробі підвестися й опустити штори, мені паморочиться й стає так зле, що я не можу розплющити очі.

Телефонний дзвінок пробуджує мене, вириваючи з лап жахіття, у якому мене пожирають орди велетенських вогняних мурах. Я відкидаю ліжник і прикладаю слухавку до вуха, не розплющуючи очей. «Що трапилося?» — питає він. «Я, здається, на щось захворіла», — бурмочу я, і зараз мені так зимно, ніби я лежу на крижаній плиті замість синтетичного простирадла, яке до того ж заборонено прасувати. «Я зараз приїду», — каже він. Телефон клацає, а потім гуде. «Не треба», — кажу я й кладу руку, що тримає слухавку, на груди. «Я дійсно захворіла, — думаю я, візуалізуючи це слово крізь гіроскоп, що розкручується всередині мого чола. — Я ніколи не хворію, — думаю я, — а тим паче посеред літа, це найсмішніше, най…»

Цього разу я прокидаюся від дзвінка у двері. Я не можу поворушитися. Він дзижчить вибухами стакато знову й знову. Урешті його звук стає гіршим, ніж перспектива підвестися з ліжка. Я добираюся до дверей, не розплющивши очей. Доки я повторюю: «Я хочу лишитися тут», — він бере мене на руки, зачиняє за собою двері й вносить мене в ліфт. «Терпіти не можу людей, коли хворію, ненавиджу, коли хтось поруч, — бурмочу я йому в шию. — Я маю хворіти у власному ліжку», — врешті-решт кажу я так голосно, як тільки зараз здатна. «Не так хворіти», — каже він, підтримуючи мене в ліфті. Мені настільки зле, що я не можу нічого відповісти. Він наполовину несе, наполовину тягне мене до таксі, що чекає на нас унизу. Дивна плутанина з ніг та рук, а потім інша подорож до іншого ліфта, а потім я в ліжку, яке тепер мені більш знайоме, ніж моє власне, уже роздягнена і в одній із його сорочок.

Крізь туман він каже: «Сходжу до аптеки по термометр». Після недовгої паузи в моєму роті холодне скло, а потім нічого, а тоді він щось каже в слухавку.

Рука трясе мене за плече. «Це… мій друг, він приїздить на виклик додому». Чоловік із рожевими щоками нависає наді мною, блискучі великі зуби, що складаються й пересуваються з неймовірною швидкістю. У моєму роті прохолодний шпатель, дивляться горло. Згодом знову його голос: «…дещо купити в аптеці», — а потім таблетки, які треба проковтнути. Я досі маю намір пояснити, як мені треба бути на самоті, коли я хворію, як я дотримуюся цього правила з підліткового віку. Але моє тіло дуже болить, і здається, що не так уже це й важливо й не вартує витрачених зусиль.

Я прокидаюся в кімнаті, сповненій сутінків, на годиннику біля ліжка четверта. Мої м’язи ниють іще сильніше, ніж раніше, але принаймні мені більше не паморочиться в голові. «Це називається “спати цілодобово”, — каже він, стоячи на порозі. — Радий, що ти прокинулася, ти маєш прийняти ще кілька таблеток». «Що ти мені постійно даєш?» — кажу я. «Те, що прописав Фред. У тебе грип». «Що ти тут робиш?» — кажу я, і він широко всміхається. «Я тут живу». Я надто слабка, аби покепкувати. «Чому ти не на роботі?» «Я телефонував, попередив, — каже він. — Тобі на роботу теж телефонував. Треба, аби хтось побув із тобою вдома кілька днів». «Ні, не треба…» — кажу я, але вже на середині речення дуже чітко розумію, що так, мені дуже потрібен хтось поруч, тож він абсолютно слушно вчинив, що лишився зі мною вдома, мені потрібна турбота. Я більше не кажу ані слова, мовчить і він.

Він залишився вдома наступного дня й уранці через день. Я провела в ліжку п’ять днів, на вихідних сиділа на дивані у вітальні й потроху дрімала. Він придбав тацю для ліжка — складну річ, пофарбовану в білий колір, з ніжками та полицею для газет, а також чимось на кшталт полиці, що відкидалася наверх на петлях, мов пюпітр. Він давав мені аспірин та антибіотики. Він винайшов напій, який я пила впродовж трьох днів, перш ніж спитати, що це було; виявилося, що то були рівні частки абрикосового, грейпфрутового соків та ром, підігріті до температури, трохи нижчої за температуру кипіння. Я сиділа, спершись на спинку ліжка, в його кондиціонованій спальні; липень розжарено шипів за вікном, немов десь на іншому континенті. У квартирі були опущені штори; його лижний светр був накинутий мені на плечі, я пила щось жовте й гаряче, міцно засинаючи після кожного горнятка. Трохи згодом з’явилися супи, а потім молочні коктейлі, які він купував на розі, ванільні або полуничні; врешті наші звичні страви відповідно до його перекидного календаря. До того часу я вже не спала протягом більшої частини дня. У голові було ясно, хоча тіло досі почувалося ніби після падіння з великої висоти. Він переніс телевізор до спальні й поклав пульт дистанційного керування на подушки біля мене. Приніс купу журналів. Увечері він сідав на стілець біля ліжка й розповідав мені плітки, які навмисно дізнавався для мене, покликавши одного з моїх колег на обід, потім читав уголос газету. Він навчив мене гри в покер та піддавався, аби я виграла. Він спав у вітальні на дивані.

Ніхто не піклувався про мене з такою турботою відтоді, як я хворіла на вітряну віспу у восьмирічному віці.

25

Сьогодні останній день, коли я можу придумати, що подарувати мамі на день народження, і встигнути придбати подарунок. Надворі спекотна субота. Проте на перший погляд важко уявити, що на вулиці стовпчик термометра сягнув позначки «33» за Цельсієм — повітря в «Саксі» охолоджене ледь не до стану крижаної скоринки, орди відвідувачів рояться, перекочуються туди-сюди. Ми нахилилися над одним із ювелірних прилавків, роздивляємося кулони та тонкі золоті ланцюжки. Я звузила вибір до підвіски у формі серця та медальйона, що ховає в собі намальовані вручну незабудки, аж тут він шепоче: «Вкради його». Я випросталася, перекидаючи купу пакетів, які намагалася притримувати стегном жінка поруч зі мною біля прилавка. Його спина віддаляється від мене й зникає в натовпі.

Мої вуха палають, ніби мають намір підпалити й волосся. Я чекаю, коли кров відхлине від обличчя, спостерігаю за веною, що пульсує в моїй лівій руці, яка лежить на прилавку, потім перестаю стежити за веною й натомість дивлюся на долоню: вона зімкнулася, сховавши кулон у формі серця.

Продавчиня стоїть за два кроки від мене. Одночасно розмовляє з трьома покупцями. Під очима в неї темні кола, шкіра навколо губ суха й натягнута. «Нечесно красти в суботу, — лунає тонесенький голос у моїй голові. — Подивися на неї: вона вхопилася за край прилавка, немов тримаючи оборону, вона втомлена, а надто від того, що має бути тактовною геть з усіма відвідувачами; вона з радістю б накричала на нас усіх: “Дайте мені перепочити! Згиньте! Відпустіть мене додому!” Яку огидну річ ти маєш намір зробити, — каже тихесенький голос у моїй голові, — принаймні могла б обрати ранок вівторка. І чому ти вешталася впродовж усіх цих років, навіть нещасної монетки не підібравши в кабінці таксофона, а тепер вирішила стати злодюжкою, на цьому етапі свого життя?..» Я беру другий кулон у праву руку, найближчий до мене золотий ланцюжок і голосно кажу, звертаючись до продавчині: «Я беру ці, можна мені оці, будь ласка». Вона всміхається й каже: «Мені теж він подобається більше за всі».

Я кручу в руках кредитну картку, підписую чек, вхоплюю обома руками паперовий пакет… Він притулився до автобусної зупинки на П’ятнадцятій вулиці. Він махає мені, одночасно стукає у вікно таксі, що проїжджає повз нього. Він чекає, притримуючи для мене дверцята, поки я переходжу вулицю й сідаю на заднє сидіння, сідає сам, називає адресу водієві й із радістю в голосі каже: «Дуже приємний тариф, якщо дозволите, а ще й кондиціонер». Лише зараз він простягає мені відкриту долоню. Я упускаю кулон — слизький та вологий у моєму кулаці — на суху шкіру. «Я купила інший, — кажу я. — Я не могла просто піти…» Він сміється, куйовдить моє волосся однією рукою, а другою притягує до себе. Моя голова лягає на його груди. Його сорочка хрустка на дотик. Його шкіра пахне милом так, ніби він щойно вийшов із душу. «Це трохи не те, що я уявляв, — каже він, — але й так згодиться». І у вдаваному здивуванні: «Ти що, тремтиш?» — він міцно обіймає мене.