Він задоволений мною, але так буденно й невимушено, що я думаю: «Він знав, знав із самого початку, що я зроблю це, у нього не було жодних сумнівів». Я ховаю обличчя на його грудях і заплющую очі. «Це майже не забрало часу, — думаю я, — та й особливих зусиль, чесно кажучи, докладати не довелося. Весела витівка».

Щойно ми дістаємося дому, він підписує конверт, загортає кулон із цінником у 39,95 долара в кілька шарів туалетного паперу й приклеює поштову марку на конверт. «Біжи в хол та відправ оце, там добра дівчинка. Вони отримають його у вівторок».

Я дивлюся спочатку на нього, а потім на конверт. Він ляскає пальцями: «Знаєш, про що ми забули? Спакувати подарунок для твоєї мами. Чому ти одразу не загорнула кулон у подарунковий папір? Я сходжу за ним, а коли повернуся, сподіваюся, ти проженеш цей дурний погляд зі свого обличчя. Люба, ти не обікрала Форт Нокс[19], пам’ятаєш?»

Через кілька днів він показує мені найпрекрасніший із ножів, які я будь-коли бачила. Я сиджу в нього на коліні, коли він витягає його з внутрішньої кишені свого піджака. Ручка ножа срібна, інкрустована перламутром. Він показує мені, як лезо вискакує з піхви з фривольним клацанням, як блискуча сталь зникає знову між двома срібними частинами ручки. «Хочеш спробувати?» — вузька ручка лягає мені на долоню, прохолодна й точна, така знайома мені, ніби я отримала її багато років тому як подарунок на повноліття.

Вагаючись, я повертаю йому цей чарівний предмет назад. Він іще раз відкриває його й легко притискає край леза до мого горла. Я відхиляюся трохи назад, потім іще трохи, потім назад, доки вже не маю можливості уникати леза. Сталевий кінчик видається безпечним, мов зубочистка. «Не смійся, — каже він. — Він пройде просто крізь…» Але я сміюся, і він знав, що я сміятимуся, тому прибрав край тієї зубочистки від мого горла задовго до того, як я здригнулася в першому вибуху сміху. «Я прибрав лезо в останній момент, — каже він. — В останній момент, розумієш?» «Твої жарти гірші за жарти всіх чоловіків, яких я коли-небудь знала», — кажу я гортанним голосом, моя голова досі закинута назад до спини. «Не намагайся розпалити мене байками про своїх колишніх коханців, — каже він. — Це настільки дешево. Лише погань таке робить». «То це я і є, — кажу я. — Нарешті показую тобі своє справжнє обличчя». «Справжнє обличчя, — передражнює він. — Що за нестерпна зарозумілість? Ніби я не знав, хто ти така, тієї хвилини, як тебе побачив». «Он воно як? — кажу я, сідаючи. — Он воно як?» Мені не спадає на думку, що сказати, але нема потреби хвилюватися. Він перериває мої сплутані, наполовину дитячі, незграбні обривки роздумів і каже: «Наступного тижня кого-небудь пограбуєш. У ліфті це буде зробити найпростіше, можеш вдягнути свій костюм, не розказуй мені нічого. А зараз злізь із мого коліна, я тепер три дні не зможу ходити».

Я одразу знаю, у якому ліфті це робитиму. Я часто запрошувала на ланч свою подругу в її офісі, що за два квартали від мене. Я знаю, що другий поверх у тій будівлі вже кілька місяців був порожнім, а двері на сходи відчинені. Наступного дня я маю зустріч о третій. За півгодини вона закінчується, і я їду на метро до його квартири замість того, аби повернутися в офіс. На вулиці панує вологий вар, і їхати вулицею незручно. «Як вони можуть ходити в цьому одязі, — думаю я, — у розпалі липня?» Я помираю, піт стікає річками під сорочкою, жилетом та піджаком, жінки в сукнях без рукавів тепер здаються мені феями, що літають у повітрі. Я торкаюся гладенького довгого предмета у своїй кишені, ніби очікую інструкції від нього, як від талісмана-путівника.

Я кілька разів віталася з цим швейцаром. Він не впізнає мене, і я легковажно відчуваю себе невидимою. Я стою перед дошкою, на якій перераховано назви та номери офісів компаній у будівлі, скоса поглядаючи на людей зліва від мене: дві жінки чекають перед ліфтами, які ведуть на верхні поверхи, чоловік середніх років, що стоїть перед ними, хоче спуститися на нижній поверх. Я йду до відчинених дверей одного з ліфтів, які обслуговують поверхи з першого по вісімнадцятий.

Троє чоловіків та одна жінка несподівано з’являються поміж мною та чоловіком середніх років і проходять у ліфт. Я заходжу за ним. Він натискає дев’ятий. Я натискаю другий. Ще до того, як двері зачиняються, тонке блискуче срібло залишає мою кишеню. Грайливе клацання лунає за збігом обставин у той момент, коли ліфт починає рух униз. До його горла наближається край леза, і голова закидається назад під знайомим мені кутом. Я витягую вільну руку вперед. Шкіряний гаманець — досі теплий — лягає мені в долоню в той момент, коли двері відчиняються. Я виходжу. Ми дивимося одне на одного, похмурі, ніби обоє зійшли зі світлини, зробленої на зламі століть, і двері зачиняються. Жоден із нас не видав ані звуку. Я роблю десять кроків до сходів, спускаюся на один проліт, виходжу крізь сірі металеві двері в хол. Швейцар п’є щось із пластикового стаканчика й обмінюється жартами з поштарем. Я проходжу повз них, далі йду крізь обертові двері, потім два квартали до метро, на метро кілька миль на південь, по східцях із метро й чотири квартали до його будинку.

Мені вистачає часу на те, щоб роздягтися, вдягти власні речі назад і змити клей з обличчя до того, як він прийде додому. Я сиджу на дивані й вдаю, ніби читаю вечірню газету. Він каже: «А ти сьогодні рано. Я купив біфштекс, чортова котлета на вагу золота». Я не підводжу голови, хоча літери розпливаються й зливаються в одну в мене перед очима. Відстрочена реакція нарешті настає: мені треба зосередитися, аби втриматися й не заплакати, і я намагаюся зрозуміти, чому болять стегна, чому скорочуються й розкриваються м’язи глибоко в піхві, чому я збуджена так сильно, ніби його язик пестить мене, ніби повітря раптово стало небезпечно розрідженим та пронизливим.

Газета без шелесту падає мені на коліна. Він побачив гаманець на столику. «А… — каже він і ставить на підлогу портфель. — Відкрий його».

«Відкрий його… відкрий… відкрий його». Моє тіло сприймає слова так, ніби вони не мають стосунку до гаманця. Я сповзаю з дивана й опускаюся на коліна перед низьким столиком. Він сідає позаду мене, масажує мені шию та плечі. Я дістаю — один за одним — маленьку записну книжку, чекову книжку, картку «Амерікен Експрес», картку «Дайнерс Клаб», картку «Мастер Чардж»; водійське посвідчення, тонкий чорний олівець, який можна заправляти, зім’ятий обривок паперу з двома телефонними номерами, нашкрябаними наспіх кульковою ручкою; візитівку флориста, візитівку агента з ритуальних послуг, оголошення про знижки на послуги столяра, вирване з газети «Віладж Войс», рожеву квитанцію із сухої хімчистки на Третій авеню та триста двадцять один долар.

«Гм», — каже він. Його підборіддя зараз спочиває на моєму плечі. Ліва рука обіймає мене, долоня пестить мої груди. Його права рука — просунув її під мій правий лікоть — тягнеться до столу, де акуратно розкладено вміст гаманця.

«Леонард Бьорґер, 14 серпня 1917, — читає він із водійського посвідчення мені на вухо. — Яке доречне ім’я вони йому дали: наш Лео — лев. Якщо, звісно, його не кличуть Леном. Але до чого тут візитівка агента з ритуальних послуг? А навіщо йому столяр? Чи він прицінювався до трун, розчарувався ринком пропозицій і вирішив довіритися обдовбаному пройдисвітові з пилкою? Чи йому просто потрібна нова кухонна шафа?..» Він наказує мені зателефонувати за номерами на обривку паперу й дає слухавку: один зайнятий і залишається зайнятим упродовж кількох хвилин, другий не відповідає.

«Це вже стає нецікаво, — говорить він. — Зателефонуй Ленові. Лео. Скажи йому, що його гаманець у смітнику на вулиці неподалік…» «Сюди? — питаю я. — Ти хочеш, щоб він прийшов сюди?» «На це буде цікаво подивитися». «Ми не знаємо його номера», — кажу я й відчуваю, що мій голос незнайомий мені, моя холоднокровність у ліфті в ретроспективі вже незбагненна. Він вказує на першу сторінку записника. «БУДЬ ЛАСКА, ПОВЕРНІТЬ ЦЕ», — написано там, а потім його ім’я, адреса й нижче номер телефону. Слухавку знімає жінка. «Гаманець містера Бьорґера на розі…» Вона каже «Що?» високим голосом і «Хто?..», але він уже показав мені жестом, щоб поклала слухавку. «Я даю йому півгодини», — каже він і виходить із кімнати, щоб набрати мені ванну. Салат готовий і стоїть на столі, коли він веде мене назад до вікна вітальні.